Закони і закономірності менджменту

 

Усім, що нас оточує, управляють об´єктивні закони - суттєві, усталені, повторювані  відношення між явищами у природі  й суспільстві. Умовно ці закони можна  поділити на три групи:

- закони матеріального світу  (фізичні, хімічні, біологічні  тощо);

- закони суспільного життя (історичні,  економічні тощо);

- філософські закони, тобто ті, які діють та управляють і  матеріальним світом, і суспільним  життям (заперечення заперечення;  єдності й боротьби протилежностей, переходу кількості в якість).

Основою створення і функціонування організації виступають закони менеджменту. Вони об´єктивні, а їхня дія виявляється  тільки в діяльності людини.

Закони та закономірності менеджменту  відображають об´єктивні й достатньо  стійкі зв´язки та взаємодії елементів  системи в просторі (в структурах) й у часі (процесах, явищах). Умовно вони поділяються на дві групи (табл. 2.1):

♦  які виявляються в статиці (структурах);

♦  які виявляються в динаміці (процесах).

Закони менеджменту мають економічний  зміст. Економічні закони виявляються  при формуванні механізму і методів  управління, а також у результатах  діяльності колективу організації.

Врахування лише економічних законів  в управлінні недостатньо для  ефективної роботи організацій. Менеджмент - це специфічний вид трудової діяльності, тому його відносини і залежності формуються під впливом власних  законів.

Слід також підкреслити, що успішна  діяльність підприємства залежить також  від ефективного управління, яке  передбачає раціональне впорядкування  в просторі елементів виробництва  і синхронізацію в часі виробничих процесів, тобто базується на раціональній організації виробничої діяльності.

На управління виробництвом впливають  економічні закони, закони соціології, кібернетики тощо. З метою підвищення ефективності виробництва, вирішення  соціально-економічних завдань будь-яка  організація повинна враховувати  об´єктивні економічні закони.

Закон попиту. Відомо, що між ціною товару і величиною купівельного попиту існує зворотній зв´язок. Тобто, при знижені ціни попит має тенденцію до зростання і за її підвищення - до зменшення. З підвищенням попиту на окремі товари зростають ціни на них, а отже, і прибуток товаровиробників.

Закон пропозиції свідчить про те, що запропонована для продажу кількість товару залежить від ціни на нього.

Співвідношення попиту та пропозиції відбиває конкретні пропозиції виробництва  і споживання з урахуванням вартісно-цінової  визначеності товарів (послуг). Попит  відіграє складну і вагому роль як стимул розвитку виробництва і пропозиції. Співвідношення сукупних попиту та пропозиції показує можливості суспільного  виробництва щодо задоволення народногосподарських і особистих потреб, сукупна пропозиція не обов´язково формується тільки за рахунок внутрішнього виробництва. Додатковим джерелом задоволення сукупного  попиту є імпорт продукції.

Ринкові попит та пропозиція формується під впливом об´єктивних і  суб´єктивних факторів безпосередньо  на ринку товарів, послуг, цінних паперів, робочої сили тощо. Вони визначають відповідність платоспроможної  потреби в окремих видах товарів, їх наявності в обігу на ринку.

Закон економії часу передбачає раціональне розміщення елементів управління у просторі, яке забезпечувало б мінімізацію витрат часу на їх взаємодію.

Закон синергії стверджує, що існує таке поєднання елементів управління, яке забезпечує отримання результату більшого за сумарний результат виокремленого функціонування цих елементів.

Закон синхронізації свідчить про важливість злагодженої взаємодії елементів управління в часі для забезпечення його ефективності.

Закон прибутковості. Виробничо-господарська діяльність організацій повинна бути прибутковою, тобто доход має перевищувати витрати. Прибуток є основою перспективного розвитку організації. Свідоме використання цього закону вимагає аналізу динаміки доходу, постійних та змінних витрат.

Крім економічних законів, в  управлінні використовуються ще й закони соціології, так як кожна людина належить одночасно до багатьох суспільних спільнот.

Наука менеджменту досліджує також  закономірності поведінки індивіда і групи, що виявляються у процесі  спільної діяльності людей у межах  виробничо-господарської організації, на які необхідно орієнтуватися  менеджерові для ефективного  управління колективом, окремими працівниками.

Д.е.н., проф. Хміль Ф. І. виділяє наступні закони.

Закон соціалізації особистостей. Його сутність полягає в тому, що протягом трудового життя людини відбувається складний процес засвоєння соціальних ролей і культурних потреб. З одного боку, без процесу соціалізації формування особистості неможливе, а з іншого, оскільки організація зацікавлена в ефективній діяльності соціальних структур, що існують всередині її, вона сприяє соціальному розвитку працівників. Управління процесами соціалізації індивідів, подолання елементів стихійності має соціальну і стратегічну економічну значущість для діяльності організації.

Закон соціальної структуризації організації. Кожній організації властива множинність внутрішньої структурної побудови, яка відображається в існуванні багатьох формальних і неформальних груп. Усвідомлення цього дає змогу менеджеру побудувати ефективну структуру організації (досягти гармонії між формальною і неформальною структурами), поєднати загальні організаційні та групові цілі, визначити зони конфліктів в організації, управляти конфліктними ситуаціями тощо.

Закон соціального статусу (соціальних ролей). Кожна людина має певну позицію в соціальній структурі організації, пов´язану з іншими позиціями через статус індивіда як систему його прав і обов´язків. Статус у розумінні місця в ієрархії організації є рангом. Крім того, кожний індивід виконує певні ролі, взаємодіючи з іншими працівниками організації, тобто із його статусом асоціюється комплекс ролей.

Спираючись на закон соціальних ролей, можна стверджувати, що для ефективної діяльності організації менеджер повинен:

- сприяти глибокому внутрішньому  засвоєнню кожним індивідом мотивації  і орієнтирів поведінки, визнаних  організацією;

- забезпечити умови для виконання  визначених індивіду (і ним самим  обраних) ролей;

- вимагати від індивідів виконання  визначених для них ролей.

Закон соціальної мобільності. Людина у процесі трудової діяльності переміщується в соціальному просторі організації. Це пов´язано з і кваліфікаційним, і службовим розвитком (або деградацією), виявляється у зростанні (або падінні) престижу, посиленні чи послабленні влади над співробітниками, зміні матеріального становища. Мобільність індивіда (переміщення у межах соціальної ієрархи) може бути висхідною і низхідною, добровільною і примусовою. Висхідна мобільність активізує його потенціал. Інколи інтереси організації зумовлюють потребу в низхідній мобільності індивіда. Вона теж може бути добровільною і примусовою, спричиненою структурними змінами в організації.

Знаючи дію закону мобільності, менеджер має змогу передбачати  виникнення напружених ситуацій, спричинених  недостатньою мобільністю працівників  організації, а також управляти  мобільністю індивідів в інтересах  організації.

Закон соціального контролю. Контроль є цілеспрямованим впливом організації на поведінку індивіда, який забезпечує засвоєння ним організаційних цінностей і норм культури. Груповий тиск з метою об´єднання інтересів і цілей спонукає індивіда пристосовуватися до існуючих у групі колективних думок, цінностей і норм. Соціальний контроль реалізується поєднанням факторів схильності до підкорення, примусу і відданості соціальним цінностям, що виявляються у діяльності індивіда.

Закони індивідуальної і соціальної психології людини описують причини поведінки людини у виробничому середовищі як особистості, наділеної індивідуальними психологічними характеристиками. Знання цих законів допомагає менеджеру вибудовувати стратегію і тактику своєї поведінки у процесі спілкування з конкретними працівниками, виробляти ефективні етичні норми взаємин, обирати заходи впливу на людей з урахуванням їх психологічних характеристик.

З усіх видів законів, які розкриваються  в різних навчальних посібниках, типовій  програмі дисципліни "Основи менеджменту", яка включена в стандарт, відповідають закони, які розкриває д.е.н., проф. Мартиненко М.М.

Закон спільності цілей. Ефективна спільна діяльність людей в організації можлива лише за наявності загальної мети.

Люди створюють організації  і свідомо координують свою діяльність тільки для того, щоб досягти визначеного  кінцевого результату, тобто загальної  мети. Чим складніша мета, тим  більше людей бере участь у її досягненні. Ефективною колективна праця буде тоді, коли отриманий результат задовольняє  потреби кожного з учасників. Якщо отриманий результат не задовольняє  кого-небудь з членів організації, то ефективність його праці знижується, або ж дана людина припиняє свою роботу в колективній діяльності.

Загальна мета є основою створення  організації. Саме мета визначає основний напрямок діяльності організації. Зміст  загальної мети визначає види ресурсів, які споживає організація, а також  функціональні області діяльності (засоби та способи досягнення мети) працівників організації.

Необхідність досягнення загальної  мети за допомогою колективної праці  визначає сенс існування менеджменту  у всіх його проявах.

Загальна мета визначає ступінь  залежності організації від зовнішнього  середовища як джерела ресурсів і  умов її діяльності. Формуючи загальну мету, працівники організації змушені  враховувати можливості зовнішнього  середовища в забезпеченні їх необхідними  ресурсами, а також характер їхньої роботи в умовах, що задаються зовнішнім  середовищем. Отже, загальна мета відбиває не тільки бажаний результат організації, але й умови, за яких вона може бути досягнута.

Закон поділу праці. Цей закон відбиває сутність менеджменту як виду діяльності людини. У зміст цього закону входить така категорія, як спеціалізація управління.

Цілі організації досягаються  колективною працею. У цьому процесі  бере участь праця як суб´єкта, так  і об´єкта управління, їхні види діяльності являють собою результати процесу поділу і спеціалізації  праці. Продуктом процесу поділу праці є виробничі (поділ фізичної праці) і управлінські функції (поділ  розумової творчої праці).

Функціональний поділ праці  в організації розкриває сутність і зміст управлінської діяльності на всіх рівнях менеджменту. Виділення  в управлінні окремих функцій - об´єктивний  процес, породжуваний складністю виробництва  і процесів управління організацією. Функції управління як результат  поділу і спеціалізації праці  менеджера не залежать від організаційних форм управління. Зміст функцій управління пов´язаний зі змістом виробництва, визначається ним і відповідає йому. Зміст самого виробництва завжди конкретний. Однак сутність функцій  управління організацією залишається  незмінною за різних видів виробництва  конкретних продуктів. Функції, в яких розкривається сутність управління, універсальні, тобто вони описують будь-який процес управління організацією. Зміст видів діяльності (спеціалізація  праці) у кожній функції конкретний і визначається змістом виробництва. Функціональний вид діяльності наповнюється конкретним змістом у залежності від специфіки об´єкта управління. При цьому сутність функції управління залишається однаковою (загальною) і не залежить від специфіки об´єкта управління. У цьому виявляється інваріантість і конкретність функцій управління.

Функції управління - особливий спеціалізований  вид діяльності, що відображає напрямок здійснення цілеспрямованого впливу на відносини людей у процесі  виробництва і самого управління. У цьому змісті функції управління утворюють функціональні області діяльності.

Саме функції, віднесені до функціональних областей, відповідають на запитання, хто що робить чи повинен робити в системі управління у процесі  досягнення загальної мети. Функції  управління є сполучною категорією з іншими важливими категоріями  науки управління. Будучи об´єктивною  основою будь-яких процесів управління, володіючи інваріантістю до будь-яких організацій, функція виявляє свій вплив у всій управлінській діяльності і відбиває загальні стійкі відносини  людей у виробництві. Застосування більшості категорій управління передбачає ув´язування їх з функціями  управління.

Кожна функція управління організацією відбиває який-небудь конкретний вид  управлінської діяльності, але в  той же час вони об´єктивно взаємообумовлені єдиним процесом управління і тому повинні розглядатися у взаємозв´язку.

Закон зовнішнього доповнення. Суть даного закону можна сформулювати в такий спосіб. Будь-яка організація повинна мати потенціал, який здатний компенсувати наслідки, обумовлені різного роду зовнішніми збурюваннями, вплив яких на організацію не може бути завчасно передбачено.

Зовнішнє доповнення варто розглядати з двох сторін:

- вплив факторів зовнішнього  середовища на діяльність організації;

- вплив вищих рівнів управління  на нижчі рівні всередині самої  організації.

У будь-якій нормально функціонуючій  організації зовнішні та внутрішні  впливи знаходяться у визначеному  зв´язку: посилення зовнішнього  впливу відповідно ініціює посилення  заходу внутрішнього впливу, і навпаки.

Отже, розвиток організації визначається співвідношенням і характером зовнішніх  і внутрішніх збурювань, що порушують  умови нормального її функціонування. Під впливом збурювань організація  змушена удосконалювати свій потенціал. Оскільки збурювання мають постійний  характер, то й організація повинна  сповідати принцип постійного удосконалення. У силу цього організація здобуває здатність зберігати свою основну  якість в умовах зовнішнього середовища, що змінюється, забезпечувати власне відтворення, наступність і стабільність.

Наявність рівнів управління в організації  породжує властивість зовнішнього  доповнення. Один рівень управління стосовно іншого є своєрідним зовнішнім середовищем. У їхній взаємодії завжди зберігаються фактори в достатній мірі не описані, а значить і не регламентовані. Однак непередбачувані впливи одного рівня на інший повинні бути керованими.