Типології політичних систем: основні підходи

Типології політичних систем: основні підходи

Розглядаються основні  підходи до класифікації політичних систем, розроблені в сучасній західній порівняльній політології. Особлива увага  звертається на класифікації, створені в рамках біхевіористської революції в політичній науці (Е. Шилз, Г. Алмонд, Р. Даль та ін.). Робиться висновок щодо найбільшої евристичності тривимірних координатних типологій.

Сучасний етап розбудови  типології політичних систем пов’язаний з біхевіористською революцією в  політичній науці 1950 – 1960 років у США. Біхевіористський (поведінковий) підхід швидко еволюціонував як вияв незадоволеності досягненнями традиційної політичної науки і, насамперед, формально-інституціональними підходами, що в ній застосовувалися. Значний внесок у вироблення нових методологій порівняльних політичних досліджень вніс Комітет з порівняльної політології при Американській раді з досліджень у сфері суспільних наук, створений 1954 року під керівництвом Г. Алмонда.

Одну з найвідоміших нині типологій в руслі нової  методології запропонував Е. Шилз наприкінці 1950-х років [1, с. 52 – 55]. Революційне значення цієї класифікації полягало в тому, що між двома крайніми полюсами традиційних класифікацій – демократією і тоталітаризмом – Е. Шилз спробував визначати проміжні форми, характерні для політичних систем країн третього світу. До них він відніс „опікувану демократію”, яка характеризується гіпертрофією виконавчої влади, та „модернізовувану олігархію”, котрій властиве домінуюче становище військових чи цивільних бюрократичних угруповань. Враховуючи ще випадок класичної „традиційної олігархії”, одержуємо п’ять основних політичних форм:

· політична демократія – це система з відносно автономними  представницькими інститутами, виконавчою владою, значно диференційованими, автономними та плюралістичними групами інтересів;

· опікувана демократія, де демократичні інститути формально  існують, але влада ще концентрується в руках бюрократичної держави;

· модернізовувана олігархія  – демократичних інститутів не існує, влада належить військовим і цивільним бюрократичним клікам; головною метою лишається модернізація економіки;

· тоталітарні олігархії  – це системи з високим ступенем концентрації влади в руках правлячої  еліти, автономних груп інтересів не існує, практикуються тотальні форми  соціальної мобілізації;

· традиційні олігархії  – це династичні або сімейні режими, що негативно ставляться до будь-яких змін і прагнуть зберегти існуючий порядок речей.

Кілька широко відомих  типологій політичних систем належать Г. Алмонду. Розробивши концепцію політичної системи, він одержав можливість проводити порівняльний аналіз різного типу політичних організмів за певним параметром. Таким параметром була реалізація структурами політичних функцій, універсальних і необхідних для всіх суспільств, яка дозволяє порівнювати їх функціонування на прикладі різних суспільств – розвинених і нерозвинених, модерних і примітивних, західних і східних. „Замість поняття „держави”, обмеженого правовими й інституціональними значеннями, ми воліємо говорити „політична система”, – відзначає Г. Алмонд. – Замість „повноважень”, які знову ж таки мають переважно правову конотацію, ми починаємо віддавати перевагу слову „функція”, замість „установ” говоримо про „ролі”, замість „інститутів”, що знову відсилають нас до формальних норм, про „структури”, а замість „громадської думки” і „громадянського виховання”, дуже формально-раціональних за змістом, воліємо говорити про „політичну культуру” і „політичну соціалізацію” [1, с. 4].

Перша типологія була запропонована Г. Алмондом 1956 року у статті „Порівняльний аналіз політичних систем” [2]. За зауваженням А. Лейпхарта, вона є найзначнішою з усіх існуючих класифікацій подібного роду [3, с. 40]. У підґрунтя класифікації Г. Алмонд поклав критерії політичної культури і рольової структури (характеру взаємодії різних політичних інститутів). За цими критеріями політичні системи поділяються на чотири основні групи:

· англо-американська характеризується однорідною світською політичною культурою  і високоспеціалізованою рольовою структурою. В ній наявні автономні політичні партії, групи інтересів і засоби масової комунікації;

· європейська континентальна асоціюється з так званими  багатоскладними суспільствами, яким притаманна гетерогенна (подрібнена) політична  культура, обумовлена існуванням автономних конфліктних політичних субкультур;

· доіндустріальна або  частково індустріальна характерна для країн, що розвиваються. Вона відзначається  недемократичністю, нестабільністю, наявністю  безлічі етнічних, расових, мовних, релігійних тощо розколів, що породжують гострі соціальні конфлікти;

· тоталітарна характеризується однорідною політичною культурою та високим рівнем суспільної інтеграції, що досягається насильством і  придушенням опозиції.

Кульмінацією структурно-функціонального  підходу в 1960-і роки стала типологія, розроблена Г. Алмондом у співавторстві з Б. Пауеллом і репрезентована у праці „Порівняльна політика: девелопменталістський підхід” [4]. Її вирізняє одночасне використання кількох перемінних, більш подрібнене групування та спроба внести до неї елемент еволюції політичних систем. У якості основного критерію класифікації Г. Алмонд і Б. Пауелл використовують ступінь структурної диференціації і культурної секуляризації.

За цим критерієм  всі політичні системи були поділені на три великі класи: 1) примітивні системи з хиткою політичною структурою, які характеризуються мінімальною структурною диференціацією і домінуванням парафіяльної політичної культури; 2) традиційні системи з диференційованими політико-управлінськими структурами, що характеризуються переважанням підданської політичної культури, і 3) модерні системи з диференційованою політичною інфраструктурою і партисипаторною політичною культурою [4, с. 215 – 216].

Для подальшої деталізації  типології автори розчленували політичні  системи на групи вже всередині кожного з цих трьох типів, використовуючи ще одну перемінну, а саме рівень внутрішньосистемної автономії. Концептуально внутрішньосистемна автономія означає міру, якою структури політичної участі і контролю (політичні партії, групи інтересів, засоби масової інформації) розвинені (ступінь організаційного розвитку) і плюралістично диференційовані (ступінь організаційної незалежності). Виходячи з критерію внутрішньосистемної автономії, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремили у всіх трьох основних класах політичних систем 16 дрібніших підтипів (таблиця 1).

У класі модерних політичних систем, окрім перехідної і вже  практично неіснуючої форми античного  міста-держави (де, на думку вчених, виникли певні компоненти політичної інфраструктури і політичної культури сучасного типу), варто виокремити 1) мобілізаційні демократичні, 2) мобілізаційні тоталітарні й авторитарні, а також 3) домобілізаційні демократичні й авторитарні системи.

В групі мобілізаційних демократичних це, по-перше, демократії з високою внутрішньосистемною автономією, які володіють розвинутою системою політичних партій, яскраво вираженими структурованими групами інтересів, а також потужною мережею ЗМІ, організаційно незалежних від основних політичних сил (США і Велика Британія). По-друге, це демократії з обмеженою внутрішньосистемною автономією, що характеризуються відносною розвиненістю і незалежністю політичних партій, груп інтересів і засобів масової інформації, однак у політичному процесі яких спостерігається постійне прагнення до коаліціювання організацій і груп близької ідеологічної орієнтації, формуванню „ідеологічних сімей” консервативного, ліберального, соціалістичного та інших напрямків (ІІІ і ІV Республіки у Франції, Веймарська Німеччина та Італія після Другої світової війни). По-третє, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремлюють демократії з низьким рівнем внутрішньосистемної автономії, які вирізняються домінуванням у партійно-політичній системі однієї політичної сили чи партії .

Таблиця 1

Класифікація  політичних систем (за Г. Алмондом і  Б. Пауеллом, 1966 р.)

Клас	Підтипи політичних систем
I. Примітивні системи	А. Примітивні племена (Бергдама)
	В. Сегментарні системи (Нуери)
	С. Пірамідальні системи (Ашанті)
II. Традиційні системи	А. Патримоніальні системи (Угадугу)
	В. Централізовані бюрократичні системи (Інки, Англія при Тюдорах, Ефіопія)
	С. Феодальні політичні системи (Франція ХІІ сторіччя)
III. Модерні системи	А. Секуляризовані міста-держави з  обмеженою диференціацією (Афіни)
	В. Мобілізаційні модерні системи  з високим ступенем диференціації і секуляризації
	В-1. Демократичні системи з розвинутою внутрішньосистемною автономією і  партисипаторною політичною культурою
	а) велика внутрішньосистемна автономія (Велика Британія)
	b) обмежена внутрішньосистемна  автономія (ІV Республіка у  Франції)
	с) низька внутрішньосистемна автономія (Мексика)
	В-2. Авторитарні системи з внутрішньосистемним  контролем і піддансько-партисипаторною  політкультурою
	а) радикально-тоталітарні (СРСР)
	b) консервативно-тоталітарні (фашистська  Німеччина)
	с) консервативно-авторитарні (Іспанія при Франко)
	d) модернізовані авторитарні (Бразилія)
	С. Домобілізаційні модерні системи  з обмеженою диференціацією і  секуляризацією
	З1. Домобілізаційні авторитарні (Гана)
	З2. Домобілізаційні демократичні (Нігерія до перевороту 1966 р.)

Авторитарні політичні  системи також поділяються на чотири підгрупи. На одному кінці континууму містяться радикально-тоталітарні іконсервативно-тоталітарні політичні системи (СРСР за Й. Сталіна та Німеччина за А. Гітлера). Це політичні системи з суцільним політичним контролем над населенням, без будь-яких автономних організацій, груп інтересів і засобів масової інформації, з наявністю панівної ідеології і єдиної правлячої партії. На іншому – консервативно-авторитарні і модернізовані авторитарні системи, де політичний плюралізм неможливий, з активною мобілізацією населення на підтримку авторитарної держави за допомогою радикальної і націоналістичної ідеології і, дуже часто, військовим правлінням (Іспанія за Франко, Португалія за Салазара, Іран в часи правління шаха, Бразилія після 1964 року, Чилі після Піночетового перевороту 1973 року).

Крім того, Г. Алмонд і  Б. Пауелл виокремлюють додаткову підгрупу домобілізаційних політичних систем, що поділяються на два підтипи.Домобілізаційні демократичні системи виникають у країнах, що розвиваються, з сильними традиційними структурами, в яких демократичні інститути ще надзвичайно слабкі і формальні, а політичне управління здійснюється без повноцінної демократичної конкуренції й активної політичної участі населення (багато країн Тропічної Африки та Азії). Домобілізаційні авторитарні системи характеризуються наявністю традиційних авторитарних структур управління, що діють без механізму мобілізації населення на активну підтримку режиму. Таким системам притаманні парафіяльна чи підданська політична культура і низький ступінь участі населення в політичному житті (традиційні монархії в країнах, що розвиваються, – Саудівська Аравія, Марокко, Катар, Оман та інші).

Широку популярність одержала двомірна типологія політичних систем Р. Даля, яку він поклав у підґрунтя свого емпіричного дослідження поліархій. Ідеальні типи політичних систем Р. Даль вибудовує за допомогою двох основних критеріїв. Першим є рівень лібералізаціїполітичної системи. Він визначається ступенем публічної змагальності (public contestation), яка включає ступінь допустимості опозиції, чесність політичної конкуренції, відкритість політичних інститутів, а також гарантії, що дозволяють членам політичної системи претендувати на управління суспільством. Другим критерієм виступає рівень політичної участі, так званої включеності (inclusiveness). Вона визначається пропорцією населення, що має право брати участь у системі публічного суперництва за владу. Інакше кажучи, перший критерій пояснює, які можливості для участі і політичної діяльності опозиції існують, а другий – в який спосіб ці можливості можуть практично реалізовуватися [5, с. 9 – 13].

Відповідно до запропонованих критеріїв і їхнього виміру Р. Даль виокремлює чотири типи політичних систем (таблиця 2).

Таблиця 2

Типологія Р. Даля

Змагальність Політична участь	Висока	Низька
Висока	Поліархії	Включаючі гегемонії
Низька	Конкурентні олігархії	Закриті гегемонії

Закритою гегемонією автор називає систему, у якій немає опозиції і політичної конкуренції або вони близькі до нуля, а ступінь залучення громадян до політичного процесу вкрай низький і не забезпечений жодними інституціональними можливостями. Режим забороняє будь-яку опозицію і робить усе можливе для її повного знищення. Отже, громадяни цілком відчужуються від політики і позбавляються будь-яких механізмів контролю над соціальними, економічними і політичними структурами. Включаюча гегемонія позначаєсистеми з низьким рівнем конкуренції і великою політичною участю населення. Конкурентну олігархію утворюють системи з більшим ступенем опозиційності і конкуренції в поєднанні з малою пропорцією участі населення в політичному процесі. Їх характерною рисою є те, що інститути політичної участі використовуються, як правило, лише вузькоелітарними угрупованнями. Нарешті, поліархія є політичною системою, яка характеризується значним ступенем політичної конкуренції й опозиційності, а також великою часткою населення, забезпеченого всією повнотою можливостей участі в політичній діяльності. Фактично поняттю поліархії відповідає те, що звичайно визначається як демократична політична система.

Типологію демократичних  політичних систем спробував удосконалити А. Лейпхарт [див.: 3]. В основі його типології  лежать два критерії: 1) структура  суспільства – однорідна чи плюралістична і 2) поведінка еліт – конфронтаційна чи коаліційна. Відповідно до них він вирізняє чотири типи демократичних політичних систем, репрезентованих відповідними країнами (таблиця 3).

Таблиця 3

Типологія демократичних  систем А. Лейпхарта

Структура суспільства Поведінка еліт	Однорідна	Плюралістична
Коаліційна	Деполітизовані (Австрія)	Консоціальні (Бельгія, Нідерланди, Швейцарія)
Конфронтаційна	Доцентрові (Великобританія, США, Швеція, Данія, Норвегія)	Відцентрові (Франція, Італія, Канада)

Деполітизовані демократії характеризуються однорідною суспільною структурою і стилем співробітництва у взаємодії еліт. Такі системи досить стабільні завдяки тому, що процес прийняття рішень в них не обтяжується ідеологічними, культурними і релігійними протиріччями. Однак наявність в таких політичних демократіях безлічі коаліцій на всіх рівнях суспільства, на думку А. Лейпхарта, стимулює виникнення нових форм протесту й опозиції, орієнтованої на дестабілізацію системи.