Основні тенденції розвитку систем освіти та освітніх технологій у світовій педагогічній практиці

- створення для громадян рівних можливостей для здобування освіти;

- постійне підвищення якості, оновлення змісту та форм організації навчально-виховного процесу;

- розвиток системи безперервної освіти та навчання впродовж життя;

- пропаганда здорового способу життя;

- розширення україномовного освітнього простору;

- забезпечення освітніх потреб національних меншин;

- забезпечення економічних і освітніх гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;

- запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;

- створення індустрії сучасних засобів навчання й виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів;

- створення ринку освітніх послуг та його науково-методичне забезпечення;

- інтеграція української освіти у європейський та світовий освітній простір.

У Національній доктрині розкрито обов'язок держави щодо забезпечення основних напрямів діяльності освітніх установ, наголошено на національному характері  освіти і виховання, рівних можливостях для здобуття якісної освіти, накреслено шляхи забезпечення безперервності освіти, навчання впродовж життя, підкреслено необхідність застосування інформаційних технологій в освіті. Чітко сформульовано вимоги до сучасного управління освітою, до економіки освіти, вказано на необхідність поєднання освіти і науки, підготовки педагогічних і науково-педагогічних кадрів, які були б спроможні забезпечувати соціальні гарантії учасникам навчального процесу. У доктрині визначено стратегічні завдання освітньої галузі у сфері міжнародної співпраці.

В останньому розділі Національної доктрини прогнозують очікувані  результати: "Реалізація Національної доктрини забезпечить перехід до нового типу гуманістично-інноваційної освіти, що сприятиме істотному зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу особистості та суспільства. В результаті цього відбудуться потужні позитивні зміни у системі матеріального виробництва та духовного відродження, в структурі політичних відносин, побуті й культурі.

Зростуть самостійність і самодостатність  особистості, її творча активність, що зміцнить демократичні основи громадянського суспільства і прискорить його розвиток.

Активізуються процеси національної самоідентифікації особистості, підвищиться її громадянський авторитет, а також статус громадянина України у міжнародному соціокультурному середовищі".

На основі цих засад розроблено підвалини концепції вищої освіти:

- відповідність суспільним потребам, що змінюються;

- перехід від жорстких, уніфікованих схем до багатоманітності форм власності, джерел фінансування навчання та наукових досліджень, організаційних структур;

- багатоваріативність навчально-методичної роботи: самостійне визначення вищими навчальними закладами форм і методів навчального процесу, впровадження прогресивних педагогічних технологій та різних форм контролю знань студентів, використання пришвидшеного навчання за індивідуальними навчальними планами;

- демократизація управління вищою освітою: розширення прав і повноважень вищих навчальних закладів, удосконалення їх структури, розроблення правил та проведення прийому студентів, вирішення кадрових питань, організація виробничої та комерційної діяльності, міжнародна співпраця;

- єдність системи вищої освіти: поєднання демократизації управління з єдиними державними вимогами, із впровадженням єдиних освітніх стандартів з єдиними критеріями оцінки діяльності вищих навчальних закладів та визначення їхнього статусу;

- інтеграція освіти й науки, активізація наукових підрозділів, співпраця з НАН України та галузевими академіями наук;

- удосконалення формування контингенту студентів. Пошук, підтримання та стимулювання розвитку обдарованих дітей, підлітків, юнацтва, диференційоване навчання обдарованих студентів;

- формування механізму розподілу та соціального захисту випускників, розроблення відповідної нормативної бази, зокрема відповідальності сторін за невиконання своїх обов'язків;

- посилення виховної роботи, розроблення концепції виховання студентської молоді; суворе дотримання закону про світський характер державної освіти;

- подальша інтеграція української вищої школи та науки до європейського та світового освітнього і наукового простору, співпраця з міжнародними, регіональними та національними фондами, налагодження взаємовигідних зв'язків із закордонними партнерами, заохочення закордонних інвесторів до участі в розвитку вищої освіти та науки в Україні.

Зазначені концептуальні положення  документально відображено в  Законі України "Про освіту", Національній доктрині розвитку освіти в Україні, Законі України "Про вищу освіту", нормативних документах Міністерства освіти і науки України.

      3. Утвердження демократичних державно-громадських засад освіти й

           виховання молоді

Освіта в Україні ґрунтується  на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями  і народами. У сучасній школі суверенної України навчально-виховний процес спрямований на всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими кадрами.

Важливим аспектом демократизації сучасної школи є розвиток системи  самоврядування, реформування управлінської  сфери. За законом України "Про освіту" в українській національній школі створено органи самоврядування, до складу яких входять насамперед загальні збори (конференція) колективу закладу освіти; районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників, з'їзд працівників освіти Автономної республіки Крим, Всеукраїнський з'їзд працівників освіти.

У сучасному українському суспільстві, як і в інших демократичних державах, розвиваються такі основні види людських відносин: дружні, товариські, високоморальні, правові, відповідно до встановлених етичних норм; негативні, недружелюбні. Завдання школи та сучасного вчителя-вихователя полягає в тому, щоб формувати у своїх вихованців саме дружні, високоморальні, товариські морально-естетичні відносини.

Успішність діяльності сучасної школи в значній мірі залежатиме від того, чи відмовиться в цілому суспільство від стереотипів минулих часів, чи готове воно перейти до перебудови взаємовідносин, чи готова сама школа до заміни педагогіки вимог і заборон, авторитарності на педагогіку співробітництва і співдружності, наукової виховної мудрості.

        4. Реформування освіти на сучасному етапі розвитку українського     

            суспільства

У Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI ст.") визначено "стратегію розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу на XXI ст., створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації". Ці ж стратегічні завдання конкретизуються у " Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті".

Вона визначає стратегічні  завдання реформування освіти в Українській  державі: відродження і розбудова  національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості; виведення освіти в Україні на рівень розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад. Передбачається створення на рівноправній основі недержавних закладів освіти та глибокі демократичні перетворення у традиційних державних навчально-виховних закладах .

У програмі "Освіта" визначені також пріоритетні напрями, основні шляхи і принципи наступного реформування освіти. Вони спрямовані на досягнення певних стратегічних цілей. Зокрема, досить конкретно визначаються шляхи реформування кожної з лапок системи освіти: дошкільного виховання, в якому поєднуються сімейне і суспільне виховання; загальноосвітньої підготовки на національній основі, в якій реформуванню піддаються зміст гуманітарної та природничо-математичної освіти, трудової та фахової підготовки в середній ланці освіти. Суттєва увага приділяється національному вихованню, головною метою якого є надбання молодим поколінням соціального досвіду успадкування духовних надбань українського народу, формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою.

5. Утвердження шляхів та засобів національного виховання дітей та молоді

У "Концепції національного  виховання дітей та молоді у системі національної системі освіти" визначені пріоритетні напрями та шляхи забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації. В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу.

Національне виховання - це виховання дітей та молоді на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях, обрядах, багатовіковій виховній спадщині, духовності. Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Це одночасно і державне виховання, що здійснюється державними установами, а загальнонаціональне в його змісті діє і поза межами впливу цих установ, має значно ширший діапазон впливу на процес соціалізації особистості.

У Державній національній програмі "Освіта" підкреслюється, що "головна мета національного виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури". Мета, певна річ, повинна бути єдиною для всіх навчально-виховних закладів, громадян України. Така єдина мета виховання є науково обґрунтованим державним стандартом, закріпленим у законах нашої держави.

Система національного виховання  ґрунтується на таких фундаментальних принципах: народність, природовідповідність, культуровідповідність, гуманізація, демократизація, безперервність, етнізація, диференціація та індивідуалізація виховного процесу; систематичність і варіативність його форм і методів; свідомість, активність, самодіяльність і творча ініціатива учнівської молоді, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів; зв'язок виховання з життям, трудовою діяльністю народу і продуктивною працею; інтегратнвність виховання як єдність педагогічних вимог школи, сім’ї і громадськості.

Сутнісні основи національного  виховання визначаються ідеями національного  світогляду, філософії, ідеології, засадами родинного виховання, народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що увібрали в себе Надбання національної виховної мудрості.

6. Аспекти педагогіки.

У процесі розвитку педагогіки структурно виокремилися три її аспекти. По-перше, вона є наукою, яка має свої об'єкт, предмет, принципи, закономірності. По-друге, це практика, яка допомагає вирішувати складні педагогічні проблеми, що виникають у навчально-виховному  процесі. По-третє, педагогіка є мистецтвом, що вимагає творчого натхнення вчителя для досягнення майстерності педагогічного впливу.

У живому педагогічному процесі ці аспекти педагогіки поєднуються. Розкриваючи об'єктивні закономірності ви ховання і навчання, педагогіка показує шляхи практичного застосування теоретичних тверджень, виступаючи таким чином як прикладна наука. Справжня майстерність педагога, високе мистецтво завжди ґрунтуються на наукових знаннях. У свою чергу, узагальнення досвіду майстерності і мистецтва передових учителів дає змогу педагогічній науці формулювати правила виховання і навчання.

7. Напрями сучасної зарубіжної педагогіки.

Сучасна зарубіжна педагогіка охоплює  різноманітні течії, які узагальнено можна звести до філософського, психолого-педагогічного, соціального напрямів.

Філософський  напрям. Утворюють його течії педагогіки, що ґрунтуються на філософії неопозитивізму, екзистенціалізму, неотомізму та ін.

Філософія неопозитивізму, яка претендує  на роль загальнометодологічної основи сучасної науки, оснащує педагогічну  теорію гносеологічними установками  і методологією наукового пізнання. У межах філософії неопозитивізму було уточнено й систематизовано логічні принципи і методичні основи наукового дослідження, що дає змогу застосовувати математичні методи дослідження в педагогіці.

Однак педагоги - неопозитивісти піддають сумніву наявність у процесах навчання і виховання об'єктивних закономірностей, збіднюючи таким чином теорію педагогіки, а спроби дослідження фундаментальних теоретичних проблем вважають «безплідними інтелектуальними спекуляціями» кабінетних теоретиків. Важливим принципом неопозитивістської педагогіки є її деідеологізація, звільнення від зв'язків із загально-філософськими методологічними основами.

Учені - педагоги, які послуговуються методологією філософи екзистенціалізму, виходять із того, що жодних загальнолюдських якостей, ніякої «людської природи» не існує, кожен індивід - унікальний, неповторний. Тому інтерес дослідника має концентруватися на окремій особистості, її індивідуальному бутті й свідомості. На думку екзистенціалістів, індивідуальна «внутрішня сутність» дитини майже не доступна для педагогічних впливів. А тому ефективним у формуванні особистості є лише самовиховання. Вони вважають, що дитина має право на свободу вибору знань. Тому цикл предметів, які підлягають вивченню, повинен бути не обов'язковим, а вибраним. Найважливішим для людини є не рівень освіченості, не рівень знань, якими озброїла школа, а вміння «слухати внутрішні імпульси», «пізнавати саму себе».