Естетичне виховання школярів засобами літератури

Прозорливо викриваючи руйнівний  для людської особистості характер буржуазного поділу праці, Ф. Шіллер вбачає в ньому головну перепону на шляху до гармонійного розвитку людини. Різко критикуючи сучасні йому державний устрій та культуру, він протиставляє їм античність як епоху, де панувала незруйнована цілісність, гармонійна рівновага духовного й фізичного.

Античну культуру Ф. Шіллер розглядає як норму, зразок для подолання однобічності, неповноцінності, сучасній йому людині, зіпсованої штучною спеціалізацією, антагонізмом між вищим, освіченими класами та низами народу.

Єдиним засобом у сучасній дійсності, завдяки якому, на думку  мислителя, можна сформувати всебічно гармонійно розвинену людину з “прекрасною душею”, є мистецтво. І доки з допомогою мистецтва в душах людей   не запанує гармонія, не буде досягнуто злагоди між мораллю й схильністю, доти не можна говорити про наявність об’єктивних  передумов для революційного перетворення панівного державного  устрою.

Державна перебудова, зазначає Ф. Шіллер у “Листах про естетичне виховання” (1795 р.) є неможливою доти, “аж поки знову не буде усунено розлад усередині людини і її природа не розвинеться настільки, щоб стати самостійним митцем і гарантувати реальність політичному творенню розуму” (Ф. Шіллер “Естетика”. С. 135-136).

Отже, естетична утопія Ф. Шіллера є історично зумовленим результатом усвідомлення мислителем обмеженого характеру буржуазної революції. Це й приводить його до висновку, що для вирішення “політичної проблеми на практиці необхідно стати на шлях естетики, бо осягнути свободу можна тільки через красу” (там же, с. 117-118; можна помітити як перегукується ця ідея з пізнішою широко відомою тезою Ф. М. Достоєвського “краса врятує світ” – подану цитату Шіллера можна сприймати ,як розгорнуте тлумачення вказаної тези російського мислителя, не зважаючи на різні періоди часу та історії, що розділяють цих істинних титанів думки Нового часу).

Краса, за Шіллером, є найефективнішим посередником між інтелектом і пристрастями, розумом і чуттям. Будучи в теорії естетичного визовання Ф. Шіллера тісно пов’язаною з проблемою формування “нової” людини, яка живе гармонійним життям у повній злагоді з оточуючим світом, краса виступає синонімом людяності.

Акт, завдяки якому утверджується  краса і відповідно знищується протилежність  розумового і чуттєвого, моральної  свободи і фізичної необхідності, Ф. Шіллер називає “естетичною грою”. Поняття “естетичної гри” – центральне у розробленій ним теорії естетичного виховання. Якщо всі види людської діяльності здатні однобічно розвивати лише певні здібності людини, то краса, за Шіллером, спонукаючи людину до “естетичної гри” дарує свободу, гармонію.

Гра – це не буденна діяльність, але вона й не є нічим не стриманим спалахом фантазії, що відривається від реальності.   Гра є вільним виявом усіх нахилів та талантів людини. В грі вона творить реальність вищого рівня (“естетичну реальність”), формує саму себе як всебічно розвинену, гармонійну особистість, а суспільство – як “естетичне”.

Гра породжує естетичний настрій, завдяки якому людина не відчуває ні фізичного, ні морального примусу, одержуючи  можливість одночасно й рівномірно розвивати всі властиві їй здібності  та нахили. В цьому суть естетичної культури, яка сама по собі не розвиває певні здатності людини, але дарує  їй можливість всебічно розвиватися  згідно з велінням її свобідної волі.

“Таким чином, - робить висновок Ф. Шіллер, - естетична культура зовсім не визначає особисту цінність людини чи її гідність, оскільки вони можуть залежати виключно від естетичної культури, людина осягає лише одне: віднині їй дана природна можливість робити із себе все, що вона захоче, їй повністю повернуто свободу бути такою, якою вона повинна бути” (там же, с. 185).

З цього він виводить своє уявлення про покликання та мету поета, митця. Будучи сином своєї епохи, митець повинен піднятися над  сучасністю, оспівуючи не те, що хвалить  його епоха, а те, що їй потрібно. Митець має будувати свою “естетичну державу”, в якій він дарує людині дійсну свободу.

Шіллер добре розумів, що збудована ним ідеальна “естетична держава” є й ще довго лишатиметься “в світі видимості у безплотному царстві уяви” (там же, с. 212), але це навіть задовольняє його.

Завершуючи свої “Листи про естетичне виховання”, він дякує долі, “котра, здається, тільки для того часто обмежує людину в дійсності, аби загнати її до світу ідей” (там же, с. 225).

Огидна дійсність дістає виправдання як необхідна передумова, що веде людину від “прози життя” до ідеального світу “естетичної реальності”.

б) Концепція естетичного  виховання з сучасного погляду: мета та сутність.

Звичайно, на даний час  можна по-різному сприймати і  трактувати   певні аспекти  поданих концепцій І. Канта і  Ф. Шіллера, але, у всякому випадку, не можна заперечувати, те непересічне значення, яке ці ідеї справили на подальший розвиток теорії естетичного виховання, як такої (у висновках до першого розділу ми коротко зупинимося на перспективах, накреслених Шіллером у своєму підході до питань естетичного виховання, а також на деяких відчутних недоліках його системи). Зараз же спробуємо розглянути деякі аспекти сучасного підходу до питань естетичного виховання.

Незважаючи на певну утопічність  теорії Ф. Шіллера, до, можливо, деякого перебільшення ролі естетичного виховання, ніякою мірою не скасовується цінність естетичного виховання особистості як  необхідного компонента її розвитку, а відтак, й усього історичного розвитку в цілому.

Підходячи до питання естетичного  виховання у найбільш широкому сенсі  сприйняття можемо розуміти його, як якісну зміну рівня естетичної культури об’єкта виховання, яким може як окрема особистість, так і соціальна група, або суспільство в цілому.

Естетичне виховання – це система комплексного, планомірного цілеспрямованого і послідовного впливу на людину з боку певних соціальних інститутів на основі єдиних науково-педагогічних принципів, методів та засад, в результаті якого в неї виникає світоглядна установка на безпосередньо творчу оцінку дійсності і власного життя в суспільстві як проявів прекрасного і потворного, піднесеного і низького, трагічного і комічного та інших естетичних категорій.

Метою естетичного виховання  є формування культури людських почуттів (aisthetikos (гр.) – чуттєвий), що реалізується у творчому відношенні індивіду до власної життєдіяльності у світі олюдненої природи (культури). Мета естетичного виховання в кінцевому рахунку (і самоціль суспільного розвитку) – людина, яка розкрила повноту своєї сутності, універсальна гармонійна особистість.

Ідеал універсальної особистості  як мета виховання передбачає її особливе відношення з універсумом (тобто зі світом як усім існуючим), внутрішню органічну причетність до нього. Така людина не відчуває себе зачиненим “я”, до якого зовнішній світ   (природний та соціальний) протистоїть як “не я”.

Навпаки, вона усвідомлює себе як природу, що досягла самопізнання, та наявний живий рід. На шляху  такої самосвідомості людина долає  відчуження до всього у житті – а значить, й відчуження своєї дійсної сутності – та може ставитися до самої себе як до істоти універсальної і тому вільної.

Як зазначив Г. Гегель: “Свобода – є лише там, де немає для мене нічого іншого, що не було б мною самим” (Гегель Г. Енциклопедія філософських наук. Наука логіки. М., 1975. – Т. 7. С. 124).

Суб’єктом естетичного виховання в нашій країні виступає суспільство в особі держави, громадських організацій, трудових колективів, сім’ї, а об’єктом – кожний індивід, що вступає в соціальне буття і живе в суспільстві.

Діяльність суб’єкту естетичного виховання повинна полягати в націленні особи на самостійну діяльність по опануванню естетичної спадщини людства, що вже саме по собі є неабиякою відповідальністю – адже досить часто власне суспільство через ті чи інші прояви своєї діяльності прилучається до формування так званого “суспільного смаку”, певною мірою здатне формувати естетичні і культурні орієнтири, прищеплювати певні ідеали, так би мовити “ задавати тон” культурному життю соціуму, і, на превеликий жаль, наслідки такого впливу не завжди проводять до дійсно високого щабля естетичного та культурного розвитку.

Хоча це ніякою мірою не знімає відповідальність з суб’єкту виховання – адже власне за особою залишається право вибирати – вибирати не те, що, можливо, їй нав’язується суспільством, якщо воно не відіграє належної йому в цьому відношенні позитивної ролі, а те, що дійсно заслуговує уваги з високоестетичної точки зору.

Проте... лише коли сама людина буде зацікавлена у власному естетичному  розвитку, зовнішній виховний вплив  буде успішним. Потреба в естетичному  самовихованні може виникнути тільки у особи з розвиненою індивідуальністю, багатими духовними запитами,   критичною самосвідомістю, прагненням до творчої самореалізації. Подібне  ставлення до світу та до самої  себе властиве особистості, у якої розвинена  дійсно людська чуттєвість, тобто  естетично розвиненої особистості, що є, у свою чергу, також результатом  естетичного виховання та самовиховання. Тому формування цих характеристик  особистості є необхідною умовою естетичного розвитку людини.

Поняття естетичного виховання  слід відрізняти від поняття естетичного  розвитку. Естетичний розвиток – об’єктивний процес набуття людиною якостей та властивостей – естетичного суб’єкта, він відбувається не тільки під дією цілеспрямованих зусиль суспільства по формуванню в неї багатої духовної сфери, а й під впливом усієї сукупності об’єктивних та суб’єктивних умов життя індивіда, у тому числі часто випадкових і несприятливих факторів.

У результаті естетичного  розвитку у людини виробляється певний тип сприйняття, певне переживання  дійсності, основою якого є певний естетичний ідеал, що виступає внутрішнім критерієм оціночного  відношення до світу, а зовнішнім вираженням – вибіркова активність естетичного смаку.

Естетичний розвиток не обов’язково спричиняє високу духовність особи, він неоднозначний у ціннісному відношенні. Про це свідчить наявність як хороших естетичних смаків, так і невибагливих або перекручених естетичних уподобань, що дістає вияв у таких явищах сучасної художньої культури як кіч, “масове мистецтво” (про небезпеку подібних впливів зазначається вище) тощо. Естетичний розвиток людини детермінується всіма явищами дійсності, на які вона може реагувати як тілесно-чуттєва і духовна істота.

Цей факт приводить до необхідності свідомого опанування закономірностями естетичного розвитку, тобто саме виховання естетичної свідомості особи, планомірного перетворення природно даної емоційної сфери людини в історично вироблений культурою спосіб духовно-чуттєвого відношення до світу.

На відміну від стихійного процесу естетичного розвитку виховання, як необхідна риса суспільного життя, передбачає цілком свідомий, науково-обгрунтований, систематичний підхід до формування особи.

В процесі виховання розвиток людини стає об’єктом цілеспрямованого та планомірного впливу, що піддається соціальному управлінню й координації різнорідних його елементів.   Метою такого впливу є прищеплення індивідам певних норм, понять, поглядів, способів та форм діяльності, поведінки, соціальної активності, смаків, прийнятих у даному суспільстві.

Завдання держави в  сфері культурного будівництва  та естетичного розвитку мас ставляться в залежність від пануючого в  суспільстві світоглядного ідеалу, його тенденцій стосовно ролі мистецтва  та естетики у суспільному житті.

Ідеал рівноправного розвитку кожного члена суспільства, на жаль, не завжди є досяжним позаяк естетичні  та духовні потреби членів соціуму  часто різняться в силу різних умов розвитку та запитів.

Звичайно, необхідно прагнути, до загальнонародного характеру  естетичного виховання та створення  єдиної науково-методологічної основи останнього, враховуючи при цьому  духовні потреби різних верств суспільства  та фактор окремої особистості як такої, щоб подібні заходи не перетворилися  у якусь “урівнялівку”, у створенні якогось “шаблону” – єдиного для всіх, і, по суті, непридатного ні для кого, оскільки втілюваного без урахування вищевказаних факторів – через що якраз і виникає відсутність у суспільства дійсно вартих уваги естетичних орієнтирів, оскільки “шаблон”, як правило, не може бути налаштованим на високі культурні цінності, оскільки останні можуть не сприйматися широким загалом, на які і розрахована подібна “урівнялівка смаків”.

Натомість, може скластися  протилежна тенденція – яка може закінчитися іншою “крайністю”, а саме ситуацією при якій, естетичний розвиток широких народних мас знову ж таки відбувається під тиском “масової культури”, яка деформує художній смак та формує споживацькі світоглядні орієнтації, в силу того, що високоестетичне виховання залишається привілеєм заможної еліти.

Перший зі вказаних варіантів  принципово унеможливлює досягнення високих  естетичних цінностей та ідеалів, оскільки вони просто не можуть виникнути і  скластися за умов “шаблонного підходу”; другий – унеможливлює доступність істинних культурно-духовних загальнолюдських мистецьких цінностей широким верствам суспільства – обидва варіанти роблять нереальним досягненням високого естетичного розвитку членів суспільства; перший – завдяки відсутності справжніх цінностей, другий – завдяки   відсутності доступу до них.

Говорячи про надмірну “елітаризацію” мистецтва ми говоримо про необхідність дотримання одного з невід’ємних прав людини – права на власне культурний спосіб життя.