Розвиток менеджменту як науки

У практиці використання моделей менеджменту в Україні  намітилося, за своєю суттю, три різновиди менеджменту. Досить поширеною моделлю є менеджмент радянської моделі. Ця модель зберігається на тих підприємствах, які діють на регіональному вітчизняному ринку з традиційними продуктами. Суть і форми управління в більшості організацій істотно не змінилися.

Інший тип менеджменту  — це менеджмент здорового глузду. Він використовується в нових  організаціях, керівники яких не мають  спеціальної менеджерської освіти, а в кращому разі закінчили  всілякі короткострокові курси. Тому вони демонструють повагу до менеджменту, але в практичній діяльності керуються здоровим глуздом.

Третій тип менеджменту  представлений спільними підприємствами або зарубіжними фірмами, що діють  на території України. На таких підприємствах  використовуються західні моделі менеджменту. Персонал цих підприємств проходить спеціальну підготовку в галузі менеджменту в тій країні, де знаходяться засновники або головна організація.

Існуюча прірва між науковими  розробками і практикою їхнього  використання призводить до того, що результати загальної діяльності в розвитку теорії менеджменту в Україні значно нижчі, ніж їх можна було б мати.[18]

РОЗДІЛ ІІІ. ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО ЕТАПУ  РОЗВИТКУ НАУКИ МЕНЕДЖМЕНТУ

3.1. Сучасні  концепції менеджменту.

Для сучасного стану  розвитку теорії та практики менеджменту визначальним є концептуальний підхід па основі взаємного погодження принципів та інструментів управління. Сучасні концепції менеджменту можна звести до трьох видів (підходів): процесний, системний, ситуаційний.[18]

Процесний підхід був  значною віхою у розвитку управлінської теорії, а його основні складові застосовуються нині в практиці управління. Вперше поняття процесного підходу було запроваджено прихильниками школи адміністративного управління, які намагалися описати функції менеджера. Однак ці функції розглядалися авторами як незалежні одна від одної. На противагу цьому, процесний підхід у нинішньому розумінні розглядає функції управління як взаємопов'язані.

Управління можна розглядати як процес, що складається з серії взаємопов'язаних дій, які називаються функціями управління. В свою чергу, кожна функція управління також являє собою процес, який складається з серії взаємопов'язаних дій. Отже, процес управління - це загальна сума всіх функцій управління.

На думку Анрі Файоля, якому приписують розробку цієї концепції, процес управління складається з п'яти основних функцій: передбачення (встановлення мети) , планування, організації, розпорядження, координації і контролю. В інших наукових працях з теорії управління пропонується дещо інший набір функцій: планування, організація, розпорядництво (командування), мотивація, керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішень, добір персоналу, представництво, ведення переговорів (укладення угод). Майже в кожній публікації з проблем управління міститься авторський перелік функцій, який хоча б чимось відрізняється від запропонованих іншими. Як правило, це пов'язано з особливостями конкретної системи управління, досліджуваної тим чи іншим автором.[16]

Системний підхід грунтується на теорії систем, яка вперше була застосована в точних науках і в техніці, а наприкінці 50-х років - і в теорії управління.

Системний підхід до управління - це не набір правил чи принципів, якими  мають керуватися управлінці, а загальний спосіб мислення і підходу щодо організації і управління. Суть системного підходу полягає у пошуку простого у складному, декомпозицією проблеми на складові частини, аж до виходу на прості запитання типу: «Є- потрібно визначити».

В основі системного розгляду управління і проблем, які виникають. у ході його здійснення, лежить поняття системи.

Система - це певна цілісність, яка складається із взаємозалежних частин (елементів), кожна з яких вносить свій внесок у характеристики цілого Автомобілі, .комп'ютери, телевізори - все це приклади систем. Отже, система складається з багатьох часині, кожна з яких працює у взаємодії з іншими, для створення цілого, що має якості, яких немає у її складових частин. Однак складові частини системи взаємозалежні. Якщо хоч одної з них не виявиться, то вся система або не буде працювати, або працюватиме неправильно.

Є два основних типи системи: закриті і відкриті Закрита система має жорсткі фіксовані межі, а її дії відносно незалежні від середовища, яке оточує систему. Прикладом такої системи може бути годинник, який працює незалежно від зовнішнього середовища доти, поки в ньому заведена пружина або є інше джерело енергії.

Для відкритої системи  характерна взаємодія з навколишнім середовищем через проникні «кордони» системи (входи і виходи) Через входи навколишнє середовище впливає на систему, а через виходи система впливає па навколишнє середовище.

Великі складні системи  складаються з частий, які можна  розглядати, в свою чергу, як системи  Ці частини називаються підсистемами. Поняття підсистем має надзвичайно велике значення для управління, оскільки дає змогу створювати всередині системи необхідні структурні підрозділи для потреб управління: відділи, сектори, дільниці та ін.

При цьому підсистеми, у свого чергу, можуть складатися з менших підсистем (частин, елементів) Оскільки вони взаємозалежні, неправильне функціонування навіть найменшої підсистеми може вплинути на систему в цілому.[17]

Ситуаційний підхід визнає, що хоча загальний процес управління і є однаковим, специфічні прийоми, які використовує керівник повинні змінюватися залежно від ситуації. Сутність ситуаційного підходу можна краще усвідомити у процесі співставлення принципового та ситуаційного мислення. Об'єктом досліджень ситуаційного підходу виступають найбільш значущі в управлінні ситуаційні зміни, зокрема у сферах лідерування, побудови організаційних структур,   кількісних   оцінок тощо. Ситуаційний підхід вніс великий вклад в теорію управління, використовуючи можливості прямого прикладаня науки до конкретних ситуацій та умов. Центральним моментом ситуаційного підходу є ситуація - конкретний набір обставин, які сильно впливають на орг-ю в даний конкретний час. (Фоллет, огайо унів). Ситуаційний підхід визнає, що хоча загальний процес однаковий, специфічні засоби, які повинен використовувати керівник можуть значно варіювати. Цей підхід в принципі об'єднує всі школи та підходи управліня і розглядає застосуваня будь-якого впливу мотивацій в залежності від ситуацій або від факторів зовн-го та внутрішнього середовища. Фактори внутрішнього середовища: цілі, структура, завданя, технології, персонал. Фактори зовнішнього середовища: прямі (постачальники, споживачі, конкуренти) і непрямі (стан економіки, культура, цінності, закони тощо). Ситуаційний підхід орієнтує на використання та прямого пристосування науки до конкретних ситуацій та умов. Вказує на конкретні прийоми і методи вирішення задач та досягнення цілей організації. Умови здійснення ситуаційного підходу ( три типи ): відносно стабільні, такі, які змінюють лише частину характеристик середовища та організації, невизначені.[8]

3.2. Наукові  напрями формування сучасної  вітчизняної моделі менеджменту.

Вітчизняні науковці вважають управління прикладною наукою, оскільки вона безпосередньо впливає  на вирішення практичних завдань  пов'язаних із підвищенням ефективності управління й виробництва. Аналогічної думки дотримується і багато зарубіжних авторів. Так, французькі дослідники Д. Ру і Д. Сульє пишуть, що однією з характерних рис теорії управління є прагнення конкретного результату.

Сучасна вітчизняна наука опинилася перед необхідністю переоцінити деякі теоретичні уявлення і концепції минулого, осмислити масштабні проблеми економіки і управління на етапі переходу до ринку, відмовитися від певних схем, критично оцінити зарубіжний менеджмент.

Відповідно теорія менеджменту  повинна органічно поєднати критично осмислені напрацьовані знання з  раціональними елементами зарубіжної  науки управління. Нові реалії потребують цілісної, збалансованої концепції  управління суспільним виробництвом як надійного чинники економічних і суспільних змін у суспільстві.[13]

До проблем, які потребують глибокого наукового аналізу, належать:

• загальні закономірності становлення і розвитку управління в умовах перехідної економіки;
• розроблення моделі управління економікою загалом та її ланками в умовах утвердження і стабілізації ринкових відносин в Україні;
• структурно-функціональне обґрунтування організаційної побудови підприємств;
• створення механізму взаємодії держави і підприємницьких організацій;
• формування нової системи функцій і методів управління;
• розроблення засад стратегічного управління;
• дослідження механізмів ефективного поточного управління трудовими, матеріальними і фінансовими ресурсами виробництва;
• розроблення сучасної технології управління, становлення логістичних систем управління матеріальними потоками та ін.[12]

Розвиток теорії управління не є дзеркальним відображенням  процесу розвитку систем управління, а відбувається шляхом активних зворотних  зв'язків. Поява прогресивних уявлень  та ідей повинна освітлювати шлях практиці керівництва, сприяти розробленню ефективного механізму управління.

Тривалий час вітчизняна управлінська наука була описовою розвивалася  вслід за практикою. На нинішньому етапі  вона повинна випереджати практику, визначаючи способи ефективного управління господарюючими суб'єктами, як на шляху до ринку, так і в процесі стабілізації ринкових відносин.

Правда, пошуки вітчизняних  учених поки що концентруються на аналізі  світових наукових досягнень, розробленні  методології наукових досліджень процесів управління, узагальнення досвіду економічного розвинутих країн. Водночас вони одностайні у визнанні необхідності у визнанні необхідності формувати українську модель менеджменту, синтезуючи раціональні елементи зарубіжної науки управління з актуальними напрацюваннями вітчизняних вчених.

Теоретичні пошуки вітчизняного менеджменту повинні розгортатися в контексті функціонування організацій  як особливих утворень незалежно  від їх галузевої належності і  предметної сфери діяльності.

Вітчизняні дослідники завжди прагнули до упорядкування, систематизації та узагальнення теоретичних положень науки управління і її теоретичної основи – системи категорій. Однак багато з них потребують перегляду у зв'язку зі зміною соціально-економічних умов функціонування організацій. Запозичення системи категорій зарубіжної науки менеджменту не завжди виправдане, оскільки зарубіжні дослідники нерідко користуються різними дефініціями для опису однорічних явищ, ускладнюючи розуміння та використання теоретичних побудов практиками-управлінцями. Най раціональнішим за таких обставин є синтез категорійного апарату вітчизняної та зарубіжної науки управління на основі критичного аналізу відповідних категорій, узагальнення соціально-економічних процесів, які відбуваються в управлінні вітчизняними організаціями.[13]

Центральною у системі  категорій науки менеджменту  є «організація». Навколо неї  групуються категорії «закономірності  менеджменту», «принципи менеджменту», «функції менеджменту», «методи менеджменту», «ефективність менеджменту», створюючи теоретичну основу науки менеджменту.

Кожна з цих категорій  є фундаментальною і вимагає  глибоких наукових досліджень та обгрунтовань, перевірки практикою управління діяльністю суб'єктів ринкового  господарювання в Україні. Тільки після  цього вони можуть стати надійною теоретичною базою ефективної діяльності вітчизняних підприємців і менеджерів.

3.3. Менеджмент  як наукове відкриття ХХ ст.

Наука управління як цілісна  система із своїм категорійним апаратом, принципами, методологією, рекомендаціями виникла лише у ХХ ст. ЇЇ появу пов’язують із п’ятою управлінською революцією, що відома під назвою «бюрократична». В її основу була покладена концепція «раціональної бюрократії», яка відводила велику роль у забезпеченні ефективності управління формуванню ієрархічних структур, розподілу управлінської праці, чіткому визначенню посадових обов’язків і встановленню відповідальності менеджерів за їх виконання.

Якщо попередні якісні, революційні зміни у практиці управління відбувалися через значні часові відрізки, то стрімкий розвиток наукової думки у ХХ ст. прискорив всі соціально-економічні процеси разом з процесами їх управління. Тому революційні стрибки не обмежуються виділеними п’ятьма. Наступною, шостою управлінською революцією  можна вважати всебічне впровадження у практику управління інформаційних технологій, що неймовірно прискорило процеси отримання і обробки інформації і зробило можливості росту організацій практично безмежними. Така революція має назву “інформаційної”. Здатність управлінського апарату швидко опрацьовувати великі масиви інформації зробила домінуючим у системі загального менеджменту не організацію виробничих процесів, а маркетинговий менеджмент, тобто переорієнтувала систему управління організацією на виявлення і задоволення потреб споживачів.[9]

 Але, незважаючи  на велике значення революційних  перетворень, розвиток управління  проходив в основному еволюційним  шляхом. Відбувалось поступове зміщення  акцентів і орієнтирів у системі  управління, яке відповідало змінам  у всій системі соціально-економічних відносин. Теоретики і практики менеджменту не переставали шукати відповіді на запитання «Чим визначається успіх організації і що може зробити керівник для його забезпечення?». Особливо настійливим цей пошук став у ХХ столітті.

Кінець ХІХ – початок  ХХ ст. характеризується великими зрушеннями, зумовленими науково-технічним прогресом. З’явились гігантські підприємства, на яких працювали тисячі людей. Потрібно було координувати і контролювати їх діяльність, забезпечувати високу якість їхньої роботи. Стара система управління, що використовувала в основному емпіричні надбання, із цим завданням не справлялась. Особливо відчутною невідповідність старої практики і нових умов була на американських підприємствах, які бурхливо розвивались. Саме на цих підприємствах і були започатковані експерименти, мета яких полягала у вивченні впливу різних факторів і умов праці на її продуктивність.[6]

Як видно із викладеного  вище, уявлення про менеджмент як систему  знань формувалось під впливом  світового суспільного і економічного розвитку. У другій половині ХХ ст. країни-лідери вступили у постіндустріальну епоху, якій притаманні нові риси і закономірності. Прискорення науково-технічного прогресу і концентрація наукового і виробничого потенціалу стали головними факторами цих змін. З’явились нові можливості для росту бізнесу, особливо у галузях, що орієнтувалися на задоволення безпосередніх потреб людей. Середовище господарювання ускладнилося, стало більш динамічним внаслідок появи значної кількості малих і середніх фірм, що працювали у вузьких ринкових нішах. Велике значення у цих умовах набули такі властивості бізнесу, як гнучкість, динамічність, адаптивність. Виникла потреба у появі нових методів управління, які б враховували сучасні реалії.