Міжнародні відносини України з США

Етап II. Визнання України „стратегічним партнером” (1994-1997) 1. Шлях до встановлення „стратегічного партнерства” Другий етап україно-американських відносин розпочався проголошенням США 1994 року „роком України”. Саме з цього часу потепління у ставленні до України з боку США, що намітилося у 1993 році, стало очевидним. Адміністрація Білла Клінтона розпочала вести політику активного залучення України до світового співтовариства та його інститутів, а також активної задіяності у процесі її демократизації та здійсненні ринкових реформ. Новий президент Л. Кучма, хоч і обраний за рахунок проросійської риторики та пропагування ідеї „євразійства”, проголосив курс на проведення ліберальних економічних реформ одразу після приходу до влади восени 1994 року. У США з ним пов'язувалися надії на те, що Україна швидко та порівняно безболісно подолає перехідний період та незабаром стане форпостом західного, передусім американського впливу на сусідню Росію. Саме за часів президентства Білла Клінтона популярними стали концепції Збігнева Бжезінського та Шермана Гарнетта про геостратегічну важливість України на пострадянських теренах для забезпечення національного інтересу США та безпеки в регіоні. Починаючи ще з 1991 року, Україна орієнтувала себе на „стратегічний курс приєднання до Європи”. Українська державність наполегливо визначала себе саме європейськими, а не євразійськими термінами. Проте на півночі Україна мала такого сусіда, як Росія, який ніколи повністю не відмовлявся від своїх геополітичних претензій та часто використовував економічну залежність України у політичних цілях. Тому Україна не могла дозволити собі провадити прозахідну політику та здійснювати свій „європейський вибір” так, як цього хотілося б Заходу [26].

Відповідно, у 1994 році був прийнятий „багатовекторний” курс

української зовнішньої політики. Він базувався на наступній концепції: Україна не буде в безпеці доти, доки Росія не вирішить для себе, що незалежність України та її прозахідна орієнтація відповідають російським національним інтересам. Необхідною умовою української багатовекторної політики та „стратегічного партнерства” з Росією таким чином ставали дружні стосунки між Росією та Заходом.

І все ж таки великою мірою українська „багатовекторність” концентрувалася у цей час на україно-американських відносинах. Ще під час державного візиту до США Президента України Л.Кучми в листопаді 1994 року було підписано один із основоположних документів двосторонніх відносин - Хартію українсько-американського партнерства, дружби та співробітництва [6,с.534].

Важливим кроком в процесі укріплення двосторонніх відносин був державний візит в Україну Президента США Б.Клінтона 11-12 травня 1995 року. Результатом візиту стало підписання спільної заяви, в якій була відмічена підтримка Сполученими Штатами демократичних та ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету та територіальної цілісності, а також процесу інтеграції України до європейської та світової спільноти. Візит Л.Кучми до США у лютому 1996 року проходив у дружній атмосфері.

Здавалося, що сторони врешті-решт порозумілися та знайшли спільну мову. В ході зустрічей на різних рівнях американська сторона повсякчас наголошувала на „стратегічній пріоритетності України у Європі”, на важливості її незалежності. Україна називалася „ідеальним партнером [США] у Центральній Європі”. Леонід Кучма зі свого боку пообіцяв, що Україна буде залучена до СНД та її воєнних, політичних та економічних структур лише до певної міри. Увага до пост’ядерної України з боку президентської адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором та Леонідом Кучмою. Комісія включала в себе чотири комітети, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК ( Українсько - американської міждержавної

комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гарантії безпеки [12,с.3].

У той же час між США та Росією було утворено міжурядову комісію Гор - Черномирдін, що представляла собою міжвідомчий орган, покликаний налагоджувати конкретні питання двосторонніх взаємин економічного та правового характеру. Порівняння цих двох комісій (міждержавної у випадку України та міжурядової у випадку Росії) свідчило про якісно різний рівень їх роботи та уваги з боку США [6,с.517].

Під час візиту міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка до Вашингтону у жовтні 1996 року Україна та США визначили власні відносини як „стратегічне партнерство”.

Етап III. Розчарування Заходу (1998-2000)

І все ж цих досягнень виявилося недостатньо. З часом бачення геостратегічної важливості місця України на Заході, та особливо у США, почало змінюватися. У американської сторони на зміну самодостатньому сприйняттю потенційного впливу, який Україна могла б справляти на забезпечення безпеки в регіоні, прийшло усвідомлення того, що без внутрішнього зміцнення держави її потенціал не можна буде використати. Проте попередні тривалі розмови про „ключову роль України” дали привід українським урядовцям вважати, що до євроатлантичної спільноти можна повноправно долучитися виключно за рахунок власного геостратегічного

розташування, не прикладаючи особливих зусиль для внутрішнього розвитку.

Але, як з’ясувалося, наскільки ефективною не була б часом українська зовнішня політика, вона виявилася неспроможною компенсувати усі внутрішні негаразди в країні [27].

Тривалий час вкладаючи значні кошти в реформування свого „стратегічного партнера”, США були роздратовані тим, що позитивні зрушення відбувалися занадто повільно. Можливість більш – менш рівноправного „стратегічного партнерства” між двома державами у майбутньому, яке б виправдало свою гучну назву, почала піддаватися сумніву. Якщо у 1994-1996 рр. Україну розглядали в США як досить перспективного партнера, що тимчасово перебуває у скруті, то тепер почало створюватися враження негативізму, що межувало з відштовхуванням [23,с.7].

США прагнули якнайскоріше вийти із стадії надання матеріальної допомоги Україні, та перейти до стадії, коли б економічні відносини між двома державами відбувалися за рахунок природнього інтересу американського приватного капіталу. Україна ж виявляла свою нездатність забезпечити сприятливий інвестиційний клімат для іноземних інвесторів. Часті зміни урядів, непослідовна економічна політика, всеохоплююча корупція, політична нестабільність, гучні скандали за участі вищих посадових осіб остаточно розвіяли атмосферу романтизму у відносинах, присутню з часів підписання Тристороннього договору у 1994 році. Не підкріпивши гучні обіцянки успішною їх реалізацією, Україна вичерпала кредит довіри, пов’язаний з ними. Тому у США все частіше почали говорити про те, що безумовна до того допомога Україні з їх боку повинна перейти на принцип „винагороди за досягнення” [23,с.8].

До 1994 року на Заході Україну часто називали майбутньою Югославією із ядерною зброєю. У 1994-1997 роках її успіхи давали підстави

проводити аналогії з успішним прикладом Польщі у подоланні труднощів перехідного періоду. Відтепер же в Україні все частіше вбачали типову державу СНД з цілим букетом різного типу проблем, характерних для їх більшості на пострадянському просторі. Бажання України представляти собою європейську державу різко контрастувало з дійсністю. „З одного боку, зовнішні атрибути західної демократії були присутні. Проте з іншого, насправді занадто часто проявлялася її євразійська сутність”. На Заході зростало невдоволення невизначеністю та непередбачливістю української

„багатовекторності”, яку почали розглядати як політику „маятника” від Заходу до Росії та часте намагання України покращити свої відносини з одним з них за рахунок інших. Відбувалося „шантажування” на державному рівні: якщо Україна не досягала бажаного у відносинах із одним вектором, вона натякала на можливості зосередження замість нього на іншому [22,с.107].

До того ж, якщо раніше з особою Президента України Л. Кучми пов’язувалися надії на швидке реформування країни та її демократизацію, то тепер в режимі його правління на Заході все частіше помічалися авторитарні тенденції. Приводом для цього стали значні порушення законодавчих норм під час президентської кампанії 1999 року. Більше того, референдум про зміну

української Конституції весни 2000 року продемонстрував еволюцію -президентсько-парламентської форми державного правління у бік домінування президентської її частини [28].

Початок 2000 року обіцяв потепління та приніс надії на покращення стосунків України із Заходом. Перш за все це було пов’язано із тимчасовим поліпшенням політичної та економічної ситуації в країні.

Одним із найочевидніших досягнень України стало формування нелівої пропрезидентської більшості у парламенті. Стосунки між законодавчою та

виконавчою владою стали конструктивнішими. Суттєво пришвидшився процес прийняття рішень, який раніше часто блокувався неспівпадінням позицій президента та парламенту та намаганням кожного проводити власну політику. Іншим досягненням стало сформування нового уряду на чолі з колишнім главою Національного банку Віктором Ющенком. Новий прем’єр-міністр України мав репутацію прозахідно налаштованого політика та одразу після приходу до влади почав здійснювати комплекс довгоочікуваних реформ. За часів прем’єрства В. Ющенка в Україні нарешті було прийнято збалансований, оснований на готівковому розрахунку бюджет; відбулася реструктуризація

енергетичного сектора; проведено аграрну реформу, що сприяла підвищенню приватної ініціативи у галузі; приватизація стала прозорішою. Результати стали відчуватися майже одразу: Україна досягла позитивного зростання ВВП, спостерігався ріст у аграрній сфері та розвитку індустрії, сума зібраних податків підвищилася, були виплачені борги по зарплатах та пенсіях, рівень доходів населення почав зростати [29].

Тим часом на Заході хоч і відзначили успіх українських реформ, та проте підтримки тією мірою, на яку сподівалися в Києві, не було надано. Під час візитів Л. Кучми до західних столиць, а особливо до Вашингтона, українському Президентові давали зрозуміти, що винагороди за досягнення рано чекати, реформи треба продовжувати далі. В. Ющенка, який посів крісло прем’єра не без підтримки Заходу, зокрема США, було звинувачено у наданні експертам МВФ неправдивої інформації про фінансове становище України з метою отримання більших кредитів. Запланований візит В. Ющенка до США було відкладено після заяви адміністрації Б. Клінтона про те, що він відбудеться тільки після належного „очищення уряду”. Таким чином, позиції В. Ющенка серед американського державного керівництва було суттєво підірвані на самому початку його прем’єрства. Протягом більшої частини терміну перебування В. Ющенка на чолі уряду (вересень 1999-грудень 2000 року) Україна була відрізана від будь-якої форми допомоги МВФ, у той час як її отримували попередні уряди В. Пустовойтенка та навіть П. Лазаренка. Складалася парадоксальна ситуація: поряд із вимогами більш інтенсивних реформ Україні було відмовлено у коштах, які були суттєво необхідними для їх проведення [30].

Під кінець 2000 року Україна відійшла для США на другий план. Майже вся увага була сконцентрована на власній президентській виборчій кампанії. Невизначеність ситуації із переможцями та численні несподіванки виборів призвели до того, що до України та її проблем повернулися не скоро. Тим часом обраний у цьому ж році російський президент В. Путін уже почав

проводити політику, спрямовану на зближення України з Росією. У концепції зовнішньої політики, прийнятій 30 липня 2000 року, Росія вперше зробила відкриту заяву про необхідність домінування над своїми сусідами. У тексті концепції, затвердженої президентським указом, однією з цілей на майбутнє виносилося створення поясу добрих сусідів навколо Росії, „наймогутнішої євразійської сили” [30].

Одним із перших проявів зміни зовнішньополітичного курсу стало звільнення з посади 29 вересня 2000 року Л. Кучмою під тиском Москви прозахідно налаштованого міністра зовнішніх справ Бориса Тарасюка, що мав репутацію послідовника курсу інтеграції України до НАТО та ЄС. На його місце було призначено Анатолія Зленка [24,с.5].

Кінець умовно виділеного нами третього етапу україно-американських відносин у часі співпав із закінченням терміну президентства Білла Клінтона.

Етап IV. Зміна пріоритетів (2001-???)

Прийшовши до влади, кандидат від Республіканської партії Дж. Буш перш за все відмовився від практики свого попередника створювати двосторонні комісії на чолі з віце-президентом. Таким чином, надії України на заміну комісії Кучма-Гор комісією Кучма-Чейні не справдилися. Разом з тим деякі комітети, що входили до складу комісії, залишилися працювати (комітети економіки, зовнішньої політики, оборони) [17,с.4].

З самого початку свого президентства Дж. Буш-молодший почав проявляти жорсткість у підході до України. Саме з цього моменту заяви про стурбованість внутрішнім становищем України, а особливо станом забезпечення основних прав та свобод, зазвучали як ніколи. Про потенційну роль України у регіоні продовжували говорити, та все ж не так голосно, як раніше. Українській владі давали зрозуміти: без проведення відповідних реформ геостратегічне положення України втрачає свою цінність [18,с.9].

Про зміну ставлення у США до України говорив і той факт, що перший

візит високопосадового представника нової президентської адміністрації Дональда Рамсфельда до України відбувся лише у червні 2001 року, через п'ять місяців після офіційної зміни влади у Вашингтоні. До того ж, перебуваючи в сусідній Польщі в середині червня, Дж. Буш не відвідав Україну, хоча про неї і йшлося у розмовах із польськими урядовцями. Україні декілька разів пропонувалося наслідувати досвід Польщі у виборі шляху розвитку. Дж. Буш також сказав, що „Польща відіграла . вельми важливу роль для України Польща і Сполучені Штати та інші європейські держави повинні працювати з Україною, аби допомогти їй зробити правильні рішення і правильний вибір у майбутньому. Цими рішеннями є свобода, демократія і відкриті ринки .”. Критичні заяви щодо внутрішнього становища в Україні та майбутні плани НАТО щодо розширення, яке все ще не торкнулося України, пом’якшувалися розмовами про те, що „Європа, яку ми будуємо, повинна

включати Україну .”. Та все ж було зрозуміло, що силу власних європейських устремлінь Україні треба було ще довести [28].

Дж. Буш замість концентрації на проблемах України, як це робив Б.Клінтон, почав провадити політику, спрямовану на нормалізацію відносин безпосередньо з Росією. Роль, яка відводилася Україні попереднім президентом у здійсненні впливу на Росію, виявилася невитребуваною. Популярними серед нової президентської адміністрації стали концепції „русоцентричної” „школи думки”, представленої Дж. Метлоком та С. Хантінгтоном. Адміністрація Дж. Буша-молодшого не відмовлялися від України, проте демонстративний інтерес до українського питання з боку США залишився позаду [16,с.8].