Народна іграшка як засіб виховання

     Прикарпатська іграшка, як і посуд та інші вироби з глини, насамперед відрізняється від усіх інших колоритом і характером розпису - традиційними мотивами і елементами та поєднанням кольорів у орнаменті.

    У XІX та на початку XX століття в Карпатах баранчиків та клачики із сиру робили чоловіки-вівчарі на полонинах. Виготовлення сирної іграшки в таких селах, як Брустури, Річка, Снідавка, Шешори, набуло значення промислу в 1950-1980-х роках.

     Фігурне печиво з тіста, перш ніж дійти до розряду дитячих іграшок, мало обрядове значення. Як правило, таке печиво випікалося весною перед прильотом птахів і здебільшого мало вигляд узагальнено-умовного птаха та назву "жайворонок", або "голубці".

     Українська народна іграшка вирізняється тематичною неоднорідністю та глибоким змістовним наповненням. Вона представлена розмаїттям матеріалів, технічних і художніх способів опрацювання, багатством формальних, композиційних, орнаментальних, колористичних вирішень.

    Народна іграшка включає в себе декілька видів народного мистецтва і становить полівидове явище. Водночас деякі види мистецтва щодо іграшки мають допоміжне, другорядне значення. Це наприклад вишивка, розпис, ткацтво. Вишивка і ткацтво стосується народних ляльок, розпис покриває іграшки з дерева. Проте ні вишивка, ні розпис, ні ткацтво не є матеріалом іграшки. Матеріалом її традиційно є дерево.

    Іграшки виготовляли з дерева різних порід, які використовувались у практичній діяльності регіону. Однак перевагу надавали м'яким - сосні, липі, осиці, тополі, ліщині. З твердих застосовували: бук, явір, клен, дуб, горіх, рідко грушу. Окрім дерева для виготовлення іграшок застосовували також кору переважно сосни і дуба.

    Іграшки виробляли відомими у деревообробці техніками - вирізуванням, витісуванням, столярними і бондарними прийомами. Дерево попередньо готували, його обтесували сокирою, й відповідно до способу подальшого опрацювання, розрізали на валики чи прямокутні дощички. При вирізуванні наступна обробка полягала у поступовому моделюванні цілісної форми іграшки або її окремих частин, яке здійснювали ножем чи пилкою.

     Вирізування поєднували з видобуванням. Таким способом виробляли в основному предмети побуту. У виготовленні дерев'яних іграшок застосовували також виточування, яке здійснювали на ручних, механічних верстатах. Завдяки поєднанню механічних і рукотворних прийомів, точіння дозволяло створити численні варіанти пластичних та декоративних рішень поверхонь іграшок й водночас збільшувати обсяг виготовлення, що вплинуло на впровадження його у серійне виробництво, пов'язане з народним промислами.

    Якщо ляльки привертали увагу дівчат, то фігурки коників були улюбленими іграшками хлопчиків. Образ коня відноситься до одного із поширених у народній творчості слов'янських народів. На думку вчених, він пов'язаний з давніми язичницькими віруваннями. У пантеоні слов'янських богів, які одухотворювали сили природи, кінь символізував одного з наймогутніших богів - Хорса, Бога Сонця. Однак у той час, коли фігурка коника зберегла ознаки середньовічних прототипів, сама іграшка зазнала суттєвих змін, передусім у композиційному вирішенні.

      В Україні виготовляли фігурки коників, розміри яких дозволяли дитині гойдатися, сидячи верхи. Вони були складені у міцну конструкцію з окремих вирізаних циліндроподібних об'ємів, що утворюють голову, тулуб, ноги.

      Анімалістичну тему в українській іграшці доповнюють фігури птахів. Часто фігури зображували голубів, ластівок. Їхні форми утворені плавними взаємо переходами об'ємів, що передають овальний тулуб, видовжену шийку, невелику піднесену до гори чи опущену до низу голівку з гострим дзьобом. М'якому плавному силуету фігурок відповідає гладко вкрита воском поверхня. Рідше вона розмальована тонкими, горизонтально-розташованими вздовж тулуба, смужками червоно і синього кольорів, які імітують пір'я. У пташок спинка вкрита плямами, шийка обведена двома пасками, а живіт і хвостик суцільно помальовані темно-коричневою фарбою, що також у стилізованій формі передає особливості і забарвлення пір'я і водночас декоративно її збагачує.

    Фігурки пташок - “качечок”, як і коники, розташовані на прямокутній підставці, але з двома коліщатами. Великі округлі крила з'єднані з тулубом й коліщатами за допомогою дротиків, таким чином, що при поштовхові держака, вставленого в отвір, підставки можуть рухатися, сплескуючи немов під час польоту. Динамічній конструкції фігурок відповідає колоритний розпис - помальована у зелений колір голова, шия окреслена рядком білих цяток, жовті крила обведені по контору червоною смугою з рядком білих крапок, тулуб жовтого кольору, довільно вкритий стилізованими листочками, наче пір'їнками.

Аналогічні за конструктивним рішенням іграшки походять з інших  осередків Прикарпаття. Відмінності  між ними виявляються у пластичному  трактуванні й оздобленні поверхні фігурок, зумовлені місцевими смаками  та уподобаннями. Наприклад, фігурка  пташки має менші пропорції й  вкрита суцільним шаром жовтої фарби, лише дзьоб та коліщата виділені червоною фарбою.

        Українська народна іграшка багата й розмаїта. Про її багатство свідчить діапазон змістовно-образних градацій: від "примітивних" пташок-свищиків, архаїчних вузлових ляльок, семантично реліктових тварин, птахів, фантастичних звірів, виготовлених із глини, дерева, соломи, сиру й тіста, деркачів, калатал тощо - до авторської іграшки-скульптури (М. Тарасенко, І. Гончар, О. Ганжа, І. Приходько, М. Галушко), позначеної рисами атавістично-родового міфологізму [27, с. 9].

     Розмаїття української традиційної іграшки насамперед пов'язане з її багатою сюжетною й тематичною номенклатурою, а також із широкою формально-образною варіативністю та численністю орнаментальних і колористичних градацій. Іграшки кожної місцевості позначені рисами певної своєрідності, яка залежить від ландшафтно-кліматичних, географічних умов (гори, рівнина, степ, полісся, край луків та озер тощо), роду занять більшості населення, історичних факторів та обрядових традицій.

          Існують також місцеві декоративні й колористичні уподобання, схильності до певних орнаментальних форм і мотивів. Так, колорит іграшки Опішного (Полтавщина) здебільшого "теплий", близький до натуральних кольорів обпаленої глини; орнамент - закруглений, плавно вигинистий, позбавлений різких зламів і гострих кутів.

     Натомість орнамент косівських (Карпати) виробів має різкі й гострі злами, натуральний колір глини закритий, захований білою, жовтуватою або темно-вишневою ("вишнівка") поливою, основні кольори орнаменту брунатний, зелений, жовтий.

      Іграшка з Полтавщини містить і образ поля із плавними пагорбами-могилами та ланами стиглої пшениці, а також і хати-мазанки під золотою соломою із зеленим садком і полудневим городом з пахучою "гвоздикою", гарбузами й метеликами.

    Іграшка з Косова несе в собі образні прикмети карпатського холодно-прозорого ранку із гостроверхими смереками на схилах, високими ожередами, вогкуватим туманцем у долинах, отарами овець на полонинах.

Традиційна іграшка, поряд  з образною та символічно-смисловою  інформацією, містить у собі ще й  інформацію атавістичну, пластично-інтуїтивну, обрядову, духовну, онтологічно-ціннісну. Щодо цього вона зазвичай є набагато інформативнішою, ніж будь-яка сучасна  техніко-механічна іграшка або  комп'ютерна гра.

    В прикарпатських осередках ще на початку XX ст. глиняною іграшкою займалися Й. Табахорнюк та П. Тимчук з Пістині, згодом - П.Й. Цвілик та Г.В. Цвілик з Косова, Ганна та Михайло Рощиб'юки з с. Старий Косів, М. Волощук з с. Старі Кути. У більш пізні часи, як зазначає М.Є. Станкевич, "традиційні зозульки-свистунці, дрібний посуд почали виробляти Юрій та Розалія Ілюки. Новий напрям тематичної пластики, відмінний від народних іграшок, започаткували майстри Михайло Кикоть, Василь Стрипко, художники-керамісти Василь Аронець, Григорій Колос, Василь Озерний та ін.". Типологічно близькі до іграшок антропоморфні та зооморфні фігурки з глини робить Н. Вербовська з Косова [29, с. 64].

     Сучасними майстрами глиняної іграшки є М. Піщенко, І Сухий,

Л. Яременко, М. Тарасенко; вузлової ляльки - М. Грепиняк, О. Кононенко, К. Ляшко, Г. Руденко; дерев'яної іграшки - М. Кошеренко, М. Матвійчук.

    Сьогодні народну іграшку виробляють лише окремі поодинокі майстри. Купують її здебільшого не для дитячих ігор, а для своєрідної фольклоризації сучасного міського інтер'єру, поповнення приватних зібрань і фондів музеїв. Основним споживачем такої іграшки стає міська інтелігенція. Отже, іграшка потрапляє в інше середовище, ніж те, у якому вона сформувалася і була повноправною складовою, корелюючись з іншими його складовими.

Отже, можна зробити висновок, що народна іграшка від часів, коли вона носила обрядове значення (приблизно 25 тисяч років назад), і до сьогодення пройшла тривалий шлях розвитку. Змінювалися  матеріал, з якого виготовляли  іграшку, її зміст, забарвлення, технології виготовлення, функції.

                    1.2 Види української народної іграшки, їх зміст

Українська народна "іграшкова  культура" складна й розмаїта. Для того щоб її вивчати, потрібно якимсь чином класифікувати, тобто  розділити іграшки на групи, орієнтуючись на спорідненість певних істотних ознак. Найбільш простою та прямолінійною  класифікацією О. Найден вважає поділ  на дві групи:

1. Іграшки, у яких основною  рисою є пластичні, художньо-естетичні  фактори: ляльки, коники, баранці,  олені, цапки, вершники, птахи, "барині", "куми" тощо;

2. Іграшки, основною функцією  яких є результат здійснення  певної механічної дії: деркачі,  фуркала, калатала, свистки, луки  зі стрілами, брязкальця, хихички  тощо.

Більш структурованим Олександр  Найден вважає поділ іграшок за матеріалом, з якого вони створені: іграшки  з дерева, глини, тканини, соломи, трави, паперу, кори, кістки, плодів різних рослин, тіста, сиру тощо.

Також науковець виділяє  поділ за образно - ігровими та типажно-функціональними ознаками:

антропоморфні образи-ляльки (з глини, дерева, трави, тканини, соломи, рогозу, комбіновані з різних матеріалів);

зооморфні образи - свійські й дикі тварини: бички, цапки, свинки, баранці, козлики, корівки тощо (з  глини, дерева, трави, тканини, соломи, рогозу, сиру).

іграшки, які імітують "дорослі" меблі, посуд інші предмети побуту, знаряддя праці (шафи, стільці, столи, лавки, миски, глечики, колиски, візки, граблі, сокири тощо).

Отже, охарактеризуємо види народних іграшок за матеріалом.

1. Іграшки з дерева.

У казках багатьох народів, у тому числі і й українського, є мотив перетворення деревини (поліна, гілки, колодки) на людину. Це відбувається в результаті різних заклинань і  маніпуляцій. За найдавнішими переказами й міфами, боги створили перших людей  саме з дерева, а не з глини. Це свідчить про те, що дерево є найдавнішим  матеріалом, який людина почала творчо обробляти.

Іграшка з дерева - тепла, легка, зручна у грі - обов'язково має  супроводжувати сучасне дитинство. Бажано також, щоб дитини сама, відповідно до своїх здібностей і можливостей, навчилася дещо робити з дерева.

Більшість доступних нині іграшок із дерева належать до так  званих акустично-механічних та рухливо-механічних іграшок. Це - деркачі, і фуркала, калатала, вітрячки, пташки на коліщатках з рухливими  крильцями, візки, каруселі, коники на коліщатках. З дерева роблять також  дитячі меблі, посуд, тачечки, грабельки, музичні інструменти, пташок-свищиків декорованих різьбленим орнаментом півнів, коней, коней з вершниками тощо. І досі побутує традиційна дерев'яна рухливо - механічна іграшка "Коваль і ведмідь". Ці іграшки збереглися здебільшого в музеях та приватних зібраннях, однак їх і нині виробляють окремі майстри з Київщини, Полтавщини, Волині, Львівщини.

Дерево - матеріал, який у  сільських умовах фактично завжди під  рукою. Тому найбільше іграшок - саморобок роблять саме із дерева. Це свистки, мороки, візки, колиски, мініатюрний посуд, знаряддя праці, лялькові меблі і зброя.

За особливостями формування дерев’яні іграшки можна поділити на:

• іграшки виготовлені  одним об’ємом з суцільного шматка дерева - вирізуванням, виточуванням;

• іграшки виготовлені  з окремих частин, які попередньо обробляли також вирізуванням, виточуванням і з’єднували столярними прийомами.

У свою чергу, залежно від  з’єднання іграшки поділяються  на:

* нерухомі - іграшкові меблі,  сани, скрипочки; 

*рухомі - візочки, тачки,  деркачі та інші.

При оздобленні дерев’яних іграшок, передусім враховували  забарвлення дерева, які у кожної породи є своєрідними.

Переважно поверхню дерев’яних іграшок залишали чистою. Роль їхнього  оздоблення виконували орнаментальні  порізки. Для посилення художніх якостей та безпечності іграшок  їхні поверхні натирали бджолиним воском, від нього вони набували гладкості  і приємного матового блиску.

2. Іграшки з  глини.

Найбільш масовою народною іграшкою, яка виготовлялася в  умовах промислів, є іграшка з  глини. Освоєння глини як матеріалу  для створення необхідних ужиткових  речей та будівельних матеріалів стало важливим етапом культурного  розвитку людства. На цьому етапі  з'явилися перші неутилітарні пластичні  витвори з глини, які стали  прообразом майбутньої іграшки. Форми  багатьох сучасних іграшок залишилися майже незмінними з тих давніх часів. Змінилися функції - з культових  на ігрові. Нині ж ігрові функції  поступаються місцем художньо-естетичним та функціям раритетної колекційної  речі. Серед іграшок з глини  найбільш поширеними, масовими є свищики (свистунці, свистала, свистілки), серед  яких найчастіше зустрічаємо свищиків - птахів. Вони мають найпростішу архаїчну форму, для якої характерні відсутність зайвої деталізації, підкреслення об'ємності та схематичності тулубів й узагальнено типізоване вирішення голів. Птахи - свищики архаїчного типу вироблялися практично в усіх гончарських промислах України: на Поділлі та Львівщині, на Харківщині й Київщині. Відрізняються вони лише за розміром і декором. Свищиками є також скульптурки різних тварин: баранців, бичків, цапків, коників, оленів, чортів, свинок, собачок, а також; вершників на коні, "баринь", "кумів", "панночок", колисок-човнів з матір'ю та немовлям. Функція цих іграшок, крім ігрової, є ще й пізнавально-виховною. Іграшки - свищики, як і взагалі іграшки з глини, виготовлялися скрізь, де були гончарі. Українська народна глиняна іграшка щодо сюжетики та формообразних критеріїв перебуває посередині між фігурним посудом і створюваною гончарами декоративною або настільною скульптурою. Асортимент іграшок був досить солідний - коники, баранці, кози, цапи, бички, корови, собаки, свинки, зайчики, рибки, півники, чайки, зозульки, індики, олені, тури, фантастичні звірі, вершники на конях, „куми”, ”сусідки”, „баришні”, „наречені”, чорти, леви, ведмеді, звірі-музиканти.