Естетичне виховання школярів засобами літератури

Міфологічні пам’ятки літератури, як правило, взагалі пов’язані з дидактичними мотивами тією чи іншою мірою. Міфологія (а відтак і релігія та література релігійного напрямку, як галузь, що розвинулася з міфології), як правило, не позбавлена моральності, певної оцінки тих чи інших діянь з абсолютної, надсвітової точки зору, а відтак є авторитетною і дієвою як засіб для виховання (а відтак і література, що складається на її основі – наприклад глибоко моральні у своїй суті “Володар Кілець” Дж. Р. Р. Толкіна, “Хроніки Нарнії” К. С. Л’юіса, “Мандрівка Пілігрима” Дж. Бун’яна, “Майстер і Маргарита” М. Булгакова, “Замок” Ф. Кафки, поезія Т. С. Еліота на   твори Г. Гессе.

Візьмемо, наприклад, “Старшу Едду” – історії про богів та героїв скандинавів містять у собі безліч дидактичних моментів, ілюструють ганебні чи згубні наслідки аморальних вчинків – зрада, помста, невірність тощо.

“Слова Високого” – навчання Одіна, що містяться у “Старшій Едді” є по суті моральним кодексом давніх вікінгів, повчання з якого є актуальні й досі (наприклад, “День хвали вечором, дівиць – після весілля, жінок – на вогнищі (тобто після смерті), меч – після битви, кригу – якщо витримає, пиво – коли випито” або “Калевала”, яка звеличує не силу меча та грубої сили, на відміну від більшості епосів, але мудрість та працьовитість. Це ж великою мірою справедливо і щодо Біблії - основи сучасної західної цивілізації...

Особливе місце літератури в системі мистецтв зумовлено  тим, що її твори не мають безпосередньої предметно-чуттевої форми. Їх предметно-чуттєва сторона – звукосполучення, ритмічна організація – підпорядкована змістові мовлення.

В безпосередньому спілкуванні  поета, оповідача з слухачами  з якого власне починалося мистецтво  слова, використовувалися і такі виразні засоби як жест, міміка, відтінки голосу.

В розпорядженні ж письменника – тільки письмовий текст, в якому він втілює своє бачення та переживання реальності. Читач повинен зробити протилежно спрямовану роботу – відтворити в своїй уяві побачене, почуте й пережите письменником. Сприймання художньої літератури – це особистісне відтворення читачем образів зі слів письменника.

У справжньому літературному  творі як і в кожному виді мистецтва, створюється особлива художня реальність, яка не потребує визнання її за дійсність, за історичне чи юридичне свідчення, хоча може, певною,  більшою чи меншою мірою, набувати і такої функції (наприклад, Євангеліє), але все ж  таки, навіть при наявності такого підходу, не це є основною її метою. Письменник не просто повідомляє факти  і висловлює свої думки та почуття  з приводу них, він розгортає   картини життя і робить читача їх учасником.

Визначальна роль мистецтва  слова у відображенні основних тенденцій  суспільного розвитку, в формуванні світогляду нашого сучасника зумовлена  невичерпними можливостями природної  мови, що є формою виразу думок і  засобом спілкування людей як у повсякденному практичному  житті, так і в науці.

Слово здатне відкрити найтонші відтінки почуття і думки, бо все, що існує, може бути назване.

Величезне значення для розвитку мистецтва слова мала поява писемності, згодом книгодрукування. Сам термін “література” засвідчив, що основною формою буття мистецтва слова стала його книжне втілення, призначене для індивідуального читання (для “складання літер”).

Художня література порівняно  з іншими видами мистецтва має  найбільшу кількість засобів  для найповнішого й всебічного відображення дійсності, це зумовлюється багатством способів організації твору і  побудови образу в літературі. Два  основних типи організації художнього мовлення – поезія і проза.

Вони відрізняються будовою  ритму. В поезії ритм утворюється  чітким поділом на співрозмірні відрізки, що не збігаються з синтаксичним поділом. Мистецтво слова виникло саме як поезія, віршована форма якої виводила повідомлення з побутової достовірності. Художня проза у вільному розумінні цього слова становить собою досить пізнє явище, по суті невіддільне від книгодрукування.

Саме в мистецтві слова  сформувалися художні ряди – епос, лірика і драма. Епос (від грец. еpos – слово, оповідь) відрізняється відтворенням характерів у розгорнутих сюжетних ситуаціях.

Оповідність, розгорнутість дії підкреслюють об’єктивне та цілісне змалювання світу. За походженням епічне пов’язане з героїчним епосом (найпізнішою за походженням частиною міфології; “Іліада” та “Одісея” Гомера, ісландська “Сага про Вельсонгів” (прообраз германської “Пісні про Нібелунгів”), “Калевала”) народної творчості.

В мистецтві нового часу епічне виявляється в піднесеній індивідуальної авторської свідомості до відтворення народного буття.

Ліричне (від грец. lyra – ліра) характеризує такий тип побудови художнього образу, в основі якого лежить розкриття внутрішнього світу особистості через відтворення емоційно насичених роздумів та   переживань. Лірика передає окремі моменти внутрішнього життя людини, її конкретний емоційний стан.

Ліричне переживання як виявлення  відношення до дійсності може бути викликане будь-якими явищами  природи, суспільного і особистого життя (звідси – філософська, пейзажна, інтимна лірика).

За характером переживань створюється і уявлення про обставини, що їх викликали але основний зміст  ліричного – багатство почуттів, самосвідомість особистості.

Оскільки саме поезія найбільш здатна відтворити особисту інтонацію  автора, в літературі ліричне виступає переважно в поезії, хоча відомі й прозові зразки лірики (ліричні  відступи в “Мертвих душах” М. В. Гоголя, “Інтермеццо” М. Коцюбинського).

Драма (від грец. drama – дія) відтворює зовнішній світ, але, на відміну від епосу, не в оповідній, а в діалогічній формі. Це показ боротьби різних сил, тенденцій, сторін у суспільному житті і свідомості людини, форми естетичного переживання та художнього втілення цієї боротьби. Арістотель визначив драму як наслідування дії засобами дії. Будь-яка драма відтворює емоційно-вольові реакції людини, що виявляються в мові та фізичних діях.

Найважливіші дії епосу, лірики і драми дістають вияв і  в інших видах мистецтва, що дає  змогу розглядати епічне, ліричне  і драматичне як системні категорії.

Художня література, образи якої потребують насамперед інтелектуального розуміння, а не безпосередньо – чуттєвого сприймання, перебуває на межі мистецтва і розумової діяльності, будучи співставною з публіцистикою, філософією, історією.

Саме від ідеологічного  та естетичного рівня літератури значно залежить сучасний театр і  кінотеатр, телебачення і музична  культура. Це стосується не тільки і  не стільки “забезпечення” сюжетами й текстами, скільки встановлення еталону глибини художнього освоєння сучасності всіма видами та жанрами мистецтва.

Поряд з художньою літературою  існує розважальна література, яка  задовольняє потребу читача у  відпочинку, в знятті психологічної  напруженості. Розважальна література в кращих її зразках може цілком відповідати критеріям доброго  смаку, мати пізнавальну і виховну  цінність (романи братів Вайнерів, оповідання та повісті   О. Бєляєва, І. Єфремова, А. і Б. Стругацьких, цикл “Дюна” Ф. Герберта – прекрасне сполучення мотивів міфології, лицарського роману та євангельських мотивів, “Ворог мій” Б. Лонгієра – приклад пошуку шляхів до взаєморозуміння двох культур та їхнє взаємопроникнення, “Гаррі Поттер” Дж. К. Ролінг – історія становлення самотньої особистості наперекір заздрості та небезпекам, історія справжньої дружби та жертовності (чого, наприклад, вартий у цьому відношенні образ хрещеного дядька Гаррі Сиріуса Блека), ілюстрація потворності та безпринципності зла; Г. Ф. Лавкрафт – один з засновників літератури “надприроднього жаху” – чиї твори являють собою прекрасний зразок справжніх вершин англомовної літературної традиції).

Подібні твори, не гірше за визнані на даний час класичні здобутки, дають художнє дослідження  внутрішнього світу людини (напр. образ  Пауля Атрейдеса з “Дюни” та й взагалі практично всі ключові образи цього твору, або головні герої “Ворога мого” – їхні суперечливі духовні стосунки) в його відношенні до світу зовнішнього.

Твори, що відкривають нове про людину і суспільство, пройняті глибокими думками і справжніми переживаннями здатні виховувати людину та розвивати її розум.

в) Мистецтво (зокрема художня  література) і ціннісні орієнтації особи.

Ціннісні орієнтації особи – це система соціальних установок, зумовлених певними цінностями, тобто об’єктами предметного і духовного порядку, які є значущими для індивіда і регулюють характер його діяльності.

Ціннісне орієнтування є  важливою стороною впливу мистецтва  на людину. Головним об’єктом його виступає духовна культура особи. Формування ціннісних установок особи, залучення її до найвищих цінностей – суспільних ідеалів – є складовою частиною суспільного призначення мистецтва.

Певною мірою мистецтво  виконує це призначення тоді, коли втілені в ньому суспільні  цінності стають значущими для людини, визначаючи характер її життєдіяльності.

Процес ціннісного орієнтування особи мистецтвом має свої особливості . Їх зумовлює, зокрема, відношення мистецтва  до дійсності, яке великою мірою  визначає характер його функціонування. Крім того,   специфіка ціннісних  орієнтацій засобами мистецтва полягає  в активній взаємодії двох факторів – естетичного і позаестетичного.

Естетична природа мистецтва  виступає основоположним моментом, що визначає засіб функціонування позаестетичних факторів. Проте ці фактори, зовнішні щодо естетичної природи мистецтва, в змістовному відношенні мають достатній ступінь самостійності і, в свою чергу, істотно впливають на характер функціонування самого твору мистецтва, на засоби його споживання.

Саме позаестетичні фактори врешті-решт визначають зміст ціннісних орієнтацій. Його наслідки позначаються на діяльності особи у різних сферах суспільного життя, на вдосконаленні всієї структури духовної культури людини.

Взаємовідношення та спосіб співіснування естетичного і  позаестетичного в мистецтві непрості і неоднозначні. Якщо враховувати, що естетичне взагалі неможливе без позаестетичного і перше розглядається як прояв та втілення естетичного ідеалу, через призму якого в просторі художнього твору освоюється дійсність, то, по-перше, позаестетичне ґрунтується на здатності мистецтва відображувати життя в усій повноті, по-друге, на мистецтво впливає характер соціальних умов, суспільних відносин у їх різноманітності.

Було б неправильним стверджувати, що призначення мистецтва полягає  тільки у формуванні ціннісних орієнтацій особи. Ціннісне орієнтування такою  ж мірою притаманне процесу спілкування  особи з твором мистецтва, як і  пізнання, переживання, насолода тощо. І якщо інші форми суспільної свідомості задають людині вже усталеної  ціннісні відношення (що не виключає певної в межах соціальних умов свободи  вибору ціннісних орієнтацій), то в  мистецтві цей процес для реципієнта має більш невимушений характер.

Втягнутий у творчий процес, він стає суб’єктом ціннісних відношень, в яких беруть активну участь як емоційна, так і раціональна сфери його свідомості.

В процесі сприйняття твору  мистецтва, який впливає на процеси  ціннісного орієнтування особи, естетичний фактор нерідко залишається неусвідомленим, хоч завдяки йому позаестетичні цінності набувають для реципієнта певної значущості.

Емпіричні спостереження  та висновки соціальних досліджень свідчать , що серед факторів, які спонукають людину звертатися до мистецтва, усвідомлений естетичний фактор   ще не є домінуючим.

Характер спілкування  з художніми цінностями визначається не тільки рівнем естетичного розвитку особи, а й її ставленням до художніх творів. Коли у людини відсутня усвідомлена  естетична установка щодо мистецтва, то вона належить до нехудожнього, або  “буденного” типу. Не секрет, що саме цей тип визначає ставлення до мистецтва ще значної частини населення.

Тут виникає ряд проблемних ситуацій. Одна з них полягає в  тому, що частина аудиторії орієнтується переважно на розважальні види і  жанри мистецтва. Тому важливо вміло  використовувати величезні можливості, закладені в розважальних видах  та жанрах. Завдання, які ставлять перед  мистецтвом дозвілля щодо ціннісного орієнтування, перебувають у руслі завдань, що їх повинно вирішувати мистецтво в цілому. Це підвищення художнього рівня, збагачення ідейно-морального змісту, розуміння психології аудиторії.

Таким чином, соціально значуще  ціннісне орієнтування не є прерогативою певного виду чи жанру мистецтва. Формуючи зміст ціннісних орієнтацій, мистецтво тим самим здатне впливати на поведінку особи в різних сферах життя, на різних рівнях – від окремого вчинку до діяльності людини в цілому.

Художня потреба – різновид духовної потреби, в якій виражається об’єктивна необхідність людини в художній діяльності – творенні та освоєнні мистецтва.

Усвідомлені художні потреби  особистості, соціальної групи, класу, всього суспільства виступають як їх художні інтереси, що визначають конкретно-теоретичний  зміст і соціальну спрямованість  художнього розвитку того чи іншого суб’єкта художньої діяльності.

Роль художньої потреби  в естетичному розвитку дуже важлива,  тому що завдяки їй формується установка  на естетичне сприйняття дійсності.

Мистецтво “переключає” художні потреби в естетичні, наповнюючи їх соціально значущими – ідейно-світоглядним, моральним, пізнавальним змістом, створюючи передумови для перетворення художньої активності в соціальну.

Взаємодія соціальних потреб є основою класифікації художніх потреб (художньо-пізнавальна, художньо-виховна, художньо-комунікативна, художньо-розважальна  та ін.).