Механизмы государственного регулирования угольной промышленностью

     До  визначення стратегічних орієнтирів, вироблення довгострокової політики щодо вугільної промисловості необхідно  підходити дуже уважно, з розглядом усіх можливих варіантів (сценаріїв) розвитку галузі, враховуючи її велику інерційність, дорожнечу як будівництва та реконструкції, так і ліквідації шахт, неможливість їх перепрофілювання, масштаби і значимість соціально-економічних наслідків здійснюваних заходів, не завжди передбачувані зміни кон'юнктури вугільного ринку, особливо в умовах його відкритості.

     Оскільки шахти проходять різні стадії своїх «життєвих циклів» і їх стан багато в чому залежить не тільки від природних (гірничогеологічних) умов, але і від своєчасності інвестицій у підтримку виробничого потенціалу, а також значною мірою - від ефективності господарювання (рівня менеджменту), їх не можна розділити «раз і назавжди» на перспективні, які підлягають модернізації, реконструкції, і на неперспективні, що підлягають закриттю, за винятком відносно невеликого кола шахт, або що мають безперечні переваги для вкладення коштів у їх розвиток, або свідомо затухаючих внаслідок відпрацювання запасів або безумовно неконкурентоспроможних в силу особливо складних природних умов роботи. «Відкритість кордонів» між групами потенційно перспективних і неперспективних шахт має посилити конкуренцію між ними за право на існування, отримання дотацій і коштів на розвиток, стимулювати пошук внутрішніх резервів для підвищення свого статусу [2]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА В СФЕРІ  ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

     Оскільки  вугільна промисловість є важливою з позиції забезпечення енергетичної безпеки країни, роль держави у регулюванні цієї галузі є значною. Основним контролюючим органом вугільної промисловості є Міністерство палива та енергетики, додатково вугільна галузь регулюється окремими Указами Президента та Розпорядженнями Кабінету Міністрів.

     Протягом 2005 року в системі регулювання  енергетичної сфери відбувся ряд  значних змін:

     - 07.07.2005 р. Розпорядженням КМУ було схвалено нову концепцію розвитку вугільної промисловості, яка прийшла на зміну затвердженої раніше указами президента: Указом Президента №752 від 06.07.2004 р. «Про структурну перебудову вугільної промисловості»[10].

     - 25.07.2005 р. було видано Наказ Президента України щодо створення на базі Міністерства палива та енергетики Міністерства вугільної промисловості України, яке має стати головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у вугільній промисловості. Видання Указу призвело до втрати чинності зазначених вище президентських указів [7].

     Новостворене  Міністерство вугільної промисловості  України (Мінвуглепром України) є центральним  органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується й координується  Кабінетом Міністрів України. Основними завданнями Мінвуглепрому України є:

     - участь у формуванні й забезпеченні реалізації державної політики у вугільній промисловості;

     - здійснення структурної перебудови вугільної промисловості й підвищення ефективності керування нею;

     - створення сприятливих умов для приватизації підприємств вугільної промисловості;

     - формування балансів вугілля й вугільної продукції;

     - розробка комплексних наукових програм, спрямованих на поліпшення стану навколишнього середовища у вугільних регіонах України, забезпечення раціонального використання надр, утилізації відходів вуглевидобутку й вуглезбагачення, впровадження на підприємствах вугільної промисловості безвідходних технологій;

     - сприяння розвитку й удосконалювання ринку вугільної продукції.

     Наявна  система державної підтримки галузі, як правило, не йде їй на користь, оскільки ані виробники, ані споживачі продукції не зацікавлені в створенні ринкових відносин, через упевненість у готовності держави компенсувати виробничі витрати. Таким чином, вуглевидобувні підприємства втрачають стимул для підвищення ефективності своєї діяльності. З іншого боку, скасування державної підтримки вітчизняних підприємств вугільної галузі сьогодні може призвести до банкрутства більшості з них, що загрожує катастрофічними економічними, соціальними й екологічними наслідками.

     Оскільки  державна підтримка є і, ймовірно, ще досить довго буде важливою умовою нормального функціонування багатьох вітчизняних вуглевидобувних підприємств, для надання стимулюючого характеру  порядок її надання за основними напрямками потрібно перебудовувати на таких принципах:

     - дотування на покриття поточних збитків і просте відтворення потужностей - на основі застосування пофакторно нормативів, що враховують об'єктивні умови розробки родовищ, або на основі заздалегідь встановлених на ряд років розрахункових ставок;

     - фінансування розвитку (технічного переоснащення, розширення) перспективних підприємств - на конкурсній і зворотній основі з подальшим зменшенням або скасуванням дотацій, відрахуваннями від приросту прибутку;

     - фінансування реконструкції діючих і будівництва нових підприємств - на умовах обов'язкового забезпечення їх бездотаційним [8].

     Особливої уваги потребує забезпечення інноваційного  розвитку вугільної промисловості, без якого неможливо подолання  її збитковості, послаблення фінансової залежності від держави, зниження навантаження на державний бюджет.

     Крім  прямої державної підтримки технічного переозброєння галузі, слід стимулювати  залучення кредитів та недержавних  інвестицій в модернізацію збиткових  шахт шляхом надання гарантій повернення залучених коштів за рахунок збереження попередніх дотацій протягом певного часу після здійснення модернізації, а також (за прикладом Росії) шляхом повного або часткового відшкодування за бюджетні кошти відсотків, виплачуваних по банківських кредитах.

     Створення та впровадження нових засобів і  технологій вуглевидобутку стосовно специфічних  умов вітчизняних вугільних родовищ, враховуючи нинішній фінансовий стан галузі, має здійснюватися переважно  за рахунок державного бюджету відповідно до галузевих інноваційними програмами. У той же час необхідно вжити заходи щодо вдосконалення мережі галузевих науково-технічних установ, створення нових інноваційних структур, комерціалізації результатів наукових досліджень і розробок.

     Поряд з перетвореннями матеріально-технічної бази вугільної промисловості необхідно продовжити систему її реформування з метою створення такого галузевого механізму господарювання, який би забезпечував ефективне використання бюджетних коштів, залучення недержавних інвестицій та стимулювання вишукування внутрішніх резервів. Саме створення дієвого господарського механізму повинні бути підпорядковані, зокрема, зміни організаційних структур управління галуззю, інакше вони втрачають сенс [16].

     Потрібно  визнати, що, незважаючи на наявність змістовних наукових досліджень різних аспектів розвитку вугільної промисловості в ринкових умовах, в Україні до цього часу не було вироблено цілісної загальновизнаною ідеології та чіткої програми реформування галузі. Програми, які розроблялися і затверджувалися урядом, не були керівництвом або хоча б орієнтиром в його практичній діяльності. Організаційно-економічні перетворення здійснювалися багато в чому стихійно, непослідовно і суперечливо. Наприклад: у 1996р. на базі державних виробничих об'єднань з видобутку вугілля створюються державні холдингові компанії з планами їх подальшої приватизації, а в 2003р. проводиться зворотна по суті їх реорганізація в державні підприємства, потім на їх базі в 2004р. створюються державні компанії монопольного характеру, які у 2005р., не встигнувши до кінця сформуватися, ліквідуються як зайві і неспроможні ланки в системі управління; у 1997р. скасовується державне регулювання цін на вугільну продукцію, але незабаром негласно відновлюється, а в 2004р. вводиться вже офіційно; у 1998р. створюється державна акціонерна компанія «Вугілля України» для впровадження біржової торгівлі, а в 2003р. вона стає оператором т.зв. оптового ринку енергетичного вугілля, що сильно нагадує колишній централізований углесбит. Багаторазово мінялися, причому не системно, виходячи із встановлених критеріїв, а суто вибірково, за ініціативою окремих осіб чи угруповань, списки підприємств галузі, що не підлягають приватизації або, навпаки, що виставляються на продаж.

     Якщо  в Росії, судячи з публікацій, в результаті боротьби різних думок та інтересів з приводу реформування вугільної промисловості утвердилася ідеологія дистанціювання держави від безпосереднього управління підприємствами і створення ринкового конкурентного середовища рентабельних, економічно самодостатніх приватних вугільних компаній, то в Україну, де вугільна промисловість потребує дотацій, а приватизація не стала масовою, хоча і проголошувався курс на ринкові перетворення, фактично до цього часу превалювала ідеологія посилення важелів прямого управління підприємствами з боку держави (при майже повній його самоусуненням від регулювання недержавного сектора). У той же час паралельно формувався квазіриночний сегмент галузі, підтримуваний і контрольований недержавними монополіями - споживачами вугільної продукції, причому - незалежно від форми власності залучених в цей сегмент вугледобувних підприємств [15].

     На  мою думку, основною ідеєю реформування вугільної промисловості в Україні має стати створення конкурентного ринкового середовища і в приватизованому, і в державному секторах галузі з використанням державних регуляторів (зокрема, коштів фінансової підтримки) для забезпечення щодо рівних умов конкуренції для різно рентабельних з об'єктивних причин вугледобувних підприємств. При цьому підприємства повинні сумлінно конкурувати не тільки на ринках виробленої продукції і споживаних ресурсів і послуг, але, певною мірою, і в сфері взаємин з державою (наприклад, в частині отримання державних інвестицій).

     Одним з найважливіших чинників майбутнього  розвитку вугільного ринку є особливості  державної політики щодо нього. Нова Урядова концепція розвитку вугільної  галузі України на першому етапі (2006-2010 рр.) передбачає комплексне розв'язання проблеми розвитку шахтного фонду шляхом його відтворення на сучасній технічній і технологічній основі та подальшого роздержавлення. До 2010 року обсяг видобутку вугілля передбачається збільшити до 90,9 млн. т на рік, а виробничих потужностей - до 105,8 млн. т на рік. Для цього заплановано ввести в експлуатацію виробничі потужності обсягом 17 млн. т за рахунок завершення будівництва других черг на трьох шахтах, а також реконструкції діючих вуглевидобувних підприємств. Це дасть змогу задовольнити потребу національної економіки в енергетичному вугіллі за рахунок власного видобутку. В результаті чого, обсяг експорту енергетичного вугілля поступово зменшиться до 5 млн. тонн.

     На  другому етапі (2011-2015 рр.) передбачається збільшити обсяг вуглевидобутку до 96,5 млн. т, а виробничих потужностей - до 112,2 млн. т на рік. Для цього необхідно буде ввести в експлуатацію виробничі потужності обсягом 8,8 млн. т за рахунок завершення будівництва трьох нових шахт, які були закладені до 2001 року, та продовження реконструкції діючих вуглевидобувних підприємств. З метою підтримання позитивної динаміки розвитку виробничих потужностей необхідно з 2011 року здійснити закладення чотирьох нових шахт.

     На  третьому етапі (2016-2030 рр.) з урахуванням  позитивної динаміки попереднього десятиріччя  як в економіці держави в цілому, так і у вугільній промисловості зокрема, обсяг видобутку вугілля має бути збільшений у 2030 році до 112 млн. т на рік.

     Обсяг виробничих потужностей на кінець періоду, що розглядається, має зрости до 124,4 млн. т на рік при коефіцієнті їхнього використання 90%.

     Отже, нині наша держава вживає різних заходів  з метою покращення функціонування вугільної галузі України. Створена нормативно-правова база для забезпечення впровадження у життя державних  програм щодо вугільної промисловості. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

     Стратегія розвитку вугільної промисловості  в сучасних умовах обґрунтовує поєднання  вимог енергетичної безпеки та принципів  ринкової економіки на раціональній основі. Стратегія передбачає поєднання активної політики у сфері державного регулювання та лібералізації економічних відносин. Недоліки управління пронизують усю структуру вугільної галузі України і становлять загальну проблему, яка потребує вирішення для успішного реформування та оздоровлення галузі. Найважливіші з них − це непрозора структура власності, ціноутворення і процесів збуту продукції та неефективний розподіл бюджетних коштів.

     Механізм  державного управління вугільною промисловістю  зображен на рис. 3.1. З цього видно, що державне управління розвитком вугільної галузі  країни здійснюється у взаємодії декількох міністерств, що забезпечує комплексність підходу до вирішення проблем. Вони є суб’єктами управління.    Державне регулювання вугільною промисловістю здійснюється за допомогою інструментів. Основні інструменти регулювання в законадавчій системі:

• законадавча база;
• система прогнозів, програм, планів;
• приватизація в державній власності.

Основні інструменти регулювання в кредитно-грошовій системі:

• державні дотації;
• державні інвестиції;
• плановий виробничий контракт з підприємствами.

Основні інструменти регулювання в фінансово-податковій системі: