Шляхи зниження трудомісткості та підвищення продуктивності праці

Показники продуктивності праці, що розраховані  на підставі віднесення обсягу продукції в натуральному вигляді або умовно-натуральному виразі до затрат живої праці, мають перевагу перед вартісними і трудовими показниками — вони не піддані впливу цін, рентабельності, змінам асортименту продукції, що випускається. Безумовно, показники продуктивності праці, що розраховані за повною трудомісткістю, не можуть бути загальними для всіх галузей матеріального виробництва, але у певних галузях повинні включатися до системи показників поряд з вартісними показниками продуктивності суспільної праці.

Викладена концепція моделювання  показника продуктивності суспільної праці на підставі використання категорії "трудомісткість" має недоліки — вона недосконала і умовна. Це особливо проявляється при практичних розрахунках.

Так, відношення національний дохід і затрати живої праці відбиває трудомісткість чистої продукції, а економія уречевленої праці тут виражається через економію живої. У цьому зв'язку доцільно економію живої та економію уречевленої праці визначати роздільно; продуктивність праці вимірювати не за виробітком чистої продукції, а за сумою економії уречевленої і живої праці:

де ІПІ — індекс продуктивності праці, розрахований на підставі його економії; ЕТуг — економія уречевленої  праці; ЕТЖг — економія живої праці; ТЖГг — затрати живої праці галузі за одиницю робочого часу.

При цьому економію або перевитрату  уречевленої праці в розрахунку на одного працівника за одиницю робочого часу в базисному році можна визначити  за формулою

де V4 6 — обсяг чистої продукції в базисному році; Іуч, !VB — індекси обсягів чистої і валової продукції в г-му періоді; ПТД 6* — виробництво національного доходу на одного працівника в базисному році.

 

 

 

2.2. Шляхи зниження  трудомісткості

 

Резервами зниження трудомісткості продукції за умов розвитку ринкових відносин мають бути кількісно вимірні можливості витрат живої та уречевленої праці. їх слід виявляти на ранніх стадіях життєвого циклу виробів та у процесі виробництва, за допомогою функціонально-вартісного аналізу, економіко-математичного моделювання тощо. Використання останнього для зниження собівартості продукції, що випускається, має деякі відмінності від його застосування при розробці нових виробів. Головна відмінність полягає у тому що на стадії науково-дослідних робіт він використовується для оцінки якості майбутніх виробів, у комплексі з якими вирішуються завдання зниження витрат на їх виробництво та експлуатацію, а для пошуку резервів зниження собівартості обсяг досліджень обмежується окремими виробами, їх елементами, технологією та організацією виробництва.

Результатом проведення аналізу завжди має бути зниження витрат на одиницю корисного ефекту, а саме:

- підвищення споживчих  якостей виробу при одночасному  зниженні витрат;

- підвищення цих якостей  при збереженні або економічно  виправданому збільшенні витрат;

-  скорочення витрат  при збереженні або обгрунтованому  зниженні функціональних параметрів  виробу до необхідного рівня.

Основною особливістю  аналізу трудомісткості є обмеження  у кількості виробів, а по окремих  з них - обмеження у кількості  окремих елементів, технології та організації виробництва, які мають великі потенційні внутрішньовиробничі резерви зниження витрат (матеріальних, трудових тощо). Об’єктами дослідження мають бути високовартісні деталі, вузли низької якості, гостродифіцитні матеріали тощо [3, c. 29].

Резерви зниження трудомісткості, які мають виявлятися у процесі  аналізу, знаходяться шляхом усунення надмірних витрат, які були закладені  в недосконалості конструкції виробу в цілому або його деталей, відсталості технології та організації виробництва. Основна увага тут має приділятися виявленню неекономічних технічних рішень, непотрібних та недовикористаних функціональних ресурсів (механічна точність, витривалість тощо), відхилень від нормальних умов, які передбачені процесами виготовлення і організації виробництва тощо. Зниження надмірних трудових витрат або їх повне усунення має виконуватися в межах основної конструкції виробу, змінюючи тільки окремі елементи, але зберігаючи їх взаємозв’язки і взаємодію з іншими складовими виробу. Аналіз трудомісткості виробів слід проводити з метою зниження собівартості, в першу чергу тих, які займають найбільшу питому вагу в загальному випуску продукції при умові збереження його в перспективі. На практиці можуть використовуватися й інші категорії для вибору об’єкта, наприклад, питома вага даного виробу у загальній трудоємкості; матеріальні витрати, витрати конкретного матеріалу тощо. По цих категоріях встановлюється очевидність проведення такого аналізу.

Після відбору об’єктів аналізу слід складати план проведення, який обов’язково має включати: аналіз зібраної інформації; аналіз конструкції та деталей, які виготовляються за певною технологією та при відповідній організації виробництва, що дозволяє визначити завдання по зниженню витрат на їх виготовлення; пошук ідеї та пропозиції по вирішенню намічених завдань; експертизу ідеї, вибір найбільш реальних рекомендацій та їх підготовка; прийняття рішень та забезпечення їх впровадження [2, c. 39].

Основним робочим документом є складова нормативна та конструкторсько-технічна структура виробу, що вивчається. Конструкторсько-технічна структура відбиває технологічну послідовність, субпідрядність елементів конструкції на рівні деталей та складових одиниць при їх в монтуванні у виріб.

Виходячи з вищесказаного, нами отримані формульні залежності, за якими при впровадженні всіх перерахованих  заходів можна обчислити:

- величину резерву  зниження трудомісткості та собівартості

Нами визначено основні  резерви зниження трудомісткості продукції, які можуть бути представлені і структуровані відповідно до рис. 1.

Виявленню шляхів зниження трудомісткості сприяє проведення аналізу  структури собівартості продукції  на основі групування витрат за різними  класифікаційними ознаками залежно від цілей управління. Найбільшу питому вагу у собівартості продукції займають матеріальні витрати, тому методиці аналізу матеріальних витрат приділяється певна увага. Аналіз матеріальних витрат має проводитися паралельно з вивченням використання матеріальних ресурсів. Економія прямих матеріальних витрат в повному обсязі обумовлена підвищенням ефективності використання матеріальних ресурсів. Результати ретроспективного аналізу собівартості є основою для визначення планової собівартості продукції [5, c. 165].

На всіх стадіях, крім проектної, життєвого циклу виробу необхідно проводити техніко-економічний  аналіз, який є логічним продовженням вартісного і дає можливість виявити  резерви економії матеріальних, вартісних  та трудових ресурсів на основі дослідження методів і способів створення об’єкта з уже заданими функціями [4, с 127-131].

У практиці застосування слід скористатися попередільним або  багатопередільним методами. При  першому методі витрати обліковуються  в розрізі технологічних переділів, видів продукції або напівфабрикатів. Цей метод витрат слід застосовувати на тих промислових підприємствах, де продукція виготовляється при послідовній переробці вихідної сировини за окремими стадіями (переділами, фазами) технологічного процесу. При застосуванні однопередільного методу технологічний процес не поділяється, а від першої операції до останньої становить єдине ціле.

Багатопередільний метод  застосовують, коли технологічний процес поділяють на декілька технологічних  фаз (стадій, переділів) і наприкінці кожного переділу одержують напівфабрикат, який визначають за кількістю і вартістю, тобто калькулюють виробничу собівартість напівфабрикатів. Готовий продукт одержують наприкінці останнього переділу. Попередільний метод обліку витрат має у різних галузях свої особливості. Вони пов’язані з особливостями технології та організації виробництва й незавершеного виробництва. В усіх випадках синтетичний облік ведуть на рахунку № 23 “Виробництво”. Аналітичний облік обмежують переділами та фазами. На дебеті рахунку №23 “Виробництво” відображають прямі витрати. Усі непрямі витрати обліковують на рахунку № 23, 91, 92 в цілому по підприємству, а потім розподіляють пропорційно параметрам, які найбільш відповідають тій чи іншій галузі. Після зведення витрат починають калькулювання собівартості продукції. Для цього визначають незавершене виробництво по кожному переділу або фазі технологічного процесу, оцінюють його по галузевих рекомендаціях та згідно з чинним законодавством про оцінку ресурсів. Позамовний метод обліку витрат на виробництво застосовують, в основному, в індивідуальних та дрібносерійних виробництвах. Об’єктами обліку при цьому методі є окремі замовлення. До таких виробництв належать судно-, турбо-, авіабудівні та інші виробництва. Кожному замовленню надають окремий номер, який зазначають в усіх документах про витрати на це замовлення.

Рис. 1. Структура резервів зниження трудомісткості продукції

 

Синтетичний облік ведуть на рахунках № 23, 91, 92, а для аналітичного обліку відокремлюють по кожному  замовленню прямі витрати й по кожному виду витрат - непрямі. Непрямі витрати кожен місяць розподіляють між замовленнями. Фактичну собівартість окремих замовлень визначають або після передачі на склад, або перед здаванням замовнику безпосередньо.

Нормативний метод обліку витрат на виробництво слід застосовувати для щоденного виявлення відхилень від діючих норм на виробництво з метою запобігання надмірних витрат коштів підприємства. Суть нормативного методу зводиться до того, що витрати на виробництво обліковуються з поділом їх на три елементи обліку:

1) витрати у межах  норми (плану, кошторису, квоти  тощо);

2)  зменшення (економія) або збільшення (перевитрати) витрат  порівняно з нормою (квотою, кошторисом  тощо) внаслідок зміни норми під  впливом технічного прогресу;

3) відхилення витрат порівняно з нормою у бік зменшення (економія) або збільшення (перевитрати).

Важливим елементом  нормативного методу обліку витрат на виробництво є складання нормативної  калькуляції. Нормативна калькуляція  має складатися на основі діючих на початку року норм витрат на конкретний вид продукції в розрізі витрат за елементами собівартості.

Таким чином, запровадження  представлених резервів зниження трудомісткості продукції та методів обліку всіх витрат дає можливість ще на ранніх стадіях розробки конкуренто-спроможної продукції впливати на зниження собівартості продукції, а значить і збільшення обсягів прибутку на підприємстві. Головне у кожному конкретному випадку правильно їх використовувати, з максимально можливою віддачею і отриманням відповідного фінансового результату.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Поняття і сутність продуктивності праці

 

 

Продуктивнiсть  працi: сутнiсть i значення.

Основною проблемою  економічної теорії і господарської  практики є аналіз співвідношення результатів  і витрат, що в загальному розумінні називаємо ефективністю.

Витрати визначаються обсягом (вартістю) використаних економічних ресурсів. Як відомо, економічні ресурси заведено поділяти на три великі групи: 1) робоча сила (трудовий потенціал, людський капітал); 2) компоненти природних ресурсів (земля та сировина); 3) компоненти засобів виробництва (фізичний капітал). Відповідно окремо визначається ефективність використання робочої сили, природних ресурсів або капіталу.

Результати характеризуються обсягами та вартістю виробленої і реалізованої продукції, розмірами доданої вартості, прибутку, а також показниками конкурентоспроможності, якості життя, екології тощо. Найчастіше результати виражаються обсягами продукції або розміром прибутку. Якщо у розрахунку ефективності результати визначаються обсягом продукції, то ми одержимо показники, які називаються продуктивністю, а якщо розміром прибутку, то такі показники ефективності називаються рентабельністю (прибутковістю).

Узагальнюючим показником ефективності використання робочої  сили є продуктивність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів та витрат, у даному випадку — результатів праці та витрат праці.

Отже, продуктивність праці  показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.

У широкому розумінні  зростання продуктивності праці  означає постійне вдосконалення  людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ при тих самих або й менших затратах праці.

Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального  продукту й доходу, а тому воно є  важливим показником економічного зростання країни. Оскільки збільшення суспільного продукту в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання.

Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності праці, який може зростати або знижуватися під дією різноманітних чинників. Підвищення продуктивності праці є безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва.

За відомим визначенням К. Маркса, зростання продуктивності праці полягає в тому, що частка затрат живої праці в продуктах зменшується, а частка затрат минулої праці (втіленої в засобах виробництва) — збільшується, але так, що загальна сума праці в кожній одиниці продукту зменшується.

На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають  рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний  стан виробництва.

Рівень  екстенсивного використання праці показує ступінь її продуктивного використання та тривалість протягом робочого дня при незмінності інших характеристик. Чим повніше використовується робочий час, чим менше простоїв та інших втрат робочого часу і чим триваліший робочий день, тим вищий рівень екстенсивного використання праці і відповідно продуктивності праці. Однак зростання продуктивності праці за рахунок екстенсивних характеристик має чіткі межі: законодавче встановлену тривалість робочого дня і робочого тижня. Якщо протягом законодавче встановленої тривалості робочого часу останній цілком витрачається на продуктивну працю, то це і є верхня межа рівня екстенсивного використання праці.