Розвиток друкарства та підручникотворення у XVIII-XIX ст. в Україні

     Пізніше на Русі стали складатися і житія  ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-літописцем «Житіє Феодосія Печерського», одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики — збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений «Києво-Печерський патерик» — збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври.

     Ще  однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі  зведення життєвих правил — «Прологи» та такі ж щомісячні зведення — «Мінеї». Світський характер мали збірники «золотих думок», запозичених з різних джерел, — так звані «Бджоли», а також почасти перекладні повіті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна» та ін.

     Говорячи  про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, не треба забувати, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, в якій об'єдналися складні і досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим світосприйняттям, де людина «розчинена» в природі, і християнство з його закликом до відмови від грішного буття та орієнтація людини на «божественні цінності»), стала героїчна поема «Слово о полку Ігоревім». В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленості. Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. «Слово о полку Ігоревім» — яскраве свідчення того, що і після політичного роздроблення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

     Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

     Джерела дозволяють зробити висновок, що у  Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.

     У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довго існувала думка  про культурну відсталість нашої  батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця помилка розвіялася після 1951, коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. «Вікном у світ, що зник», назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, — прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI столітті.

     Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Русі складав щонайменше 130—140 тисяч томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого — приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

     Підсумком накопичення даних в різних галузях  знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став «Ізборник» митрополита Ілларіона (1073 р.).

     Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість  до світу, активне запозичення і  використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

     1.2. «Повча́ння ді́тям»  Володимира Мономаха

     «Повча́ння  ді́тям» Володимира Мономаха — визначна пам'ятка літератури Київської Русі. Збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1096 р. у кількох неповних частинах.

     Точної  дати написання не встановлено, ймовірно 1117 рік.

     З літературного погляду — це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді.

     «Повчання» — оригінальний твір, у якому Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів.

     Вперше  текст «Повчання» Володимира Мономаха був опублікований графом О. Мусіним-Пушкіним 1793 р.

     Державний і політичний діяч, великий князь  Київський, Володимир Мономах (1053—1125) був письменником-полемістом, мислителем, якого Є. Маланюк називає одним із перших родоначальників християнського гуманізму [Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури. — С. 36). Син Всеволода Ярославовича і дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха, Володимир у 1078— 1094 рр. був князем у Чернігові. З 1093 р. вів війну з половцями та їх союзником Олегом Святославовичем, якому змушений був залишити Чернігів і перейти до Переяславського князівства, що постійно страждало від нападів половців. Як ніхто інший був зацікавлений у припиненні усобиць, згуртуванні всіх сил Русі для відсічі ворогу, Володимир наполегливо відстоював цю думку на всіх князівських з'їздах (1097, 1100, 1103 рр.). В ПОЗ р. став організатором і безпосереднім керівником походів проти половців, в результаті яких вони потерпіли ряд поразок і надовго залишили в спокої руські землі. У 1113 р. був запрошений на князівство в Києві. Прийшовши до влади, Володимир відновив великокнязівську владу на більшій території руських земель, тимчасово затримав розпад ранньофеодальної монархії, єдність якої була значно підірвана процесами феодалізації Русі, особливо загостренням суперечностей між низами і верхами феодального суспільства, зміцнив міжнародні зв'язки Русі з іншими європейськими країнами.

     Проводячи політичну лінію компромісів, пом'якшення напруженості, поміркованого реформаторства, Володимир законодавчо пом'якшив положення низів, видав закон про зменшення рези (відсотків під позику), полегшив положення закупів, відмінив холопство за борги. Ці законодавчі акти дістали назву "Статут Володимира Мономаха". Володимир Мономах є також автором вміщеного у Лаврентіївському списку "Повчання...", яке стало не тільки духовним заповітом його дітям і сучасникам, а й взірцем утвердження ідеалу князівського правління, що найбільш відповідало інтересам єдності Русі.

     У "Повчанні..." Володимир Мономах  виступив як оригінальний мислитель  морально-етичного напряму, який тяжів  до осмислення повсякденних проблем  тодішнього життя. Ця тенденція мала місце в творчості Іларіона, Луки та ін., проте вони належали до кола служителів церкви, що не могло не накласти відбитку на їх творчість. Людина світська, яка володіла значною політичною владою і досвідом, Володимир Мономах ставить ці питання значно сміливіше, розв'язує їх послідовніше і досить часто всупереч догматам ортодоксального християнства, хоча і спирається на ту саму біблійну і патріотичну літературу. Зазначимо, що такої "вільності" православна руська церква не простила Володимиру Мономаху. Якщо князі, які в десятки разів менше зробили для Русі, були канонізовані святими, то такої честі Володимир Мономах не був удостоєний.

     "Повчання  Володимира Мономаха" дійшло до  нас в єдиному списку, який  було включено до Лаврентіївського  літопису. Вперше виданий в 1793 р. О. Мусіним-Пушкіним, твір ввійшов  до наукового обігу під назвою "Духовная великого князя Володимира Всеволодовича Мономаха дітям своїм, названа в Літописі Суздальській "Повчання". Академік М. П. Алексеев серед літературних пам'яток англосаксонського періоду знайшов твір "Батьківські повчання". "Повчання Володимира Мономаха" за композицією, ідейним змістом, характером дидактичних настанов перегукується з "Батьківським повчанням", яке могла привезти з собою до Києва Гіта, дружина Володимира Мономаха, дочка останнього англосаксонського короля Англії Гаральда Годвінсона, проте це аж ніяк не заперечує самостійності руського твору.

     Складається "Повчання..." з трьох розділів: самого повчання, в якому вміщено  політичні і моральні погляди  Мономаха, автобіографії і листа  до князя Олега Святославовича. Останній часто фігурує як самостійний твір "О многострадальний і печальний Я!". Коло питань, які порушуються в "Повчанні...", — від питань світобудови і до роздумів про державну владу, сутність і моральність людини. У висвітленні цих питань Мономах використовує Псалтир, Повчання Василя Великого, пророцтва Ісайї, апостольські послання, тексти "Ізборника 1076 року", твори Іоанна Екзарха.

     Питання світобудови Володимир Мономах  розглядав з точки зору традиційного для християнства уявлення. Світ мисли  вся як створений Богом, прикрашений ним для слави і служби людині, на "догоду чоловікові для їжі, для розваги" (Повчання [Володимира Мономаха] // Повість врем'яних літ. — К., 1990. — С. 359/361). Він постає перед людиною своєю досконалістю, красою як взірець премудрості Бога. Роздумуючи про милість Бога, Володимир Мономах вчив пам'ятати про убогих і слабих, поважати старших і менших, не думати про накопичення багатства та скарбів, застерігав від клятвопорушення і неправди, гордині, а особливо від обману, лінощів, п'янства і блуду, бо в них гине душа і тіло (Там же. — С. 362/363). Він закликав до любові, турботи про бідних, сиріт і вдів, захисту їх від сильних світу цього. В цьому відношенні Мономах дотримується загальних принципів концепції суспільного примирення і милостинності, ідеї якої були висунуті Лукою Жидятою і докладно обгрунтовані в "Ізборнику 1076 року". Проте якщо там концепція загального примирення виступає в абстрактно-теоретичному моральному повелінні, то Володимир Мономах надає їй практичного втілення. І не випадково, що, вказуючи на спокій у державі, він ставить собі в заслугу милостиве ставлення до "сірих" і "убогих", те, що "бідного смерда і вбогу удовицю не давав сильним обідити" (Там же. — С. 372/373). Одним із аспектів справедливості Мономах вбачав у справедливості князівського суду, в основі якого мала лежати правда. З погляду Володимира Мономаха, правда рівноцінна закону, тому виправдовувати означає правити за законом, захищати убогу людину.

     Принципам концепції загального примирення Мономах  підпорядковував також відносини між князями. Виступав з осудженням усобиць, вбивств, викликаних боротьбою за владу, заповідав берегти мир і згоду як основні принципи поведінки в єдності з добром і красою. Так, давши слово Ростиславовичам, Мономах відмовляється від заклику братів піти на них походом і вигнати їх з їхньої вотчини. Нехтуючи вузькими інтересами власника, він не хоче порушувати слова, даного Ростиславовичам, керуючись загальнодержавними інтересами єдності Русі. Відмовляється він і від помсти Олегу Святославовичу, який вбив сина Мономаха — Ізяслава, знову-таки керуючись вищими інтересами, турботами про процвітання і могутність Русі, прямо наголошуючи: "Не хочу я лиха, але добра хочу братії і Руській землі" (Там же. — С. 378). Принцип добра, на його думку, зобов'язує князів передбачати згубні наслідки ворожості одного з одним, що породжують війни, несуть розорення смердів, ослаблюють Руську землю. Турбота про благо підданих визначає сутність добра.