Розвиток менеджменту як науки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ З ПРОБЛЕМ МЕНЕДЖМЕНТУ В УКРАЇНІ

2.1. Еволюція  управлінської думки в Україні.

В Україні управлінська наука протягом тривалого часу розвивалася  в межах концепцій, які домінували в СРСР. Попри те, що науково-пошукові дослідження були спрямовані на вдосконалення адміністративно-командної системи, все ж вдалось нагромадити значний досвід у галузі управління. 
Розвиток управлінської науки в Україні протягом радянського і пострадянського періоду охоплює вісім чітко окреслених періодів, кожен з яких характеризується певними особливостями.[10]

1. Жовтень 1917 р. —  березень 1921 р. Основне завдання — розроблення форм і методів державного централізованого управління виробництвом, обґрунтування принципів централізму, організаційних методів управління, адміністрування і державного регулювання.

2. Квітень 1921 р. —  1928 р. Особливостями цього періоду було вдосконалення адміністративного управління виробництвом, спроба застосування госпрозрахунку як основи економічних методів управління, формальне вивчення можливостей участі працівників в управлінні.

3. 1929—1945 рр. Пов’язаний  з організуванням індустріальної бази суспільного виробництва, удосконаленням структур управління, методів добору й підготовки кадрів, планування та організуванням виробництва.

4. 1946—1965 рр. Цей період  характеризується пошуком нових  форм функціонування і взаємодії  державних органів управління, спробою переходу до територіальної та територіально-галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.

5. 1965—1975 рр. У цей час  було здійснено спробу проведення  господарської реформи шляхом  посилення ролі економічних методів управління. Однак вони виявилися безуспішними, підтвердивши неефективність реформ у межах адміністративно-командної системи.

6. 1975—1988 рр. Період характеризувався  усвідомленням неможливості реформування  адміністративно-командної системи, що склалася в економіці СРСР. Підтверджено необхідність радикальної зміни економічних відносин, корінних економічних реформ.

7. 1985—1991 рр. Особливістю  його є проведення економічних  реформ, трансформація економічної  системи. З огляду на суттєві  ознаки управлінських дій та економічних процесів у цьому періоді виділяють п’ять етапів:

1) робота підприємств  за першою моделлю господарського  розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку;

2) застосування другої  моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу; розвиток орендних відносин;

3) упровадження прогресивних  форм організування праці, посилення  кооперативного руху, розширення економічної свободи;

4) упровадження територіального  госпрозрахунку на всіх рівнях управління;

5) початок і розвиток  ринкових реформ (охоплює події,  пов’язані з реформуванням національної економіки України).

8. 1992 р. — сьогодення. Цей період характеризується  поглибленням та розвитком ринкових  реформ на засадах ефективного  використання приватної власності, сучасної грошової системи, конкурентоспроможних технологій та методів виробництва, маркетингових і логістичних механізмів, прогресивних систем менеджменту.

У розвиток управлінської  науки істотний внесок зробили такі українські вчені, як Остап Терлецький (1850—1902), Михайло Павлик (1896—1977), Михайло Драгоманов (1841—1895), Микола Зібер (1844—1888), Сергій Подолинський (1850—1891), Михайло Туган-Барановський (1865—1919), Іван Вернадський (1821—1884), Григорій Цехановецький (1833—1898), Костянтин Воблий (1876—1947) та ін. [18]

На сьогодні над проблемами менеджменту в Україні працюють О. Амоша, В. Геєць, Л. Бойченко, В. Герасимчук, В. Голиков, І. Іванова, Г. Козлова, А. Кредісов, М. Мартиненко, М. Мізюк, Г. Попов, В. Родченко, С. Соболь, Н. Тарнавська, Н. Ушакова, Ф. Хміль, А. Шегда, В. Шинкаренко, В. Яцура та ін. На базі окремих навчальних закладів (Національний університет «Львівська політехніка», Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Київський національний торговельно-економічний університет та ін.) сформувалися наукові школи менеджменту.[8]

Сучасна модель менеджменту  в Україні формується на засадах  дослідження еволюції управлінської  науки, узагальнення досвіду розвинутих країн світу, глибинних традицій управлінської діяльності в українських організаціях, починаючи з княжих часів. Розвиток українського менеджменту відбувається в руслі трансформаційних процесів в економіці України на сучасному етапі.

 

2.2. Розвиток  управлінської науки в Україні  в період існування СРСР.

Так як Україна входила  до складу СРСР, то її управлінська наука  розвивалася виходячи з підходів, які тоді були. Ряд досліджень були спрямовані на вдосконалення адміністративно-командної системи, в зв'язку з чим був накопичений певний досвід.

Автори Андрушків Б.М. і Кузьмін О.Є. в своїй книзі виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів:

1-ший етап (жовтень  1917 — березень 1921). Розроблено форми  й методи державного централізованого управління виробництвом, обгрунтовано принципи централізму, організаційні методи управління, диктатури та державного регулювання.

2-гий етап (1921 — 1928). Подальше вдосконалення адміністративного  управління виробництвом. Зроблені  спроби застосування так званого госпрозрахунку як основи економічного управління. З'явилися трести й синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні.

3-тій етап (1929 — 1945). Організація індустріальної бази  суспільного виробництва, вдосконалення структурного управління, методів підбору та підготовки кадрів, планування і організації виробництва.

4-тій етап (1946 — 1965). Пошук нових форм функціонування  і взаємодії державних органів  управління, спроба переходу до  територіальної і територіально — галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.

5-тий етап (1965 — 1975). Здійснена спроба господарської  реформи шляхом посилення ролі  економічного управління.

6-тий етап (1975 — 1995). Усвідомлення неможливості реформування адміністративно — командної системи. Цей етап підтвердив необхідність радикальної зміни економічних відносин і корінних економічних реформ, проведення яких належить до сьомого етапу (1985). В ньому розрізняють:

1-ший підетап —  робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку;

2-гий підетап —  застосування другої моделі господарського  розрахунку, побудованої на нормативному  розподілі доходу, розвиток орендних  відносин;

3-тій підетап —  впровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, розширення економічної свободи;

4-тий підетап —  впровадження територіального господарського  розрахунку на всіх рівнях  управління;

5-тий підетап —  початок ринкових реформ. Реалізація цього підетапу здійснюється вже в умовах розвитку незалежної національної економіки України. [1]

На різних етапах розвитку управлінської науки суттєвий внесок в неї зробили такі відомі українські вчені, як О. Терлецький, М. Павлик, М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський, М. Туган-Барановський, І. Вернадський, М. Вольський, Г. Цехановецький, К. Воблій, Т. Войнаровський, В. Бандера, І. Коропецький та ін.

З'являється безліч публікацій щодо використання системного підходу  в управлінні, особливо при розробленні автоматизованих систем управління. Був покладений початок розробки теорії організацій і загальної теорії систем. Значний внесок у розвиток цієї теорії зробили В. Афанасьев, О. Дейнеко, В. Глушков, Д. Гвішиані, В. Голиков, А. Берг, О. Козлова, Г. Попов, Ю. Черняк, Б. Мільнер, Н. Чумаченко та ін.

З вищевикладеного зрозуміло, що країни соціалістичної співдружності, аналізуючи досвід американських шкіл, комплексніше й цілеспрямованіше розвивали  теорію управління. Практичне застосування розробок стримувалося відсутністю потреби виробників у використанні цих методів через нерозвиненість ринкового середовища в економіці соціалістичних країн.[5]

 

2.3. Розвиток сучасної управлінської науки в Україні.

Стрімкий перехід України  до ринкових відносин вимагав суттєвого удосконалення практики менеджменту. Основною моделлю менеджменту була обрана американська система. Однак практика використання менеджменту наштовхнулася на певні труднощі. Американська ідеологія "покладися тільки на себе", що її пропагували консультанти, не могла поєднатися з колективізмом як культурною цінністю українців. Тому власне "вибуху" менеджменту на практиці не відбулося.[12]

У результаті розвиток менеджменту  в Україні варто розглядати із двох позицій:

- загальнотеоретичних  проблем міжнародних властивостей  й значення;

- практичних прикладних  проблем національної властивості  й значення.

Теорія української  моделі менеджменту базується на поєднанні накопичених у світі  знань та їхньої адаптації до конкретних національних умов. Публікації (здебільшого це навчальна література), видані українськими вченими, й наявна управлінська практика господарювання ще не дозволяють у достатніх обсягах провести науковий аналіз і узагальнення накопиченого досвіду й говорити про формування вітчизняної школи менеджменту. Однак на сьогодні намітилася певна позитивна тенденція розвитку різних напрямів менеджменту в Україні.

У публікаціях Є. Г. Панченка простежується концепція адаптації  американської моделі менеджменту до конкретних українських умов і створення української версії менеджменту. Будучи прекрасним знавцем американської моделі менеджменту, Є. Г. Панченко є прихильником кейсового (ситуаційного) підходу. Певний внесок він зробив у розробку і реалізацію адаптованих до умов України навчальних програм із менеджменту.

Автор цього підручника сформував власний науковий напрям під впливом теорії загальних  систем, висунутої Людвігом фон Берталанфі, основ кібернетики (автоматизованих  систем управління) і теорії організацій. Тому всі теоретичні розробки автора з розвитку менеджменту базуються на системному підході. Відмітною рисою є дослідження розвитку теорії менеджменту не "взагалі", а пов'язаної з особливостями цілеспрямованої діяльності об'єкта управління. При цьому організація розглядається як сукупність незалежних об'єктів управління. Це дало авторові змогу обґрунтувати концепцію об'єктно-цільового підходу до менеджменту. Вона лягла в основу теоретичного обґрунтування складу загальних принципів управління, складу й змісту загальних функцій управління, методів проведення діагностики організації на базі моделі 10-С, нової методології формування організаційних структур управління, стільникової моделі мотивації Мартиненка "ПІЦ".[8]

Подальший розвиток функціонального підходу до менеджменту спостерігається у працях О. Є. Кузьміна. Із функціональних позицій менеджмент розглядається ним як процес планування, організовування, мотивування, контролювання і регулювання. У менеджменті виділяється три групи функцій: загальні (основні), конкретні (спеціальні) та об'єднавча, котра виступає у формі керівництва. До основних категорій менеджменту вчений відносить поняття організації, функцій управління, рівнів управління, методів менеджменту, стилів керівництва, комунікацій, управлінських рішень. Процес управління складається з безлічі конкретних функцій, які, у свою чергу, реалізуються шляхом послідовного використання загальних. Функціональний підхід базується на реалізації таких етапів: 1) виділення видів і груп функцій менеджменту; 2) визначення взаємозв'язку різних груп функцій менеджменту; 3) розробка моделі використання функціонального підходу в процесі управління організацією.

Ф. Хміль, розкриваючи  теоретичні основи становлення вітчизняної  моделі менеджменту організацій, обґрунтував методи програмованого активно-адаптивного управління діяльністю організацій. Програмоване управління являє собою розробку і реалізацію сукупності аналітичних, планових, організаційних, економічних, соціальних та інформаційних заходів, що дають змогу координувати й підкоряти діяльність, що здійснюється у зовнішньому середовищі організацією в цілому та її структурними підрозділами. Процес управління забезпечується діяльністю двох взаємозалежних підпрограм — підпрограми діяльності організації у зовнішньому середовищі й підпрограми формування внутрішнього середовища. Підпрограма діяльності організації в зовнішньому середовищі має блоки: 1) блок активного впливу на зовнішнє середовище; 2) блок дій з адаптації до зовнішнього середовища. Підпрограма формування внутрішнього середовища складається з трьох блоків: 1)блок реструктуризації виробництва й удосконалювання технології; 2) блок реструктуризації системи управління; 3) блок формування соціальних відносин у колективі. Відповідно до концепції Ф. Хміля, у процесі становлення практики українського менеджменту необхідно сформувати нову систему соціально-психологічних відносин у трудових колективах із урахуванням ментальності українського народу.[18]

Безумовно, розвиток теорії і формування української моделі менеджменту відбувається під впливом сучасних американських шкіл, а також накопиченого вітчизняного і світового досвіду. Унаслідок значного інтересу до менеджменту, викликаного економічними реформами, що проводяться в Україні, існує важлива проблема неоднорідності в сутності й змісті менеджменту. Як навчальна дисципліна менеджмент викладається у всіх економічних вищих навчальних закладах і на всіх спеціальностях.