Естетичне виховання школярів засобами літератури

Держава повинна дбати  про охорону, примноження і широке використання духовних цінностей для  морального і естетичного виховання  людей, підвищення їх культурного рівня.

Ідеї естетичного виховання  завжди були спрямовані на покращення людського життя. Саме гармонійний  розвиток особистості, вивільнення  її творчих сутнісних сил, вільна від зовнішнього примусу самодіяльність – ось що було ідеалом тих теорій, де людина визначалася як самоціль.

Не дивлячись на дещо утопічні теорії стосовно можливості естетичного  способу розв’язання естетично розвиненим індивідом суперечностей суспільного буття, ідей поступового естетичного виховання народу суть полягає у потребі наближення народу до мистецтва і мистецтва до народу (враховуючи вищевказані перестороги стосовно “шаблонізації” та “елітаризації”).

Завдяки розвитку виробництва  зростає кількість вільного часу трудящих – цієї міри дійсного багатства людини – простору для її естетичного розвитку. Естетичне виховання кожного громадянина – це одне з головних завдань дійсно народної держави, магістральна лінія культурного будівництва.

Кожна людина повинна стати  суб’єктом естетичної творчості – навчитися діяти також і за законами краси.

Щоб набути якостей естетичного  суб’єкта, кожний індивід має засвоїти естетичний досвід людського роду, сприйняти його як засіб власного самовизначення.

Оскільки формою суспільної свідомості, в якій акумулюється людський досвід переживання свого буття  в світі є мистецтво, то й формування культури людських почуттів нерозривно зв’язане з прилученням особи до постійного та недилетантського спілкування з усіма формами художньої діяльності, найвищою з яких є мистецтво.

Ця сторона естетичного  виховання здійснюється у формі  художнього виховання. Останнє передбачає формування в особи здатності  адекватно розуміти витвір мистецтва, діставати насолоду від його споглядання, а також сприймати та переживати відображені в ньому суперечності суспільного й індивідуального  буття як проблеми власного існування  і самоутвердження в світі.

Діалектична суперечність естетичного   виховання полягає в тому, що високе мистецтво здатне виховувати лише вже  естетично вихованих людей. Вона свідчить про те, що художнє та естетичне  виховання людини варто розпочинати  у якомога ранньому віці і що тільки послідовне, науково обгрунтоване прилучення до багатства духовної культури людства здатне сформувати естетично розвинену особу.

Інакше мистецтво може використовуватися тими, хто його сприймає не як засіб власного естетичного  розвитку, а як, скажімо, засіб розваги  або емоційної компенсації, що не впливає на життєві прояви індивідів  та їх світорозуміння.

Дальше вдосконалення  системи естетичного виховання  полягає в необхідності застосування комплексного підходу до різноманітних  форм естетичного впливу на людину.

Повинні бути активізовані всі естетичні фактори становлення  особистості, враховані вікова та групова  специфіка естетичного розвитку. Оскільки часом особливого значення набуває проблема управління естетичним вихованням, координації зусиль різних установ, які виконують виховні  функції, постановка перед ними конкретних завдань, що не дублюють одне одного.

Насущною проблемою дня  повинно стати створення єдиної загальнодержавної програми естетичного  виховання, здійснення якої дало б змогу  усунути недоліки, притаманні окремим  програмам, що діють сьогодні. Серед  них можна назвати: нерівномірне охоплення виховними заходами населення  країни та нерівномірне поширення мистецтва, недостатній методологічний рівень розроблення теорії естетичного  виховання та конкретних методик, їх абстрактність, орієнтація на художні  потреби, що вже склалися, відсутність  достатньої кількості висококваліфікованих кадрів, застарілі методи культурно-просвітницької діяльності, недостатня координація  різних елементів системи естетичного  виховання, відсутність послідовності, спадкоємності його етапів, безсистемність та формалізм, відомча відокремленість, відсутність чітких критеріїв ефективності естетичного виховання тощо.

 

 

Мистецтво – найважливіший засіб

естетичного виховання.

“Кожен поет намагається вчити або

звеселяти

Віршем своїм, або ж  поєднати корисне

з приємним”

“Славлять усі лиш того, хто з’єднає

приємність і користь,

Хто звеселить читача й  одночасно дасть

насолоду”.

Горацій

а) Культурно-виховне значення мистецтва.

Мистецтво – естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості, яка являє собою особливий вид людські діяльності, що відображає дійсність у   конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів; одна з форм суспільній свідомості.

Мистецтво зародилося в первісному суспільстві доби пізнього палеоліту (малюнки в печерах, різьблення на кістках та камені, ритуальні танці  тощо), проте тільки з виникненням  суспільного поділу праці воно виділилося в окрему форму духовного життя  суспільства. Джерелом становлення  художньої творчості є виробництво  і спілкування, вся суспільна  практика, в процесі якої людина розвиває в собі здатність творити  за законами краси.

Зв’язок з життєдіяльністю людини становить визначальну рису мистецтва, відрізняючи його як від теоретично-пізнавальної, так і від практично-виробничої діяльності на базі мистецтва розвивається художня свідомість суспільства, що включає в себе не тільки власне мистецьку творчість та її витвори, а й усю сукупність естетично-художніх потреб, смаків, поглядів, норм, ідеалів тощо, які забезпечують активну ціннісну орієнтацію людей у реальних життєвих обставинах. Мистецтво виховує в людях не лише потребу художньої насолоди, а й здатність творчого ставлення до всіх природних та суспільних явищ. Завдяки особливостям свого впливу на людину (чуттєва безпосередність, емоційна насиченість, ідейна спрямованість, спонукальна сила) мистецтво стало фактором виховання і однією з найважливіших складових частин духовні культури суспільства.

Воно задовольняє незліченні людські запити та виконує численні суспільні функції – комунікативну, пізнавальну, виховну, естетичну та інші. Діапазон художньої діяльності широкий і не має чіткого окреслення: одними своїми проявами воно межує з матеріальним виробництвом, ремеслом і технікою (ужиткове мистецтво, дизайн), іншими – сягає у високі сфери духовних інтересів та філософських світоглядних проблем (сутність людини і сенс її буття, ідеали краси, моральності та інше).

Мистецтво є складовою  частиною створеної людиною “другої природи” – світу цивілізації та культури; воно продукує певні типи світоглядного ставлення до дійсності, сприяє нагромадженню духовного досвіду людства, становленню людини як культурної істоти.

Щоб стати людиною з  широким світоглядним кругозором (а  лише така людина в   сучасних умовах може стати творчою особистістю), необхідно освоїти не одну галузь знань і навіть не основи всіх наук, а культуру в усіх її основних суспільно  значущих компонентах.

Саме завдяки останній людина має можливість правильно  усвідомлювати своє місце та призначення  в світі, досягати нових висот  у розвитку цивілізації, матеріального  і духовного життя, утвердженні  ідей гуманізму.

Від того, яка культура формує людину залежить її світогляд, її індивідуальні  духовно-культурні орієнтації.

Як невід’ємна частина духовної культури, мистецтво здатне не тільки акумулювати соціально-теоретичний досвід освоєння дійсності, а й нагромаджувати власний духовно-будівничий потенціал. Специфічність мистецтва полягає в тому, що воно є духовно-практичним способом освоєння дійсності.

Мистецтво здатне до цілісного, загального охоплення дійсності, до синтезування узагальненого людського  досвіду, осягаючи світ у суперечливій єдності реального й ідеального, дійсного і можливого, скінченого і  нескінченного. Мистецтво не обмежується  тільки освоєнням наявного, того, що вже сталося, а прагне розпізнати майбутнє, збагнути можливі шляхи  розвитку людства, відбити проекції людського буття на прийдешність.

Істотно, що мистецтво має  унікальні можливості не тільки в  розкритті духовності людини, всього багатства її почуттів та роздумів, радощів і страждань, а й у  закріпленні досвіду всебічної  життєдіяльності особи як суб’єкта суспільно-історичної практики і культури.

Сутність мистецтва найбільш дієво виявляється в “олюдненні” світу, в створенні цілісного образу людського роду. Справжня сфера дії мистецтва – вираження повноти й різнобічності людських зв’язків із світом, виявлення проявів універсальності та гармонії.

Причому мистецтво не просто утримує в пам’яті культури людський спосіб життя, а й виявляє неабияку чутливість до нового, ще не відображеного в інших сферах суспільної свідомості.

Саме тому мистецтво здатне розкривати такі сторони взаємин  людини і світу, які не виявляються  іншими способами духовно-практичного  освоєння дійсності.

Мистецтву як специфічному виду “духовного виробництва” органічно властивий інтерес до проявів людської індивідуальності, до змін у сфері свідомості. Воно відповідає глибинній людській   потребі розпізнавання мотивів діяльності та вчинків, виявлення істинно людського в людині. Мистецтво не тільки дає уявлення про світ, а й визначає спосіб бачення світу, певні світоглядні орієнтації.

Мистецтву належить важлива  роль в утвердженні принципу загальної  культурної цілісності – принципу єдності істини, добра і краси. Воно прилучає індивіда до інтелектуальних вершин людського духу, сприяє моральному й естетичному вдосконаленню особи.

Через осягнення художньої  культури людина входить у світ інших  людей, живе їх життям, включає у  свій духовний світ досвід людства. Це яскраво видно на прикладі спілкування  особи з літературними надбанням  людства.

Книга – це відлуння думок її автора, що досягає нас крізь любу відстань і крізь час, скільки б його не пройшло з моменту втілення думки в слово, а слова – у текст.

Читаючи, ми ніби занурюємося  у вир думок автора, у його власний  світ, що існує десь глибоко у  його душі, світ, що складається з  його почуттів, прагнень, уявлень, мрій, світ особистий, в який автор ризикує  впустити нас – ризикує, оскільки не знає, чи захочемо і чи будемо здатні ми до кінця, до самої глибини сприйняти його.

Текст – це ніби душа автора, вивернута перед нами до найпотаємнішого, чим він жив, або живе і що його хвилює, чи хвилювало, те, що він вважав чи вважає наскільки важливим, що хоче поділитися цим з усіма нами, не можучи тримати це в собі, мовчати.

Автор ніби кличе до нас: “Дивіться, це ж дуже важливо, подумайте над цим!”. Це, в свою чергу, спонукує нас до дії – ми можемо знайти у книзі віддзеркалення наших власних ідей і прагнень, питання, над якими замислювалися й ми самі, а, можливо, й відповіді на них, що провадить нас до певних висновків, а відтак – до вчинків, що відображають нашу світоглядну   позицію та формують нас, як особистість, впливаючи на наші взаємини з оточуючим нас світом.

Тільки в результаті освоєння та перетворення в свій набуток історично  створеного багатства художньої  культури індивід стає емоційно багатим, здатним глибоко, сильно й тонко  відчувати та переживати.

Мистецтво відображає всі  важливі для людини явища життя  в художніх образах, здатних відтворювати загальне й істотне через конкретне. Разом з тим художній образ  виражає ідейну оцінку зображеного, моральне, естетичне та інше схвалення  або заперечення.

Історичний розвиток мистецтва  як форми свідомості й елемента духовної культури суспільства підпорядкований  загальним закономірностям, що визначають залежність суспільної свідомості від  суспільного буття. Проте цю залежність не можна розглядати спрощено, як пряму  визначеність художнього рівня мистецтва  рівнем матеріального розвитку суспільства (часто якраз все відбувається навпаки, порівняймо, наприклад, піднесений духовний набуток напівзлиденних Індії  і Тибету з практично цілковитою кризою духовності і культури, що продовжує  поглиблюватись у країнах “розвиненого, процвітаючого” Заходу, особливо у США – яскравому прикладі ствердження цивілізації та її занепаду – “... світ кінчається не вибухом, але вереском” (Т. С. Еліот)).

Мистецтво не йде механічно  за економікою – буває, навпаки, у розріз з нею (людина , як правило, не піднімається до висот духовності, будучи дуже злиденною або надто заможною; хоча у першому випадку це, все ж таки, можливо, частіше).

Справді високохудожні твори  мистецтва не вмирають разом з  соціальними умовами чи епохою, що їх породили і не втрачають своєї  актуальності для сьогодення, хоча, безперечно, мають більш чи менш відчутний відбиток часу, місця та середовища, де їх і ким їх створено.

Мистецтво країн стародавнього  світу, гуманістичний живопис і  література доби Відродження, класицизм  ХVІІ-ХVІІІ ст. і романтизм кінця  ХVІІІ - першої половини ХІХ ст., критичний  реалізм ХІХ ст. та прогресивні  напрями сучасного мистецтва  збагатили і продовжують збагачувати  не одне покоління невмирущими   художніми цінностями, в яких зосереджені  колосальний обсяг знань та життєвий досвід епох, поколінь і суспільних культур.

б) Виховні можливості художньої  літератури.

Художня література (від  франц. literature, лат. littera – буква) – письмова форма мистецтва слова, художнього освоєння світу в словесних образах. Попередником та першоджерелом літератури є фольклор, усна народна творчість, в якій словесний образ існує в єдності з музикою, танцем, пантомімою тощо.

В найдавніших пам’ятках писемності елементи мистецтва слова поєднанні з елементами міфології, релігії, наукових знань, з моральними та практичними настановами – тобто, у своєму найвищому виявленні, являли на той час своєрідну енциклопедію знань, які людина, що живе у певному середовищі повинна була засвоїти, щоб збагнути свою роль і місце у житті та суспільстві (до прикладу: “Книга мертвих” (Єгипет), “Калевала” (карели та фіни), “Старша Едда”, “Молодша Едда”, саги скальдів (Скандинавія), Біблія (єврейсько-християнська концепція), “Махабхарата” та весь звіт ведичної літератури давньої Індії – твори, в яких яскраво виражені вказані риси та переслідуючі вищезазначену мету) – тобто є, по суті, досить повним віддзеркаленням певного світогляду, на якому особа може грунтувати свої погляди та обґрунтовувати вчинки, тобто, маємо приклад виховання через естетичні засоби.