Роль самовиховання в процесі становлення і розвитку особистості

Вона є важливим регулятором  поведінки. Від самооцінки залежать взаємини людини з її оточенням, її самокритичність, самовимогливість, ставлення  до своїх успіхів і невдач. Впливає  на ефективність діяльності людини і подальший розвиток її особистості.

Самооцінка буває правильною (адекватною, коли думка людини про  себе збігається з тим, ким вона насправді  є) і неправильною (неадекватною, коли людина оцінює себе не об’єктивно, її думки про себе різко розходяться з тим, якою її вважають інші). За ступенем адекватності самооцінка буває об’єктивною, заниженою, завищеною.

Знаючи тип самооцінки, вчитель може її регулювати, а учень  набувати навичок саморегуляції. Людина із заниженою самооцінкою відчуває себе нездатною на серйозні справи, невдахою, не хоче братися ні за що нове, оскільки боїться, що у неї нічого не вийде. Вона уникає ризику, не вірить в успіх, не намагається щось змінити у своєму житті. Таких людей характеризують заниження почуття власної гідності, боязнь помилок, мрійливість про фізичну досконалість. У спілкуванні з іншими турбуються про враження, яке вони справляють, бувають інколи надмірно балакучими і зарозумілими, інколи пригніченими і несміливими, схильними до самогубної поведінки (вживання наркотиків, алкоголю). Багато з них нездатні сприймати критику, впадають від неї в розпач.

Людина з високою  самооцінкою бачить себе господарем становища, вважає себе неповторною  особистістю. Вона часто зважається на ризик, тому що прагне насиченого життя, нових знань, вражень, досвіду, що допоможе їй самоствердитись на новому якісному рівні. Її важко образити, вибити з рівноваги, збити з обраного шляху. Вона цілеспрямовано і наполегливо йтиме до мети. Знаючи собі ціну, вона врівноважено ставиться до чиїхось успіхів. Суперництво особистостей розглядає як засіб для саморозвитку, самомобілізації на вищому рівні, що неминуче забезпечить нові результати. Характерні особливості: впевненість у своїй винятковості, здатність вчитися на власних і чужих помилках, врівноважене сприйняття компліментів і критики, безпосередність у спілкуванні з іншими, відчуття внутрішньої гармонії, турбота про своє фізичне й емоційне здоров´я, духовне зростання.

Способи виявлення самооцінки поділяють на:

— прямі: ранжування учнів  класу на основі їх значущості (за успішністю, особистісними якостями), визначення учнем свого місця серед однокласників. Правильність самооцінки визначають, зіставляючи результати ранжування й оцінювання вчителя;

— опосередковані: незалежне  оцінювання (вчитель або однокласники оцінюють учня за певною шкалою, після цього пропонують йому зробити самооцінку, одержані результати порівнюють), визначення рівня претензій (розкладають картки із завданням різного ступеня складності — найлегші, середні, найскладніші). Учневі пропонують вибрати будь-яке із завдань, виконати його, результати продемонструють рівень претензій і самооцінки.

Саморегуляція

Саморегуляція (лат. regulare — налагоджувати) — здатність  людини керувати собою на основі сприймання й усвідомлення актів своєї поведінки та психічних процесів.

Контроль педагога за психічними станами дітей має  переростати в самоконтроль вихованця. Педагогічний вплив досягає мети, якщо перетворюється на самовплив, саморегуляцію  дитиною емоційної сфери та фізичного  стану організму [4, с. 155].

У процесі організації  саморегуляції учнів навчають спеціальним  прийомам роботи над собою. Самопідбадьорення  — звернення до себе з метою  зміцнення впевненості у собі. При цьому використовують самозаспокоєння, навіювання впевненості в досягненні мети, орієнтацію на улюбленого героя, авторитетних людей. Самосхвалення — переконання себе в чому-небудь завдяки добору відповідних доказів та аргументів. За допомогою цього регулюють психічні стани, вчинки через засудження себе, проявів своєї поведінки та спонукання до змін. Це дискусія із самим собою — висунення, порівняння аргументів і контраргументів на користь того, чого хочеться і що необхідно. Самонаказ — веління самому собі як засіб вироблення самовладання й вміння керувати собою. Ефективність його підвищується при поєднанні з переконанням, коли знаходять нові докази й аргументи на користь самонаказу. Самовладання — здатність до самоспостереження й контролю за внутрішніми інтелектуально-емоційними й психофізіологічними процесами. Зміцнює волю, організовує поведінку, стимулює свідоме виявлення сміливості, відваги. Самообмеження — здатність відмовитись від бажаного (особистого задоволення, зручності), коли це зумовлено зовнішньою потребою, або на користь чогось чи когось іншого. Це сприяє набуттю досвіду людяності, одержанню влади над собою, подоланню жадібності, егоїзму. Самонавіювання — процес навіювання, адресований самому собі, за якого суб´єкт і об´єкт навіюючого впливу одна й та ж особа. Підвищує рівень саморегуляції, дозволяє суб´єкту викликати у себе певні відчуття, керувати процесами уваги, пам´яті, емоційними реакціями. Від ефективності самонавіювання залежить впевненість, віра людини в себе [4, с. 156]. Самостимулювання — перетворення реального на бажане за допомогою власних зусиль. Стимулюючи себе, дитина прагне відкрити нове, опирається на самолюбство, самосвідомість, волю, радість від громадського визнання своїх вчинків. Самоконтроль — свідоме регулювання поведінки, мотивів, на основі виявлення відхилень у думках, почуттях, вчинках, діях від загальноприйнятих вимог. Передбачає самоаналіз, самооцінку, самокритику, самообмеження. Перетворившись на звичку, він стає особливо ефективним. Тому роль педагога полягає у формуванні в учнів систематичного самоконтролю за зовнішнім виглядом, культурою мови, поведінки тощо.

Отже, самовиховання є завершальним етапом шкільного виховання особистості. Цей процес супроводжуватиме її на наступних етапах саморозвитку і самовдосконалення. Уміння адаптуватися, орієнтуватися в непередбачених життєвих ситуаціях, вступати в боротьбу із здавалось би непереборними обставинами чи свідомо обходити небезпеки, вирішувати конфліктні ситуації за допомогою компромісів, не розгублюватись в екстремальних життєвих ситуаціях тощо — саме до цього слід готувати дітей, озброюючи їх методами самовиховання.

 

5. Організація процесу самовиховання.

 

Вченні однозначні в  тому, що рушійними силами у самовихованні  особистості є визначені протиріччя. Зрозуміти механізм їх виникнення необхідно  для того, щоб керувати процесом самовиховання. Механізм самовиховання має наступні особливості:

- людина вибирає цілі  життя, ідеали у відповідності  з суспільними критеріями;

- готує себе до життя  в суспільстві;

- вдосконалюється у  колективній діяльності.

Між вказаними факторами  самовиховання існують складні  взаємозв’язки і протиріччя:

- ціль життя може  бути одною, а захоплення –  в іншій сфері, в результаті  чого між бажанням удосконалювати  себе і реальним самовихованням  виникає невідповідність. І не  завжди протиріччя можуть бути  вирішені зусиллями самої людини. Цьому сприяє її правильне виховання. Іноді виховання лише створює умови для самовиховання, іноді формує якості особистості, необхідні для успішної роботи над собою, і завжди сприяє визначення ідеалу, цілі життя, вибори напрямку самовдосконалення, стимулює зусилля особистості у її розвитку вперед. В мірі розвитку самосвідомості, самостійності і активності особистість стає керівником самої себе[5, с. 122].

Зріле самовиховання  характеризується наступними параметрами:

- спрямованість, тобто  мотивами роботи над собою;

- змістом (розумове, фізичне,  моральне, трудове, естетичне);

- стійкістю (випадкове,  епізодичне, постійне);

- ефективністю у формуванні  своєї особистості.

Між цими параметрами  також бувають невідповідність  і протиріччя.

Перший вид протиріч виникає між рівним вихованості особистості і її поведінкою, умовами її життя і діяльності. Це протиріччя виникло із невідповідності між життям колективу, в якому вона перебуває і діяльністю індивіда, нормами поведінки в оточуючому середовищі і поведінкою людини, її моральністю і моральним життям оточуючих. При відповідності внутрішнього змісту вимогам життя, зростає число негативних, неприємних переживань, а також зовнішніх вимог, які особистість виконати не може. Для цього потрібно посильні вимоги і допомога в діяльності, щоб виникла потреба у самовихованні.

Другий вид протиріч – невідповідність запланованих цілей, завдань самовиховання і  отримання результатів. Особистість  виконала накреслену програму самовиховання, а стійкі якості не виробились. Таке протиріччя дуже часто зустрічається у самовихованню підлітків. Це погано відображається на самооцінці, на самонавіюванні, приводить до зневіри у свої сили, найчастіше до припинення будь-якого самовиховання.

У подібних випадках педагог, шкільний психолог повинен допомогти учневі зрозуміти причини невдач у самовихованні, підказати нові шляхи, методи сили, переконати у доцільності багаторазового повторення дій у самовихованні.

Третій вид протиріч виникає тоді, коли особистість вміє і бажає працювати над собою, але ідеали і цілі самовиховання завищені або неправильні. Це породжує незадоволення життям, пошуку чогось і невміння застосовувати свої сили, здібності. Організація життя в такому випадку має бути спрямована на залучення в серйозні і важкі види діяльності, які переконали б особливість у необхідності вдосконалювати свої знання і вміння. Важливо сформувати гідну ціль самовиховання, розвинути ідеальні уявлення про людину, виховати вимогливість до себе.

Четвертий вид протиріч виникає, коли особистість переконана в тому, що потрібно працювати над собою, позбутися недоліків, але не може цього зробити через слабкість волі, низької вимогливості до себе. Це свого роду відображення протиріч між свідомістю і поведінкою. При наявності подібного роду протиріч завдання вихователя, вчителя, психолога заключається в організації діяльності, яка формувала б моральні якості, вчила умінню працювати над собою, відволікала особистість від негативних дій та вчинків. Звідси суть самовиховання заключається у вирішенні протиріч між цілями самовдосконалення і можливостями їх реалізації. А головне виховне завдання в керівництві самовиховання полягає в тому, що потрібно сформувати ті позитивні якості, від яких залежить вирішення вказаних протиріч, і привести в дію наведені вище фактори: самосвідомість, захоплення, спрямованість, вміння керувати собою.

На думку Н.Комісаренко, “процес самореалізації включає не лише розкриття можливостей і здібностей  суб’єктом,  але  й  усвідомлення,  оцінку  особистісних  ресурсів,  визначення  особистісно значущих  і  соціально  ціннісних  перспектив,  активність,  спрямовану  на  самоутвердження  в соціумі… самореалізація – це процес і результат спрямованості на перспективу”[7, с. 24].

Організація процесу  самовиховання включає в себе:

1. Розумове самовиховання – це цілеспрямована діяльність над розвитком своїх розумових здібностей.

Завдання:

- розвиток мислення, формування  культури розумової праці,

- формування наукового  світогляду

- розвиток творчих  здібностей.

2. Моральне самовиховання  – це формування стійких моральних якостей, потреб почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм та принципів моралі.

3. Завдання естетичного  самовиховання:

- формування естетичних  понять, поглядів, переконань

- виховання естетичних  смаків;

- вироблення вмінь  і навичок творити життя, за законами краси.

Завдання фізичного  виховання:

- постійно займатися  фізичною культурою, піклуватися  про своє здоров’я;

- вести здоровий спосіб  життя (без будь-яких негативних  навичок).

Завдання трудового  самовиховання:

- усвідомлення соціальної значущості праці, як необхідного обов’язку, духовної потреби людини (психологічна підготовка до праці);

- виховання поваги  до людей праці;

- виховання основної  трудової культури;

- вироблення умінь  і навичок, необхідних для трудової  діяльності, виховання працездатності[7, с. 25].

Таким чином, становлення  особистості сильної духом, здоровою тілом, із високим рівнем інтелекту  й реалізованими талантами та потенціалом – ось потреба  не лише сучасного суспільства, але  й самої людини.

Знаючи позитивні якості й недоліки кожного учня, учитель допомагає учням відповідно розподіляти свої суспільні доручення. Разом з тим направляє діяльність кожного учня для виховання в себе тих якостей, яких йому не вистачає, спостерігає за самовихованням, дає поради.

Для дітей молодшого шкільного віку важливим є те, щоб самовиховання не обмежувалося школою, але й продовжувалося вдома. Тому батьки повинні додержуватися кількох педагогічних порад:

Чітко спланований робочий  день дитини допомагає заощаджувати час, додержуватися прийнятого розпорядку. Допомагає самовихованню складання зобов'язань членами родини. Наприклад, батько пропонує синові щодня, незважаючи на погоду, бігати й приймати душ. Можна рекомендувати складання зобов'язань до сімейних свят. Наприклад, до дня народження бабусі батько обіцяє виконати робочий план на 110%, син — закінчити навчальну чверть без зауважень учителя, відмінно виконувати суспільні доручення.

Стимулює самовиховання  дитини педагогічний зразок, коли дорослі  говорять дитині про те, над чим  йому варто попрацювати, щоб виховати в собі потрібні якості характеру, домагаються усвідомленого прагнення дитини до зразка. Допомагає в цій роботі звертання до розумної книги, історичних героїв, позитивних персонажів телепостановок, кінокартин [1, с. 47].