Роль самовиховання в процесі становлення і розвитку особистості

Фізична самовиховання.

Цього аспекту, на мій погляд, приділяється дуже мало уваги. Фізичне навантаження в діяльності вчителя (не викладача  фізкультури) дуже мала, а емоційна величезна. Звідси схильність до стресів, хвороб і нездужань, слабке здоров'я. Якщо ще в період навчання не зайнятися спортом, результати будуть позначатися на протязі багатьох років [5, с. 78]. Правда, недоцільно професійне заняття спортом: організм «перегорає» на змаганнях, старі травми повернуться в похилому віці і позначаться в повному обсязі. Крім того, необхідна присутність відповідної психологічної компоненти, що дозволяє зняти стрес, скинути втому. Формування навичок концентрації, збільшення витривалості і життєвого потенціалу, а також підняття загального тонусу вітаються. Всім цим вимоги задовольняють біг, плавання, туризм, оздоровчі спортивні системи. Покликання спорту в житті вчителі: це насамперед психологічна розвантаження, уміння поводитися з власним тілом, підтримання нормальної спортивної форми в поєднанні з міцним здоров'ям. Невдоволення, нездужання, стрес в жодному разі не повинні позначитися на учнів. Для них вчитель завжди здоровий, веселий і готовий допомогти. Дитячий максималізм призводить до однобокого сприйняття станом вчителя і, відповідно, до зміни ставлення до нього.

Психологічний самовиховання.

Я вважав за необхідне винести цей  розділ для окремого розгляду, оскільки уваги йому в підготовці вчителя  приділяють дуже мало. Молодий учитель  виходить на роботу практично непідготовленим до специфіки своєї професійної діяльності. Він не вміє тривало концентруватися, знімати психологічне напруження, розуміти стан учнів, правильно спілкуватися з батьками і колегами. Незважаючи на великий обсяг психології та педагогіки, прикладних елементів у програмі навчання трохи, все більше теорія. З іншого боку, психологічний аспект досить сильно виражений в різних системах самоконтролю. Комплекс навичок з управління своїми емоціями, почуттями включений в програму багатьох оздоровчих систем. Ось чому підкреслюється необхідність спорту, фізичної активності, об'єднаних в єдину струнку систему. Більш того, потрібен відповідний внутрішній настрій, тому що песимізм вчителя обов'язково передасться дітям. Діти дуже чутливі до психологічному стану вчителі, тому неприпустимі спалахи люті, невдоволення, агресії. Досягти цього можна лише маючи стійку, врівноважену нервову систему. Отже, людям з бурхливим темпераментом необхідна спеціальна тренування. А чи багато хто знають, як розрядити порив люті без шкоди для здоров'я? Під час спалахи люті виділяється цілий комплекс хвилюючих речовин і гормонів, оскільки організм готується до активних дій на межі можливостей. Ці речовини так чи інакше мають бути витрачені, інакше викличуть розширення судин і подальші атеросклероз і гіпертонію. Краще всього підійде психосистема типу самогіпнозу або самонавіювання, можливо також застосування якої східної системи концентрації-розслаблення.

Загальним підсумком можна винести  комплекс пріоритетних напрямків в  самовихованні. По-перше, формування високорівневого загальної освіти укупі зі спеціальними навичками спілкування. По-друге, виховання поваги до інших людей, їх почуттів, вчинків, думку. У третіх, систематичні заняття спортом, формування позитивного ставлення до нього. І, нарешті, по-четверте, отримання спеціальних навичок в області прикладної психології та психології спілкування. Все це має забезпечити стабільну базу для подальшого розвитку і вдосконалення.

В даний час в науці накопичено достатній фактичний матеріал, що дозволяє проникнути в суть процесу самовиховання. Механізм самовиховання має наступні особливості: людина вибирає мети життя, ідеали згідно з громадськими критеріями, готує себе до життя в суспільстві, удосконалюється в колективної діяльності з поліпшення навколишнього світу.

Можна виділити наступні параметри  самовиховання:

спрямованість, тобто мотиви роботи над собою.

зміст (розумове, фізична, моральне, трудове, естетичне, вольове, професійне, комплексне).

стійкість (випадкове, епізодичне, постійне).

ефективність у формуванні особистості (виконує функції головні і допоміжні).

Самовиховання - це самостійна, цілеспрямована, систематична робота людини, спрямована на формування і розвиток своїх кращих, соціально цінних якостей і усунення недоліків, яка здійснюється з ціллю максимальної самореалізації. Це вищий тип виховання на основі розвитку вищих психічних функцій. До цих функцій можна віднести: свідомість, волю, увагу, мислення, уяву.

Для процесу самовиховання  важливими є всі властивості  свідомості. Особливе значення має рефлексія як здатність виділити своє "Я" , критична оцінка своїх якостей. Успіх самовиховання залежить від зосередження, стійкості, концентрації, розподілу і переключення уваги. Мислення важливе для складання програми, визначення етапів самовиховання, пошуку засобів для рішення задач, контролю і аналізу результатів. Рівень розвитку уяви зумовлює успіх самонавіювання, вольового управління. Сила волі залежить від її тренування, від зовнішньої і внутрішньої детермінації.

Завдання самовиховання: досягнення гармонійної, всебічної досконалості: фізичної, моральної, розумової, світоглядної. Якщо конкретизувати ці завдання, то можна виділити такі:

1. Підвищити ступінь  загальної творчої активності, жити  більш цілеспрямовано, перемогти  інерцію.

2. Раціоналізувати своє життя.

3. Розвивати самодисципліну, свої потреби, інтереси, бажання.

4. Зміцнити почуття  відповідальності. Працювати над  формуванням єдності слова і  діла.

5. Відмовлятися від  зайвого. Формувати почуття міри.

6. Виховувати ставлення  до людей, як до вищої цінності.

7. Вчитися управляти  емоціями, почуттями. Структура самовиховання:

Отже, самовиховання - є  працею душі, яка вимагає зусиль, планування і обліку. Воно проводиться  завжди в процесі будь-якої справи, під час спілкування, наодинці з собою. Людина працює над собою не тільки для себе, а й для інших, щоб бути корисним людям. Самовиховання - це єдність усіх його напрямків (розумового, морального, трудового, естетичного, фізичного).

 

 

4. Основні методи самовиховання.  Їх вплив на розвиток особистості

 

Самовиховання починається  з самоусвідомлення — усвідомлення людиною себе як особистості, свого  місця в суспільній діяльності. Структурно воно постає як єдність пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінної (самоставлення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) внутрішньої діяльності людини. Головною при цьому є вольова сфера, яка забезпечує саморегуляцію її внутрішнього світу, активізує діяльність залежно від мети, установок, мотивів поведінки, практичних завдань.

Самопізнання

Самопізнання — процес відкриття себе, пізнання свого внутрішнього світу, сильних і слабких сторін своєї особистості.

Девіз «пізнай самого себе» був викарбуваний на арці Дельфійського  храму в V ст. до н. е. в Греції. Він  означав: пізнай волю богів у своїй  долі, підкорись їй. Давньогрецькі мислителі часів Платона трактували його як необхідність пізнати своє призначення, розкрити свої можливості, передбачити свою поведінку.

Важливим етапом у  процесі самопізнання є самовизначення учнем своєї спрямованості, темпераменту, характеру, здібностей.

Самовизначення спрямованості (вибіркове ставлення людини до дійсності) передбачає з’ясування життєвих цілей, ідеалів, ціннісних орієнтацій («В якій галузі вважаю себе знавцем?», «Які блага хочу мати, яке становище посісти?», «Чого не вистачає для задоволення життям?»), провідних потреб («Чого найбільше прагну?», «Які в мене інтереси, звички?») і мотивів поведінки.

Самовизначення темпераменту здійснюють за системою показників, розроблених  на основі вчення І. Павлова, вважаючи темпераментом індивідуально-типологічну характеристику людини, що виявляється у силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу психічних процесів. Кожен учень може визначити тип темпераменту, внести корективи в свою поведінку. Аналізуючи темперамент, слід звертати увагу на те, що перешкоджає учневі в навчанні, спілкуванні з людьми.

Самовизначення характеру  передбачає з’ясування найзагальніших його властивостей: сили (уміння добиватися поставленої мети, переборювати труднощі, відстоювати переконання, виявляти мужність), слабкості (легкодухість, вагання, нерішучість, нестійкість поглядів, піддатливість) оригінальності (своєрідність особистості), цільності (комплекс ставлень людини до різних проявів життя, єдність слова і діла), твердості (послідовність, наполегливість у досягненні мети, обстоювання поглядів).

Характер — комплекс психічних особливостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, ставленні до суспільства, праці, колективу, до себе [4, с. 155].

Самовизначення здібностей охоплює з’ясування особливостей і видів мислення: технічного (сприяє вирішенню технічних завдань), наукового (виявляється у вирішенні теоретичних, наукових проблем), художнього (художнє відображення навколишнього світу); розумових дій (аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення тощо); дієвості знань (вміння застосовувати, збагачувати знання); виду пам’яті: рухової (відтворення рухів), музичної (відтворення музичних творів), емоційної (пам’ять на почуття), образної (пам’ять на уявлення, картини природи, звуки, запахи) тощо.

Здібності — потенційні можливості людини, які забезпечують їй більш високі, ніж в інших  людей, показники в діяльності.

Збагачення знань особистості  відбувається через самоосвіту, чому сприяють систематичне читання, опора  на результати освіти, здобуття нових знань, вдосконалення розумових здібностей, умінь і навичок шляхом самостійної роботи.

Самоосвіта — процес набуття знань у процесі самостійної  роботи поза систематичним навчанням  у стаціонарному навчальному  закладі.

Вона не лише збагачує знаннями, але й сприяє виробленню навичок ефективного використання їх. При самоосвіті джерелами здобуття знань є наукова література, пізнавальне спілкування з товаришами, дорослими, засоби масової інформації, екскурсії, робота на комп’ютері.

Самопізнання як складний процес внутрішньої роботи над собою передбачає такі його методи, як самоспостереження, самокритика, самоаналіз.

1. Самоспостереження.  Виявляє себе як спостереження  індивіда за своїми діями, вчинками, думками, почуттями. Ґрунтується  на загальній спостережливості. З урахуванням цього педагог  повинен формувати в учнів  здатність бачити переживання  людей (як проявляється горе, радість, задума та ін.), розуміти їх.

Види самоспостереження:

— ретроспективне — відновлення  в пам’яті подій, що відбулися. Оскільки повнота враження зберігається 3—4 години, а потім відбувається спотворення пам’яттю пережитого і почутого, під час самоспостереження слід звернути увагу на те, що доведеться згадувати.

— пряме — спостереження  подій, що відбуваються. Воно найбільш суб’єктивне, потребує вміння прогнозувати діяльність, подію, передбачати перебіг розмови, зустрічі, конфлікту тощо;

— повторне — відновлення подій з метою уточнення, доповнення вражень особистості від своїх дій [4, с. 155].

З метою досягнення чіткості в процесі самоспостереження  використовують самоопитування (відповіді  на запитання: «Що відбулося?», «Коли  саме?», «В якій послідовності розвивалися події?», згадування (порівняння того, що запам’яталось, із нотатками у щоденнику, спогадами), самоанкетування, самотестування (відповіді на власні запитання), порівняння (зіставлення сказаного іншими із власними спогадами і нотатками), уявне повторення того, що відбулося (уявне моделювання ситуації, подібної до тієї, за якої відбулася подія).

2. Самокритика. Означає  вона процес опрацювання результатів  самоспостереження за допомогою  самоаналізу і самооцінки. Дитина  не тільки розмірковує, а й критично оцінює себе, своє становище в суспільстві, природі, колективі, в сім’ї, у стосунках з учителями. Критична самооцінка буває емоційною, недостатньо об’єктивною. В одних випадках вона взагалі відсутня, в інших переважає комплекс неповноцінності. Діти критично осмислюють свою поведінку та внутрішній світ за допомогою внутрішнього монологу (інтроверти), задушевної бесіди з друзями (екстраверти). Внаслідок самокритики відбувається наближення індивіда до об’єктивної самооцінки.

3. Самоаналіз. Охоплює  аналіз власних думок, почуттів тощо. Він є ефективним методом з’ясування причинно-наслідкових зв’язків у діях і вчинках. Адже одна і та сама дія може бути результатом різних спонукальних сил (якостей особистості, способу життя, стресового стану). Людина завжди має зосереджуватись на головній причині, яка зумовлює певну поведінку. Прагнення до самоаналізу допомагає особистості орієнтуватись у життєвому середовищі, самостверджуватись, посилює у поведінці владу розуму над емоціями, комплексами, інстинктами.

Самоставлення

Самоставлення — ставлення  людини до самої себе.

Ставлення до себе може бути глобальним (самоповага) і частковим (аутосимпатія, самосимпатія).

Самоповага — особисте оцінне судження, виражене в позитивному  ставленні індивіда до самого себе.

Будучи наслідком розумових операцій (аналізу, синтезу, порівняння), вона формується на основі усвідомлення особистістю своїх чеснот, результатів діяльності, ставлення оточуючих, виявляється в самооцінці.

Самооцінка — оцінювання особистістю самої себе, своїх  можливостей, якостей та місця серед інших людей [4, с. 156].