Розвиток друкарства та підручникотворення у XVIII-XIX ст. в Україні

     Петро Могила забзпечував викладачів та неймущих студентів засобами для життя  і навчання, збудував першу бурсу, нове кам'яне приміщеня під школу, яка є й сьогодні на території Києво-Могилянської академії (відома під назвою Трапезна або Святодухівська церка).Помираючи, Могила заповідає Колегії великі кошти й найбільшу свою цінність- бібліотеку (2131 книгу), а також- будинки й дворові місця на подолі, половину худоби й інвентаря з свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідин, Проців і Рівне, більше 80000 золотих, срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним дорогоцінним камінням і навіть тканини- адамаск і камку- на одяг студентам тощо.І на останок Могила "слізно" просив берегти Колегію, "єдине його надбання".На честь Петра могили Колегія стала іменуватися Києво-Могилянською академією.Єдине чого не встиг Могила- це добитися для Колегії офиційного статусу вищої школи.Але учні його продовчили розпочати ним справу.1658 року гетьман Іван Виговський, вихованець Колегії, підписав з Польщею Гадяцький трактат, за я ким Україна, як Князівсво Руське, ставала разом з Литвою й Польщею членом федеративної Речі посполитої.Їй надавались широкі права, в їх числі- свобода віросповідання й статус вищої школи для Колегії- тобто статус Академії.Договір був ратифікований Польським Сеймом в квітні 1659р.Таким чином, Києво-Могилянська академія була першим в Східній Європі православним вищим навчальним закладом, офіційно удостоєним цього звання.

     У братських школах і в Києво-Могилянській академії науку красномовства - риторику - спочатку вивчали за латинськими  підручниками періоду античності. Як і в західних школах, в Києво-Могилянській академії, наприклад, після курсу граматики передбачалося вивчення поетики (навчання складати вірші), а потім риторики. Далі учні повинні були студіювати літературні зразки. Крім світової ораторської класики, учнів ознайомлювали й з представниками вітчизняної ораторської творчості - як давньоруськими, так і староукраїнськими.

     Згодом  наука красномовства вивчалася  за власними вітчизняними підручниками, в яких риторика і поетика вміщувалися  поруч.

     Ефективно застосовували мистецтво риторики такі видатні діячі української церкви, культури і політики, як Феодосій Печерський, Митрополит Іларіон, вчений Кирило Туровський та багато інших. З XVI ст. відомими в Україні стали послання І.Вишенського - вершинні досягнення українського полемічного мистецтва.

     Найдавнішим відомим підручником, складеним  українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській академії, був курс професора Йосифа Кононовича-Горбацького, прочитаний ним у 1635 р. Написано його латинською мовою за зразком твору  римського філософа, письменника й оратора І ст. до н.е. Марка Тулія Ціцерона "Поділи ораторські" [21 ,65]. У 50-х рр. XVII ст. з'явився підручник І.Галятовського гомілетики - частини риторики, яка стосувалася методики створення проповідей для церкви - "Наука, або спосіб складання казання". Звичайно, ці досягнення певним чином впливали на шкільну методику викладання словесності, формували різноманітні підходи до навчальної книжки, способів її використання.

     Слід  додати, що особливістю навчання в  середньовіччі та й у пізніші часи, до кінця ХІХ ст., була відсутність уваги до пізнавальних рефлексій учнів і студентів у процесі навчання, що було обумовлено рядом об'єктивних чинників: нерозвиненістю педагогіки та окремих методик тощо. Матеріал у букварях та граматиках, як правило, викладався за логікою самої науки, яка в них була представлена. Сама ж граматика мала вигляд наукової дисципліни у певній педагогічній інтерпретації.

     Сотні років функціонування освіти на цьому  етапі не залишили нам більш-менш детальних документів методично-рекомендаційного характеру, крім хіба що інструкцій до шкільного порядку (наприклад, статути Львівської та Луцької братських шкіл тощо).

     Елементи  методики читання ми знаходимо у "Книжці" Вишенського. Це полемічні  виступи, об'єднані автором для читань вголос на братських зібраннях. За змістом це своєрідні послання з Афону глибоко переконаного у правоті своїх релігійних поглядів автора, який прагне донести своїм землякам переваги православної віри та традиції східноєвропейської освіти. На початку книжки у вступі "Про те, як потрібно читати це писання" і в розділі "Для того, хто читатиме це писання на самоті" І.Вишенський повчає письменних людей майстерності читання для неписьменних, які сприйматимуть його слово на слух:

     "Перш  за все хай буде читач вправний у читанні, звиклий і швидкий на око, щоб не повторював і не заїкався на одному місці двічі чи тричі, але хай ступає в міру, рівно словом по шляху написаних висловів; там, де кома, трохи зупиняється, а на крапках, минувши дві-три чи скільки може вмістити крапок, особливо там, де закінчується вислів думки, хай дасть духові одпочити, відпочиває й робить зупинку - а це для того, щоб і простим, безкнижним слухачам було зрозуміло й дохідливо подано смисл прочитаного. Друге, соборно скликавши братію православних до школи вранці, після нічного сну, доки ще поголос мирський не внесе у бадьору й здорову думку сум'яття й турботності і не пригнітить земним промислом і доки ще черево не начинене їстівним погноєм - тоді хай читається. Третє, не утяжувати слуху кволих довгим читанням, але всмак тридцять чи більше листків прочитати та й кінчати; і, закладку заклавши, просити на другий ранок слухачів на такий самий бенкет і духовну честь, і так ранок за ранком проходити, допоки не здійсниться бенкет книжного читання; треба вмолити зібрання, щоб, почавши, закінчили слухання здорових і тверезих думок, а що візьмуть із того, гадаю, через випробування пізнають, коли добре вислухають" [22, 20-21].

     Більш детально І.Вишенський зупиняється  на рекомендаціях для тих простих  людей, що читатимуть його послання на самоті, тобто для самих себе. Автор застерігає читачів, виходячи із своїх ідейних позицій збереження східного християнського обряду, візантійського способу мислення (філософії), власне, давніх українських традицій, від "хитростей сплетено мовних складів еллінської науки" - латинської освіти. У противному випадку, стверджує полеміст, якщо читач захоплюватиметься "латинською наукою", він вічного життя не досягне.

     У своєму патріотичному запалі, непереборному  бажанні врятувати свій народ від асиміляції - латинізації й ополячення, Вишенський заперечує (і це потрібно йому вибачити) латинь, схоластику і західні науки.

     Складовою частиною підручників літератури стала  поетика - навчальна дисципліна XVI-XVIIІ  ст., яка включала в себе науку про художню літературу, розглядала теорію поезії (композицію, образність мови, ритміку, римування тощо) та систему художніх принципів того чи іншого літературного напрямку або окремого письменника.

     У Києво-Могилянській академії курс поетики  складався з двох частин - загальної і прикладної (практичної). В основі цього предмету були праці Аристотеля ("Поетика"), Горація ("Послання до Пізонів"), а також поетики Юлія Цезаря Скалігера, Якова Понтана та ін. У навчанні використовувались і поетики українських авторів.

     Загальна  поетика тлумачила матеріал і  природу поезії, розповідала, що таке наслідування, вигадка, віршова мова тощо. Прикладна поетика присвячувалася видам поетичних творів, тут же пропонувалися їхні зразки, правила  складання.

     Учні  здобували знання про стиль, періоди, тропи й фігури, ритміко-інтонаційні особливості періоду, а також про епічну, драматичну, сатиричну, буколічну, елегійну, ліричну, епіграмічну, курйозну й фігурну поезію.

     У друкованому вигляді до нас дійшла лише вітчизняна поетика Ф.Прокоповича "De arte poёtica libri...", що видана була 1786 р. латинською мовою у навчальних цілях.

     2.2. Іван Федоров –  засновник друкарства  в Україні

     Серед видатних діячів української культури кінця ХVІ ст. почесне місце  посідає друкар, росіянин за походженням «Іван, Федоров син, з Москви», який в українських документах ХVІ ст. часто фігурує як Федорович. Висока ерудиція, дипломатичний та літературний хист, жертовна праця цього визначного просвітника сприяли тому, що його брали до себе на службу сильні світу, з ним спілкувалися ті, хто вирішував долю тогочасної Європи, — російський цар Іван ІV Грозний, польські королі Сигізмунд Август та Стефан Баторій, імператор Священної римської імперії німецької нації Рудольф ІІ Габсбург; магнати Речі Посполитої Григорій Ходкевич та Костянтин-Василь Острозький. І хоч він не був першодрукарем ні для росіян, ні для білорусів, ні для українців, це не применшує його заслуг перед східнослов’янськими народами. У багатьох частинах кириличного друкарства він дійсно був першим. Варто лише згадати, що його книжки протягом аж двох століть були основою для більшості аналогічних видань кириличним шрифтом.

     Відносно  добре знаємо про його твори —  випущені у світ в Москві, Заблудові, Львові, Острозі. Гірше стоїть справа з відтворенням повного життєпису Івана Федорова. Але й відомі на сьогодні факти багатозначні. Судячи з власних згадок друкаря в його виданнях та патроніму, походив він з Москви, був сином якогось Федора. Загадкою залишається, яким чином молодий росіянин потрапив на терени Польського королівства. Останнім часом встановлено, що проживав він на Краківщині, в Пьотрковіцах. Наприкінці 1520-х — на початку 1530-х років власником містечка був високоосвічений шляхтич Станіслав Стадницький (1542), син якого Станіслав-Мацєй в 1540-х рр. входив до краківського гуртка гуманістів.

     Із  Пьотрковіц Іван Федоров 1529 року переїхав до Кракова, де вступив у Ягеллонський університет. У 1532 р. отримав тут  вчений ступінь бакалавра. Саме в  ті часи цей відомий європейський навчальний заклад переживав період значного піднесення. Зокрема, там знову почали викладати античну літературу, грецьку та староєврейську мови. Тож молодий росіянин мав можливість здобути тут грунтовну філологічну освіту, яка знадобилась через чверть століття у його видавничій діяльності.

     Документи засвідчують проживання цього студента наступні два роки в університетській бурсі «Єрусалим». Славна вона була тим, що, окрім етнічних поляків, тут  проживало багато представників  інших національностей. Деякі дослідники припускають можливість праці Івана Федорова в краківських латинсько-польських друкарнях. Міг він тоді ознайомитись і з продукцією українського першодрукаря німця Швайпольта Фіоля. Останній для населення Галичини у Кракові продовж 1491 — 1493 років випустив, з ініціативи Перемишльського владицтва, низку кириличних літургічних видань.

     Невідомо, коли й куди виїхав Іван Федоров  з Кракова. Достеменно не знаємо, де був він наступні двадцять років: чи здобував майстерність в якійсь з польських друкарень, чи вчителював на теренах Білорусі або Україні.

     Близько 1553 року в Москві засновується перша  російська друкарня, ймовірно, з  ініціативи священика московського Благовіщенського собору Сильвестра. З невідомих тепер причин у  її виданнях відсутні згадки про місце  та час випуску майстрів. На щастя, два документи 1556 року донесли до нас ім’я російського першодрукаря Маруші Нефедьєва, «мастера печатних книг».

     Можливо, що з ним спершу працював Іван Федоров. Принаймні точно відомо, що він  організував наступне аналогічне підприємство. Ініціатором його створення був сам цар Іван ІV Грозний. Безпосереднім же стимулом для створення обох друкарень стало захоплення Росією земель Казанського (1552) та Астраханського (1556) ханств і у зв’язку з цим нагальна потреба значної кількості літургічних книжок для новозбудованих церков, християнізації підкорених народів.

     Першою  російською друкованою книгою з вихідними  даними став Апостол, що побачив світ у московській державній друкарні 1 березня 1564 року. Надрукували її Іван Федоров, на той час диякон московської церкви св. Миколая Гостунського, та білорус з міста Мстиславця Петро Тимофійович. Вони ж наступного року випустили два видання Часовника. Цю книжку особливо потребували новонавернені православні для заучування основних молитов та псалмів.

     Введення  опричнини, наступ реакції стали причиною того, що друкарі змушені були покинути Росію. Як згадував Іван Федоров у післямові до львівського Апостола, він був звинувачений у єресі. Можливо, якісь формальні причини для цього таки були.

     Друкарі, вочевидь, вибрали окружний, однак безпечний тоді шлях: по окупованій Швецією території Естонії та Латвії, а звідти — до Великого князівства Литовського. Вже там були прийняті королем Сигізмундом Августом та найвищими урядовцями держави. Вочевидь, що цих владоможців цікавили не проблеми кириличної книжності, а інформація про політичну ситуацію в сусідній Московській державі. Приблизно тоді ж відбулась зустріч друкарів з Симоном Будним, знаним білоруським друкарем та реформаційним діячем. На ній обговорювались питання видання канонічних християнських текстів.

     Литовський  гетьман, відомий православний політичний діяч Григорій Ходкевич, запросив друкарів до свого маєтку Заблудова (тепер  Польська Республіка). Заблудів, вважається, був на білоруській етнічній території. Хоча це українсько-білоруське етнічне пограниччя. Що ж стосується родини Ходкевичів, то вони походили із київських бояр і в плані культурному були пов’язані з Україною, зокрема, Києвом та Києво-Печерською лаврою.

     Якщо  російський репертуар друків Івана  Федорова та Петра Мстиславця зумовлювали політичні обставини, то в Білорусі — релігійно-просвітницькі. З ініціативи гетьмана Ходкевича виходить Євангеліє учительне (1569), збірки проповідей на неділі та найважливіші свята, які виголошувалися кліриками в храмах або читалась удома світськими людьми.

     Петро Мстиславець вирішив «піти на свої хліби», до Вільно. Тут на кошти  білоруських купців Кузьми та Луки Мамоничів він заснував відому згодом друкарню. А Іван Федоров у Заблудові  випустив ще Псалтир з Часословцем (1570). Відповідно до мовної традиції, яка панувала на білорусько-українських землях, в обох виданнях він назвав себе Іваном Федоровичем Москвитином. Через важку хворобу гетьман Григорій Ходкевич втратив інтерес до видавничої діяльності, друкарня припинила своє існування. Немолодий вже Іван Федоров змушений був покинути Білорусь та шукати нового місця для своєї діяльності.