Естетичне виховання школярів засобами літератури

Фундаментальна структура  художньої потреби визначається всією системою спрямованих на мистецтво  об’єктивних потреб суспільства. Від інших духовних потреб художня потреба   відрізняється значною роллю чуттєвості, інтуїції в пошуках свого предмета. Разом з тим слід підкреслити соціальну природу художньої потреби, яка в кожну історичну епоху має свої особливості й структуру.

У зв’язку з поділом праці та відділенням особливих спеціалізованих видів художньої творчості і художнього сприйняття сама суспільна художня потреба поділяється на два різновиди, що доповнюють один одного – потребу в художній творчості та потребу в художньому споживанні (художньому освоєнні мистецтва), яким відповідають два суб’єкти художньої потреби – художник і публіка. Разом з тим ці різновиди мають органічно поєднуватися з метою гармонізації відносин особи і суспільства.

Виступаючи як фактор, що спонукає до активності в художній сфері, художні потреби проймають  процес естетичного виховання. Новий, більш високий рівень розвитку художньої  потреби – запорука нової художньої активності, ініціативної самостійної художньої самореалізації. Таким чином піднесення і розвиток художніх потреб виступає як мета естетичного виховання.

Соціологічні дослідження  свідчать, що рівень художніх потреб тісно  зв’язаний з мірою задоволення інших соціальних потреб. Особи, які мають високу художню потребу, характеризуються високим рівнем освоєння мистецтва (насамперед художньої літератури, театру, кіно, музики), виділяються по найважливішому показнику – читанню літератури та періодики, присвяченої питанням мистецтва, що кристалізує раціональний елемент художньої потреби – естетичні погляди й переконання.

Показником ж недостатнього  рівня художніх потреб значної частини  мистецької аудиторії є споживацьке  ставлення до художніх творів як передусім  до засобу виключно відпочинку і розваги.

Художнє сприймання – це процес, в якому поєднується розуміння і переживання змісту твору мистецтва з естетичною насолодою, його досконалістю, довершеністю художньої форми. Має деяку подібність до творчості митця, хоча спрямоване в протилежному напрямку: митець втілює в художньому творі наслідки свого осмислення та переживання  світу, а той, хто сприймає твір мистецтва, збагачує свої уявлення про дійсність.

Спільною рисою всіх творів мистецтва, незважаючи на   всю  різноманітність, є їх орієнтованість на сприймання, на передачу глядачам, слухачам, читачам думок та переживань автора. Оскільки кожний твір мистецтва поєднує  в собі відображення реальності і  вираження емоційного ставлення  до неї, художнє сприймання являє  собою єдність раціонального  й емоційного.

Без осягнення логіки авторського  задуму не відбудеться і повного  емоційного переживання твору. Чим  багатший є життєвий зміст, освоєний та втілений митцем, тим більшої  зосередженості, розумової і емоційної  енергії потребує сприймання твору.

Художник, письменник, музикант допомагають нам бачити чи чути прекрасне  та величне, трагічне й комічне але  бачити й чути повинні ми самі.

Для немузичного вуха, наприклад, навіть найпрекрасніша музика позбавлена сенсу.

На відміну від наукових текстів, що підлягають однозначному тлумаченню, художній твір сприймається по-різному, в залежності від особистого досвіду  того, хто сприймає, від запасу його художніх вражень, від розвитку творчих  здібностей. Відомо, наприклад, що більшість  тих, хто вперше читає роман “Анна Кареніна”, сприймає його насамперед як трагедію кохання, і лише при повторних зверненнях до тексту стає зрозумілою вся важливість сюжетної лінії Левіна (те ж можна сказати і про “Ідіот” Ф. М. Достоєвського з багатьма “бічними” ходами сюжету, чи про твори Дж. Р. Р. Толкіна, приховані і намічені другорядні сюжетні лінії в яких дали безліч можливостей для різноманітних трактовок, інтерпретацій, розвитку цих сюжетних ліній у повноцінні сюжети).

Естетичне переживання викликається не самим художнім твором, а його конкретизацією в уяві і “добудовою”, що залежить від особистості того, хто сприймає. Тому, ідейно-художній зміст кожного великого твору в усій множині прочитань виявляється більш значним та глибоким, ніж усвідомлені авторські наміри.

Це стосується всіх вершин художньої класики, сприймання яких кожне покоління пов’язує з власними проблемами. “Дон Кіхот” Сервантеса і “Гамлет” Шекспіра”, “Мідний вершник” Пушкіна і “Енеїда” Котляревського, “Сон” Шевченка і “Мертві душі” Гоголя розкривається читачам кожної нової   доби новими засобами, що ще раз підкреслює непересічність та незникаючу цінність та актуальність подібних зразків високого мистецтва.

Художнє сприймання не є  повноцінним, якщо воно передбачає лише засвоєння самих логічних схем твору. Метою мистецтва є не повідомлення певних фактів та суджень, а виявлення  естетичного відношення до цих фактів і до дійсності в цілому.

Роль суб’єктивних факторів художнього сприймання особливо зростає в умовах масового поширення творів мистецтва сучасними технічними засобами. Твори, передані по радіо і телебаченню, сприймаються, звичайно, в буденних умовах. Тут на сприймання художніх повідомлень впливають звичайні структури поведінки, які суперечать спеціальним характеристикам естетичного спілкування. У подоланні цієї суперечності багато залежить від художньої культури телеглядача і радіослухача.

Сприймання творів сучасного (і взагалі) мистецтва (в першу  чергу – творів літератури) й освоєння художніх скарбів минулого є тим шляхом, на якому відбувається наповнення духовного світу людини високим суспільним змістом. Усе багатство соціального досвіду, зафіксованого в мистецтві, може стати надбанням особи лише через активність художнього сприймання.

Відомо також, що мистецтво  може не тільки відображати і втілювати, а й підносити, очищати людські  почуття. Подібний вплив (“катарсис”) виявляє безпосередній зв’язок художньої творчості з вищими цінностями буття, здатними духовно збагачувати внутрішній світ людини. Дійсно художній твір, навіть сповнений критичного пафосу, завжди привносить у душі людей певні моральні цінності.

Заради їх утвердження  митець, власне, і критикує навколишню дійсність. Поза позитивною ціннісною  орієнтацією справжнє мистецтво  не існує – видатні митці завжди гостро відчували дану особливість. Як наголошував Т. Манн, “поет не той, хто щось вигадує, а той, хто приймає речі близько до серця”.

Відповідно, повною мірою  сприймаючи твори мистецтва, можна  набути морального досвіду причетності  до різноманітних подій людського  життя, усього розмаїття навколишнього  світу.

Ця роль мистецтва набуває  особливої ваги саме в наш час, коли зростаючий промислово-технічний  вплив на навколишнє середовище,   напружений ритм життя, лавина інформації ускладнюють процеси визначення справжніх життєвих цінностей, нерідко  глушать здатність співвідносити  власну активність з індивідуальними  потребами інших людей, внутрішніми  закономірностями природи.

Безперечно цю свою місію  мистецтво здійснює не автоматично. Воно не може, скажімо, перетворити  негідника на порядну людину, наповнити  любов’ю серце холодного циніка. Однак це не дає підстав недооцінювати можливості його впливу.

Зазначимо, що моральний  вплив мистецтва значною мірою  зумовлюється наявністю самостійного інтересу особи до моральних, світоглядних проблем, задовольнити який і допомагає  мистецтво,  вступаючи в діалог з людиною, воно не стільки формує її, скільки саме виховує, сприяє вдосконаленню  притаманних їй здатностей до саморозвитку.

Розділ другий. Методично-практичні  засоби

естетичного виховання.

2.1. Специфіка, методи та  засоби естетичного виховання

Естетичне виховання в  усій сукупності своїх методів , форм, засобів триває протягом усього життя  людини, усуваючи суперечності у його неспіввідносності між рівнем естетичної культури людства та володінням цією культурою (естетичним досвідом) окремою особистістю у кожний конкретний період її життєдіяльності.

Зміст естетичного виховання, його будова, суперечливі та багаторівневі. Складність полягає насамперед у  тому, що естетичне виховання, безумовно, маючи власну специфіку, є аспектом усіх інших видів виховання, та у  реальному виховному процесі  є таким, що важко відокремлюється  від них.

З іншого боку, зміст естетичного  виховання містить, хоча й не обмежується  ними, художнє виховання, естетичну  освіту, художнє навчання тощо, тобто  створює складну внутрішню структуру. Рівень естетичного виховання з  його впливовістю, вибір тих чи інших  засобів і форм, методів визначається естетичним розвитком особистості, народу, суспільства.

Врешті, кожна нова історична  епоха вносить свої відтінки у  розуміння сутності, цілей та значущості естетичного виховання.

А втім, специфіку естетичного  виховання складають тільки йому властиві характерні риси:

естетичне виховання є  системним. Маючи об’єктивно існуючий зв’язок з іншими видами та засобами виховання, воно завжди цілеспрямоване. Наявність мети естетичного виховання поєднана з усвідомленням та діяльністю   людини і суспільства в цілому, що системно упорядковані. Проте результат естетичного виховання може бути визначений по-різному: формування естетичного смаку, якість естетичної діяльності, естетичного відношення, естетичної культури, естетичного ідеалу тощо. Усі ці визначення мають сенс та складають мету естетичного виховання, тому що формують здатність людини до естетичного відношення до світу. Однак мета естетичного виховання не обмежується формуванням естетичного відношення. Кінцевий результат його пов’язаний з формуванням особистості, яка є творчою, самоцінною та соціально цінною, яка володіє естетичною культурою;

ця здатність не залишається  на пасивно спостерігаючому ставленні до дійсності, а передбачає розвиток активно-творчої діяльності особистості в естетичному перетворенні світу. Механізм естетичного виховання може бути визначений як передача досвіду та навичок, що набуло суспільство, причому результативність цього процесу зумовлена усією сукупністю соціальних якостей особистості та суспільства;

форми естетичного виховання  мінливі; вони вперше застосовуються у  ранньому дитинстві, ускладнюються  залежно від розвитку насамперед структури знань на суспільних відносин, але ефективні лише тоді, коли не перериваються ні в особистому, ні у суспільному житті, тобто процес естетичного виховання або самовиховання  повинен тривати постійно;

естетичне виховання пов’язане з іншими аспектами розвитку суспільства. Економічні кризи, соціальна невлаштованість людей, голод, хвороби, відсутність гарантованих основних людських прав перешкоджають невпинності естетичного виховання;

естетичне виховання передбачає не тільки освоєння правил, естетичних норм, естетичних знань, але й естетичну  діяльність людини з її участю у  процесі естетичного перетворення дійсності.

Мету естетичного виховання  неможливо відокремити від цілей  інших процесів формування особистості, бо естетичне виховання – обов’язковий елемент функціонування усієї сукупності духовного багатства індивіда. Естетичне виховання позбавляється своєї перспективи поза суспільною системою виховання. Ядром та внутрішнім рушієм естетичного виховання є суспільний ідеал.

За своєю природою цілеспрямованість  естетичного виховання має суб’єктивний активний характер, тому що вона у своїй основі спирається на висунення цілей, принципів організації усього виховного процесу.

Передумови, що зумовлюють   спрямованість естетичного виховання, мають об’єктивний характер, оскільки залежать від конкретних історичних реалій. Тому у безправному суспільстві завжди є загроза маніпулювання суспільною свідомістю, використовуючи прийоми та методи естетичного виховання.

Однією з найбільш важливих ланок процесу естетичного впливу на людину є сім’я. Свої перші чуттєві враження від навколишнього світу індивід одержує саме в сімейному колі.

Члени сім’ї будуть довгі роки для нього так званою “групою найближчого впливу”, тобто саме стосунки в сім’ї, культурний рівень її членів, їх захоплення та інтереси, погляди на життя, на людей і природу будуть головними факторами формування світогляду, ціннісної ієрархії та багатьох переконань маленької людини. Саме в сім’ї дитина візьме в руки першу іграшку, почує першу казку, першу пісню, намалює перший малюнок та побачить першу картину.

Тому так важливо розвивати  традиції сімейного естетичного  виховання. Вони складаються віками і набувають специфічних рис  у різних соціальних групах суспільства. До прикладу, естетичне виховання  в сільській родині більше орієнтоване  на народний фольклор, тоді як у міських  сім’ях поширена традиція раннього залучення дитини до театрального мистецтва, до музейних та виставочних експозицій, концертів, тобто до класичних видів мистецтва.

Сучасна система шкільного  естетичного виховання потребує дальшого розвитку. Це насамперед стосується викладання літератури – основної художньої дисципліни, яка вивчається у школі. Програма з літератури складена так, що учні більше уваги приділяють знайомству з історією літератури, ніж самими класичними літературними творами. Це не сприяє формування сталого інтересу до художнього життя суспільства, орієнтує на кількісне засвоєння культури. Перебудова шкільного естетичного виховання полягає в навчанні школярів саме літературі, а не літературознавству в його досить схематичній інтерпретації.