Эквивалентность перевода при передаче функционально-ситуативного содержания текста

• між ними потенційно існує висока ступінь спільності, оскільки вони складаються з однакових мовних одиниць, що представляють, в основному, однакову інформацію для всіх членів даного мовного колективу;
• між ними фактично існує достатній ступінь спільності, щоб забезпечити необхідне взаєморозуміння в конкретних умовах спілкування. (Якщо таке порозуміння не досягається, комуніканти можуть обмінятися додатковою інформацією, збільшуючи точність сприйняття повідомлення);
• обидві форми об'єднуються в акті спілкування в єдине ціле, і відмінності між ними виявляються нерелевантними для учасників комунікації, які не усвідомлюють цих відмінностей, вважаючи, що отримане повідомлення і є те, що передано, і навпаки. Таким чином, для комунікантів реально існує один єдиний текст, зміст якого в принципі може бути доступний всім, хто володіє мовою, за допомогою якого передається і приймається повідомлення.

Мовне спілкування може здійснюватися  і між комунікантами, що говорять на різних мовах. [3] У цьому випадку буде мати місце міжмовна (двомовна) комунікація. Оскільки Рецептор не в змозі отримати інформацію з тексту, вимовленого або написаного на невідомому йому мовою, міжмовна комунікація носить опосередкованим характер. Обов'язковою умовою спілкування між "різномовними" комунікантами є наявність проміжної ланки, що здійснює мовне посередництво, тобто перетворюючого вихідне повідомлення в таку мовну форму, яка може бути сприйнята Рецептором (інакше кажучи, передавального це повідомлення на мові Рецептора). Мовний посередник повинен витягувати інформацію з тексту вихідного повідомлення (оригіналу) і передавати її на іншу мову. Тому цю роль може виконувати лише особа, що володіє необхідним ступенем двомовності, тобто володіє двома мовами.[4]

Крім  своєї посередницької ролі в процесі  міжмовного спілкування, перекладач іноді  виконує комунікативні функції, що виходять за рамки мовного посередництва. Як правило, це має місце в процесі  усного перекладу, коли перекладач безпосередньо  спілкується з учасниками міжмовного спілкування. [5] У цьому випадку перекладач може бути змушений за умовами комунікації або на прохання одного з комунікантів виступати в якості самостійного джерела інформації, даючи додаткові пояснення, роблячи висновки з змісту оригіналу, вказуючи на можливі помилки і т.д. Як усний, так і письмовий перекладач може поєднувати виконання своїх обов'язків з діяльністю інформатора, редактора чи критика оригіналу і т.п.[8]

Таким чином, переклад можна визначити  як вид мовного посередництва, при  якому на ПМ створюється текст, комунікативно  рівноцінний оригіналу, причому  його комунікативна рівноцінність  проявляється в його ототожненні  Рецепторами переклада з оригіналом у функціональному, змістовному  і структурному відношенні. [6] Для користуються перекладом він у всьому замінює оригінал, є його повноправним представником. Комунікативний підхід до перекладу - провідний принцип сучасної теорії перекладу.

Перекладач  як учасник складного виду мовного  спілкування одночасно виконує  кілька комунікативних функцій. По-перше, він виступає як Рецептор оригіналу, тобто бере участь в акті мовного  спілкування на ВМ. [7] По-друге, він виступає в якості творця тексту на ПМ, тобто бере участь в акті мовного спілкування на ПМ. По-третє, перекладач створює не просто текст на ПМ, а текст перекладу, тобто текст, який у функціональному, смисловому і структурному відношенні виступає в якості повноправної заміни оригіналу. А це означає, що перекладач об'єднує мовні акти на ВМ і ПМ, учасником яких він є. Він аналізує відрізки мовлення в оригіналі та одиниці ВМ, з яких ці відрізки складаються, відшукує еквівалентні одиниці в ПМ, будує з них еквівалентні мовні твори, зіставляє їх з вихідними, вибирає остаточний варіант перекладу. Вибираючи мовленнєвий твір на ПЯ в якості перекладу певної одиниці оригіналу, перекладач тим самим стверджує комунікативне рівність двох відрізків тексту на різних мовах. Таким чином, процес перекладу і його результат цілком залежать від комунікативних можливостей перекладача, його знань і умінь.

Як і  при спілкуванні за допомогою  однієї мови, в процесі перекладу  міжмовна комунікація здійснюється шляхом об'єднання в акті спілкування  двох форм повідомлення, що розглядаються  комунікантами як комунікативно  рівноцінні. Однак при цьому є  і дуже суттєва відмінність. У процесі "одномовного" спілкування інваріантність переданого та прийнятого повідомлення забезпечується тим, що обидва комуніканти користуються однією і тією ж мовної системою, з однаковим набором одиниць з більш-менш стійким значенням, яку вони однаково інтерпретують. У перекладі справа складніша. Тут як квазі-ідентичних форм (іпостасей) одного і того ж повідомлення виступають тексти, створені на основі різних мовних систем з одиниць, не збігаються ні за формою, ні за змістом. Тому розбіжність між цими іпостасями обумовлюється вже не стільки індивідуальними відмінностями комунікантів, скільки відмінностями між мовами. Звичайно, індивідуальні відмінності теж існують, але вони відступають назад. Тому сама можливість і закономірності здійснення перекладу визначаються, в першу чергу, здатністю різномовних текстів виступати як комунікативно рівноцінних в процесі спілкування.

Об'єктивно-суб'єктивний характер має вся діяльність перекладача, і його дії ніколи не зводяться  до механічної підстановці одиниць  ПЯ замість одиниць ВМ. Існуюча  думка про те, що "переклад починається  там, де закінчується словник", що помилково  припускає, що за наявності словникового відповідника завдання перекладача  зводиться до механічного перенесення  такої відповідності в текст  перекладу. При такому підході перекладацька творчість зводиться лише до нетривіального унікального рішення, необхідного у таких "екзотичних" випадках, як переклад образів, каламбурів, жаргонізмів і т.п. В дійсності, основні теоретичні та практичні проблеми перекладу пов'язані не з периферійними явищами, а з використанням усіх ресурсів мови для досягнення завдань міжмовної комунікації.

При описі  перекладацької діяльності теорія перекладу  враховує, що в якості мовного посередника  перекладач може здійснювати не тільки переклад, але й різні види адаптивного  транскодування.

Адаптивне транскодування - це вид мовного посередництва, при якому відбувається не тільки транскодування (перенесення) інформації з однієї мови на іншу (що має місце і при перекладі), а й її перетворення (адаптація) з метою викласти її в іншій формі, яка визначається не організацією цієї інформації в оригіналі, а особливою завданням міжмовної комунікації. Специфіка адаптивного транскодування визначається орієнтацією мовного посередництва на конкретну групу рецепторів перекладу або на задану форму перетворення інформації, що міститься в оригіналі.

Таким чином, адаптивне транскодування, подібно  перекладу, являє собою особливу репрезентацію змісту оригіналу  на ПЯ, але на відміну від перекладу  створюваний текст не призначений  для повноцінної заміни оригіналу.

Переклад  є основним видом мовного посередництва. Комунікативна рівноцінність текстів  оригіналу і перекладу передбачає високу ступінь подібності співвіднесених одиниць цих текстів. Можливість досягнення такого подібності залежить від співвідношення систем і правил функціонування ВМ і ПМ. Тому переклад в більшій мірі, ніж інші види мовного посередництва, визначається лінгвістичними факторами. Адаптивне транскодування іншомовного оригіналу носить параперекладцький характер і може бути представлено як об'єднання двох послідовних перетворень: переклад і задана адаптація тексту перекладу. Різні види адаптивного транскодування не однаковою мірою виявляють окремі риси подібності з перекладом. Усіх їх об'єднує з переведенням їх комунікативна вторинність: це завжди та чи інша репрезентація оригіналу на іншу мову.

РОЗДІЛ 2.2

Поняття еквівалентності

Варто розрізняти потенційно досяжну еквівалентність, під якою розуміється максимальна  спільність змісту двох різномовних  текстів, яке допускається через  різницю мов, на яких створені ці тексти, і перекладацьку еквівалентність - реальну змістову близькість текстів  оригіналу і перекладу, що досягається  перекладачем у процесі перекладу. Межею перекладацької еквівалентності  максимально можлива (лінгвістична) ступінь збереження змісту оригіналу  при перекладі, але в кожному  окремому перекладі змістова близькість до оригіналу в різному ступені  і різних способах наближується до максимального.

Різниця в системах вихідної мови (ВМ) і перекладацької мови (ПМ) й особливостей створення  текстів на кожній з цих мов  у різному ступені можуть обмежувати можливість повного збереження в  перекладі змісту оригіналу. Тому перекладацька  еквівалентність може ґрунтуватися на збереженні (і відповідній втраті) різних елементів змісту, які містяться  в оригіналі. Залежно від того, яка частина змісту передається  в перекладі для забезпечення його еквівалентності, розрізняються  різні рівні (типи) еквівалентності. На якому рівні еквівалентності  переклад може забезпечувати міжмовних  комунікацій.

Одна  з головних задач перекладача  полягає в максимально повній передачі змісту оригіналу, і, як правило, фактична спільність змісту оригіналу і перекладу дуже значна.

Слід  розрізняти потенційно досяжну еквівалентність, під якою розуміється максимальна спільність змісту двох різномовних текстів, що допускається відмінностями мов, на яких створені ці тексти, і перекладацьку еквівалентність - реальну змістову близькість текстів оригіналу і перекладу, що досягається перекладачем у процесі перекладу. Межею перекладацької еквівалентності є максимально можлива (лінгвістична) ступінь збереження змісту оригіналу при перекладі, але в кожному окремому перекладі змістова близькість до оригіналу в різному ступені і різними способами наближається до максимальної.

Відмінності в системах ВМ і ПМ і особливості створення текстів на кожній з цих мов у різному ступені можуть обмежувати можливість повного збереження в перекладі змісту оригіналу. Тому перекладацька еквівалентність може грунтуватися на збереженні (і відповідно втраті) різних елементів змісту, що містяться в оригіналі. Залежно від того, яка частина змісту передається в перекладі для забезпечення його еквівалентності, розрізняються різні рівні (типи) еквівалентності. На будь-якому рівні еквівалентності переклад може забезпечувати міжмовних комунікацій. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2

Класифікація еквівалентності, приклади та заастосування у різних випадках

РОЗДІЛ 2.1

Характеристика  еквівалентності  трьох типів

Еквівалентність перекладу першого типу полягає  в збереженні тільки тієї частини  змісту оригіналу, яка складає мету комунікації:

(1) Maybe there is some chemistry between us that doesn't mix. Буває, що люди не сходяться характерами.

(2) That's a pretty thing to say. Посоромився  б!

(3) Those evening bells, those evening bells, how many a tale their music tells.

Вечірній  дзвін, вечірній дзвін, як багато дум наводить він.

У прикладі (1) мета комунікації полягала у передачі переносного значення, яке і складає головну частину змісту висловлювання. Тут комунікативний ефект досягається за рахунок своєрідного художнього зображення людських відносин, уподібнюваних взаємодії хімічних елементів. Подібний непрямий опис даної інформації визнано перекладачем неприйнятним для ПР та замінено в перекладі іншою, дещо менш образним висловом, що забезпечує, проте, необхідний комунікативний ефект.

У прикладі (2) мета комунікації полягає у вираженні емоцій мовця, який обурений попереднім висловлюванням співрозмовника. Для відтворення в перекладі цієї мети перекладач використовував одну зі стереотипних фраз, що виражають обурення в українській мові, хоча складові її мовні засоби не відповідають одиницям оригіналу.

І, нарешті, у прикладі (3) загальною функцією оригіналу, яку перекладач прагне всіма засобами зберегти, є поетичне вплив, засноване на звукопису, римі і розмірі. Заради відтворення цієї інформації вихідне повідомлення замінюється іншим, що володіє необхідними поетичними якостями.

Як видно  із зазначених прикладів, мета комунікації  являє собою найбільш загальну частину  змісту висловлювання,властиву висловом в цілому і визначає його роль в комунікативному акті.

Для відносин між оригіналами і перекладами цього типу характерно: 1) непорівнянність лексичного складу і синтаксичної організації, 2) неможливість зв'язати лексику і структуру оригіналу і перекладу відносинами семантичного перефразовування чи синтаксичної трансформації; 3) відсутність реальних чи прямих логічних зв'язків між повідомленнями в оригіналі та перекладі, які дозволили б стверджувати, що в обох випадках «повідомляється про одне й те ж», 4) найменша спільність змісту оригіналу і перекладу в порівнянні з усіма іншими перекладами, визнаними еквівалентними.[10]