Мономах був твердо переконаний у тому, що не існує спірних питань, яких не можна було б розв'язати добром і миром. Так, звертаючись до Олега Святославовича, він пише: "І якщо почнеш каятися перед Богом, і до мене щиросердечним будеш, пославши посла свого чи єпископа, і листа напишеш із запевненням миру, то й волость візьмеш добром, і наше серце прихилиш до себе, і ліпше будемо, ніж раніше: я тобі не ворог і не месник. Не хотів би крові твоєї видіти у Стародубі, але не дай мені Бог кров від руки твоєї видіти, чи від повеління твого, чи когось із братів. Якщо ж я брешу, хай Бог мене судить і хрест чесний. Чи в тому гріх сотворив, що на тебе ішов у Чернігів ради поганих, у тому каюся, про те я братам висловив жаль і знову повідав, бо я — людина" (Там же. — С. 378/379).

     Питання людини, сенсу і призначення її буття, що вона може в житті, займають одне з центральних місць у "Повчанні Володимира Мономаха", як і в інших київських книжників. Його постановка значною мірою була зумовлена моральними аспектами християнства, яке допомогло не тільки відкрити людину, а й усвідомити нею почуття власної гідності, переосмислити відповідальність за свої діяння, усвідомити себе особистістю.

     Для Володимира Мономаха роздуми про  людину постали як глибоке усвідомлення особистості загалом, що проявилося у визнанні ним самостійності  індивіда, його життя, над яким ніхто з людей не має влади. Звідси визнання цінності і самоцінності людського життя, принципова відмова від смертної кари. Засуджуючи смертну кару, Володимир Мономах стверджував, що кожна людина має право на той строк життя, який визначено їй Богом. "Ні правого, ні винуватого не вбивайте, — заявляє Мономах, — і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина" [Там же. — С. 360/361).

     З визнанням самоцінності особистості  пов'язується також усвідомлення Володимиром Мономахом значимості власного життя, де він дійшов висновку, що його життя, шлях, досвід потрібні людям як приклад для наслідування іншими, запобігання помилок, ним допущених, адже при всіх колізіях життя головним для нього залишалося не просто усвідомлення своєї особистості, а почуття особистої відповідальності, обов'язку перед руськими землями, турбота про посилення могутності і процвітання Вітчизни, що й постало вищою вимогою до моральної оцінки особистості.

     Морально-політичні  погляди Мономаха досить часто не узгоджувалися з багатьма положеннями ортодоксальної християнської ідеології, були направлені проти них. Так, уже його ідея правителя — це не стільки образ віруючого, відданого церкві християнина, скільки політичного діяча, стурбованого долею своєї країни, вотчинно-феодального судді, турботливого господаря великого будинку, батька сімейства, людини загалом. Силу князів він вбачав не у духовному веденні, а в знанні. Володимир Мономах виступав за реабілітацію знання і "світської мудрості)", закликав не забувати доброго і навчатися нового. Проголошуючи гуманістичні ідеї, підкреслював, що належність до роду людського усвідомлюється через діяльність, звернену до світу, земного життя, загальнокорисної справи, де праця — найвища міра боговибраності людини. На прикладах власного життя, реабілітуючи працю як основу життя людини, Мономах не розривав фізичної і розумової праці, а вважав першу необхідною умовою для другої. Розумова праця для нього — це звершення справ, загальний підсумок, в якому збагачується людський досвід, знання. Вони облагороджують людину, її працю, роблять саму людину переконаною і сміливою, породжують волю, надають діянням істини і сенсу. Керуючись в усьому життєвою доцільністю, здоровим глуздом через осмислення в своїй душі, Мономах закликав інших наслідувати цьому і навіть молитви розглядав під зазначеним кутом зору, відводячи духовенству почесне, але підпорядковане місце.

      Розділ 2. Розвиток освіти та процесу підручникотворення в Україні у XVI-XVII ст.

     2.1. Братські школи,  Острозька та Києво-Могилянська Академія – центри освіти, підручникотворення та друкарства в Україні XVI-XVII ст.

     У XVI-XVII ст. в Україні існувало п'ять  типів шкіл, які, хоч і були різні  за своїм ідеологічним спрямуванням, але мали і деякі спільні організаційні форми і методи навчання: братські школи і школи в полках; школи при монастирях і церквах; школи при протестантських общинах-кальвіністів, лютеран, аріян; католицькі школи орденів єзуїтів і піаріїв; національні школи інших народів, що жили на українських землях: єврейські, вірменські, грецькі та ін.

     У ці часи з'явилися і перші українські національні школи підвищеного  типу, які сприяли національному  духовному піднесенню, збереженню рідної мови та православ'я. "Особливістю  цих шкіл було творче поєднання східнослов'янської освітньої традиції (вивчення грецької та старослов'янської мови, а через неї - прилучення до наукових та культурних надбань Західної і Східної Європи) [10, 36].

     У визволенні від національного і  релігійного гніту українського народу важливу роль відіграли братства, які були розповсюджені в Україні у XVI-XVII ст. Братства – це організації міського населення, передусім ремісників і купців, які об’єднувалися з метою боротьби проти ополячення та окатоличення українського населення. До братств приймалися всі православні незалежно від національності, соціального походження чи майнового стану. Перше братство започаткували 1449 року львівські міщани при церкві Успенія. Згодом ці організації розповсюдилися по всій правобережній Україні, були вони і в Білорусі.

     Братчики  вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували госпіталі та православні церкви, відкривали друкарні, де видавалися українські книги і підручники, піклувалися  життям братчиків тощо. В основу своєї діяльності вони поклали ідеологію просвітительства, а головним засобом своєї боротьби обрали школи.

     Історичні джерела про перші братські навчальні  заклади обмежені. Спочатку це були невеликі школи з одним учителем, який одночасно виконував обов’язки  дяка та писаря братства. Шкільна кімната знаходилася у братському будинку. У зміст навчання входило читання, письмо, рахунок і вивчення катехізису. З посиленням національного і соціального гніту у першій пол. XVII ст. більшість братських шкіл перетворилися у школи підвищеного типу. Братчики розуміли, що для успішного ведення боротьби проти агресивних нападів польсько-литовської шляхти, елементарна освіта була недостатньою.

     Першою  братською школою підвищеного типу в Україні стала школа львівського  братства, відкрита 1586 року, яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи того часу. За зразком цієї школи відкрилися братські школи і в інших містах: Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку і ін.

     У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу, вивчалися "сім вільних  мистецтв". На високому рівні вивчали  предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети квадривіуму вивчалися  на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів.

     У вивченні мов братські школи, як правило, пройшли дві стадії: греко-слов’янську, потім – латино-польську. На першому  місці завжди стояло вивчення слов’янської мови. На другому місці – грецької мови, оскільки вона давала змогу засвоювати на високому рівні античну наукову літературу.

     На  другій стадії розвитку братських шкіл вивчалася ще й латинська мова, яку спочатку не вивчали, адже нею  велись богослужіння у католиків. Пізніше братчики зрозуміли необхідність латині, оскільки вона є мовою західної науки (для продовження освіти у західних навчальних закладах). Польську мову вчили аби влада дозволила відкрити школу. У першій чверті XVII ст. почали викладати українську мову.

     З посиленням потреб українського суспільства  в освіті у XV-XVII ст. і виникненням  братських шкіл підручникотворення розвивається в нових умовах книгодрукування. Відомо, що одним із перших друкарів в Україні був І.Федоров, який став і укладачем навчальних книжок, зокрема, славнозвісних "Букварів" (1574 і 1578 рр.) [11], складених за тогочасними вимогами.

     Про організацію роботи братських шкіл дає уявлення статут Львівської школи "Порядок шкільний" 1586 р. Він  свідчить про демократичний устрій школи: навчалися діти різних станів; відношення вчителя до дітей визначалось не за станом, а за успіхами у навчанні (учень займав місце на лаві під час занять залежно від успіхів у навчанні, але не за походженням); ректор і вчителі вибирались на загальних зборах братства. Досить серйозні вимоги ставилися до вчителя. Він повинен бути благочестивим, розумним, не п’яниця, не блудник... Всього у статуті нараховується 16 подібних вимог.

     Навчання  у школі платне, хоч найбіднішим  учням надавалась допомога. Батьки у присутності двох свідків укладали зі школою письмову угоду, де зазначались форма оплати, те, чому школа повинна навчити дитину, а також обов’язки батьків по сприянню дітям у навчанні. Кожного тижня призначалися 2-3 чергових учні, які приходили у школу раніше від інших, розтоплювали піч, прибирали, слідкували за поведінкою решти школярів.

     У школі був запроваджений учбовий  рік, який починався 1 вересня, введені  літні канікули (липень-серпень). Влітку навчання розпочиналося о 9 годині ранку, а взимку – дещо пізніше. Навчальний день починався молитвою. Після читання молитви кожний учень відповідав вчорашній урок і показував виконані вдома письмові роботи. Потім починали вивчати новий матеріал. Після обіду учні знову приходили до школи і переписували завдання на наступний день. Тут же в школі вони вивчали задані уроки, опитуючи один одного. Ввечері вдома діти повинні були прочитати вивчений у школі урок перед батьками. У суботу повторювалося все, що було вивчене за тиждень. У цей день учитель більш тривалий час проводив з учнями моральні бесіди.

     На  початку XVII ст. у Львівській школі, як і в більшості братських шкіл, використовувались елементи класної  системи навчальних занять. Учні ділились на групи: одні вчилися розпізнавати букви і склади, інші – читали і вчили напам’ять різні уроки, треті – вчилися пояснювати прочитане і розмірковувати. Цей досвід, очевидно, використав відомий чеський педагог Я.А.Коменський при обґрунтуванні класно-урочної системи навчання.

     Безсумнівний, але недосліджений вплив на становлення  українського підручникотворення мали ідеї видатного чеського педагога Я.А.Коменського (1592-1670 рр.). Його праці виходили десятки разів у країнах Західної Європи, а деякі з них - кілька разів у Росії і в Україні.

     У своїй видатній "Великій дидактиці" педагог розробив наукову гуманістичну концепцію підручників і посібників (хрестоматій), замість старих середньовічних втілив ці ідеї в підручниках "Видимий світ у малюнках", "Відкриті двері до мов" та в інших. Зокрема, підручник із латинської мови "Відкриті двері до мов" мав ту особливість, що мова вивчалася на основі пізнання елементів реального світу. Тут було вжито 8 тисяч латинських слів, на яких було складено тисячу відносно простих речень, згрупованих у сто невеликих оповідань про найважливіші явища оточуючого світу. Цей підручник перекладено на 12 європейських мов й, крім того, на арабську, перську, турецьку і монгольську мови [19, 498].

     Новизну теоретичних основ Я.А.Коменського  можна звести до кількох важливих положень, які видатний педагог реалізував у власному підручникотворенні і практичній педагогічній діяльності [20]:

     - матеріал для навчання адаптується  з урахуванням психології та  обдарованості дітей певного  віку і подається у драматизованій  формі;

     - слово і предмет, який воно  позначає, вивчаються разом;

     - до тексту підручників уводяться ілюстрації як практична реалізація принципу наочності у навчанні;

     - для навчання створюються не  тільки підручники, але й хрестоматії;

     - підручники укладаються для кожного  класу з урахуванням особливостей  дитячого сприймання;

     - використання підручників відбувається за певною методикою (принципи відбору книжок, методика читання, техніка виписок тощо) ;

     - друкування навчальних книжок  ведеться за певними вимогами, які передбачають поділ матеріалу  на розділи, стовпці, параграфи  з певним простором як на берегах, так і між окремими рядками;

     - зміст підручників будується  на принципах наступності і  концентризму;

     - провідним стає "природний метод  навчання", заснований на самостійній,  творчій , пізнавальний діяльності  дитини;

     - у підручниках вживається рідна мова школярів (у підручнику з латинської мови);

     -у  підручниках подається не лише  граматичний лад мови, але, що  найголовніше, засвоюються знання  про природу і людину;

     - учителі забезпечуються посібниками  для керівництва навчання дітей  і правильним використанням дитячих підручників.

     Острозька школа-академія є однією з перших шкіл вищого ступеня в Україні  і найвизначнішою серед православних навчальних закладів XVI-XVII ст., що їх відкривали українські магнати.

     Школа-академія в Острозі була організована князем К.Острозьким на його кошти 1576 року. Від самого початку заснування їй призначалась відповідальна політична роль – протистояти полонізаторському впливові на українську та білоруську молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів. Тому в навчальному процесі багато уваги приділялося вихованню в учнів почуття патріотизму, любові до культури, мови, традицій свого народу.

     Вибір Острога як культурно-освітнього, видавничого  і пропагандистського центру виявився не випадковим. По-перше, з чисто  престижних міркувань князеві було вигідно розмістити школу в "домоначальному граді", тобто місті, яке дало назву аристократичному родові Острозьких. По-друге, Острог мав відповідну матеріально-технічну базу. По-третє, він був традиційно культурним центром в Україні. У кінці XV- поч. XVI ст. тут звелися найбільш монументальні православні храми. Саме тут виник в останній чверті XVI ст. відомий в Україні і в Білорусі острозький церковний напів, чому, без сумніву, мало передувати довготривале плекання традицій вітчизняного хорового мистецтва. Підтвердженням зростаючої ролі Острога у XVI ст. є й те, що, починаючи з цього часу, дане місто значиться на більшості карт Східної Європи.