Міжнародні відносини України з США

Дві події протягом останніх двох років справили значний вплив на характер та інтенсивність україно-американських відносин. Перша з них - це зникнення 16 вересня 2000 року українського журналіста Георгія Гонгадзе - редактора опозиційного до влади Інтернет-видання „Українська правда”. Коли

згодом, у листопаді, лідер СПУ Олександр Мороз озвучив у парламенті плівки співробітника Служби охорони Президента майора Мельниченка, на яких голос, схожий на голос Л. Кучми, наказував позбавитися журналіста, у країні розпочалася внутрішня криза. На початку розгортання кризи США зайняли нейтральну позицію. Офіційне ставлення виражалося заявами про те, що спосіб подолання Україною наслідків внутрішньої кризи буде ознакою рівня демократичності та ступеня її розвитку як правової держави [28].

У деяких українських мас-медіа, переважно з великою долею власності російського капіталу, а також у російських джерелах, близьких до президента В. Путіна, тривалий час обговорювалася тема існування „плану Бжезинського”, нібито розробленого американськими політиками на чолі зі Зб. Бжезинським, в результаті якого президентська влада в Україні повинна була начебто перейти шляхом „безкровної революції” до „американського ставленника” [ним бачили саме екс-прем’єра]. Натякаючи на США, про залученість

„неукраїнських сил” до розпалювання конфлікту неодноразово згадував і сам Л. Кучма. Під час „касетного скандалу” так званий „план Бжезінського” відіграв класичну дезінформаційну роль, відволік від можливої причетності до скандалу Росії (у змові з групами українських олігархів), оскільки вся вина була покладена на Захід. Після того, як Кучмі вдалося пережити вимоги про відставку, що звучали у 2000 році, про „змову” поступово забули [8,с.10].

У межах принципу „невтручання у внутрішні справи партнера” під час кризи США пропонували Україні допомогу у різних її формах, переважно у розслідуванні справи зниклого журналіста, здійсненні експертиз, забезпеченні правової підтримки процесу, наголошуючи, що роблять це лише в якості консультантів. Та все ж саме з Заходу і особливо з США залунали найголосніші прояви незадоволення ходом розслідування, неефективністю українських правоохоронних органів та заклики до більшої прозорості їх діяльності [28].

Внутрішня криза в України помітно погіршила і без того не надто теплі відносини з Заходом. Візити високоповажних гостей до України у час найгострішого розгортання кризи були нечастими. Тон подачі матеріалів про Україну у західній пресі став особливо та майже виключно негативний. Л. Кучмі та його оточенню закидалося придушення свободи преси в країні. Влада, що дискредитувала себе, також суттєво понизила зовнішній престиж нації. Міжнародний імідж України досяг критично низької точки. Першопочаткова розгубленість та обережність офіційних кіл Заходу невдовзі змінилася на критику та заклики до української влади забезпечити повне та прозоре розслідування справи. Майбутня, а тим паче теперішня належність України до Європи як ніколи раніше піддавалася сумніву: „ .або Україна буде наріжним каменем в регіональній структурі, або стане місцем, де може закритися завіса на Схід”. Якщо раніше прозахідну орієнтацію України намагалися заохотити та винагородити віднесенням її географічно до Центральної Європи, то тепер її розташування „перемістилося” до „східного

флангу Європи” або й „західного флангу Росії” . „Касетний скандал” в Україні через його вибуховий характер та масштабні негативні наслідки Аріель Коен назвав „політичним Чорнобилем” .Українська влада відповіла на критику загостренням антизахідних, а точніше анти американських почуттів та підозр.

Негативний вплив на відносини України із Заходом мало також відправлення у відставку Верховною Радою України 26 квітня 2001 року уряду Віктора Ющенка. Певною мірою прийняттю українським парламентом саме такого рішення сприяло надання Сполученими Штатами 14 квітня політичного притулку Миколі Мельниченку. Пропрезидентські партії у парламенті не могли пробачити Сполученим Штатам те, що людина, яка скомпрометувала Л. Кучму та остаточно підірвала легітимність його влади, таким чином залишалася поза межами можливості притягнення її до суду в Україні. Обурення деяких пропрезидентськи налаштованих парламентарів

цією подією додало суб’єктивізму під час вирішення політичної долі відвертого улюбленця США [1,с.12].

Імідж В.Ющенка як прозахідно налаштованого політика заспокійливо діяв на Захід, породжуючи надії на успішність реформ в Україні та її подальшу інтеграцію до євро- та євроатлантичних структур. Усунення від влади „прем’єра-реформатора” та його команди викликало серйозне занепокоєння у США та на Заході в цілому з приводу того, яким шляхом Україна піде далі та чи продовжить курс реформ наступний прем’єр. До новопризначеного прем’єр-міністра Анатолія Кінаха на Заході спочатку поставилися з деякою підозрою. Йому довелося докласти багато зусиль, щоб спробувати довести Заходу, що курс реформ попередника буде продовжено.

В.Ющенка було названо „найбільшою жертвою” „битви за владу” у Києві. Його відставку сприйняли на Заході як остаточну ознаку „безповоротного . сповзання України у обійми Росії”. Більше того, настрої у США були апокаліптичними: передбачалося повернення комуністам важливих важелів влади, посилення небезпечних регіональних тенденцій. Навіть більше: почали

висловлюватися очевидно перебільшені побоювання, що дрейф України в бік Росії може призвести до приєднання її до російсько-білоруського союзу. Коли стало очевидно, що українська опозиція не змогла досягти усунення Л. Кучми від влади та антивладні настрої всередині країни почали вщухати, у США на зміну обуренню недотриманням принципів демократії в Україні прийшло усвідомлення того, що втрата хоч і недемократичної, але все ж таки важливо розташованої України на користь Росії стала б серйозним ударом для реалізації національних інтересів США. Зміна у настроях США проявилася в ході уже згадуваного візиту до України американського міністра оборони Дональда Рамсфельда на початку червня 2001 року, під час якого найгостріші та найактуальніші теми внутрішнього життя України не були озвучені: „касетний скандал”, корупція, ініційований Ю. Тимошенко процес

призначення референдуму про підтримку українським народом Л. Кучми в якості президента, відставка уряду на чолі з В. Ющенком. Така „неувага” з боку Вашингтона остаточно підірвала сили української опозиції та сприяла утвердженню позицій Президента України.

На початку липня відбувся візит генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона, який заявив про „тверді наміри альянсу не полишити Україну наодинці у той час, як вона прокладає свій шлях у майбутнє”. Наприкінці липня відбувся візит в Україну радника президента США з питань національної безпеки Кондолізи Райс, під час якого вона після зустрічі із президентом України все ж таки зустрілася із представниками українських неурядових організацій [14,с.7].

Починаючи із осені 2001 року, візити високоповажних осіб із США стали помітно частішими. Серед них приїзд Поли Добрянськи, заступника державного секретаря США з глобальних питань, в ході якої нею було зроблено заяву про те, що в України та США „спільні інтереси на . виборах”. Далі в Україну послідувала делегація від Національного демократичного інституту США (НДІ) на чолі з Мадлен Олбрайт, державним секретарем США

у адміністрації Б. Клінтона. В ході її візиту М. Олбрайт дала зрозуміти чітко, що стан відносин між США та Україною буде залежати від того, яким чином влада зарекомендує себе на виборах-2002. У США таку велику і часто критичну увагу, яка приділялася Україні, намагалися представити як „конструктивну критику з боку друзів”. Незважаючи на всю ту критику, якій піддавалася Україна через численні порушення власного ж виборчого законодавства, все ж таки така увага з боку США, хоч переважно і негативна, означала, що стратегічний партнер все ще цікавить їх [3,с.12].

Окрім візитів, від американського Конгресу на адресу України надійшла Резолюція із закликом провести демократичні вибори до парламенту, прийнята 19 березня Палатою представників майже одностайно (480 депутатів проти одного) та у відносно короткі терміни (7 тижнів). Характерним було те, що резолюція була прийнята ще до того, як вибори в Україні відбулися. Тому деякі українські посадові особи розглядали її як ультиматум, поставлений перед Україною. У відповідь на резолюцію Л. Кучма висловив своє обурення з приводу її прийняття та назвав її „безпрецедентною” [4,с.3-4].

Перше місце за пропорційними списками блоку В. Ющенка, здобуте у ході парламентських виборів, справило на США в цілому позитивне враження. Ще в листопаді 2001 року, до офіційного початку передвиборчої кампанії, В. Ющенко здійснив поїздку до Вашингтона, де зустрівся із заступником держсекретаря Армітаджем, спеціальним радником президента Д. Фрідом, рядом конгресменів та сенаторів. Цікаво, що в тому ж листопаді відбувся також візит до США діючого прем’єр-міністра А. Кінаха, одного з лідерів пропрезидентського блоку „За Єдину Україну”. Після оголошення результатів виборів екс-прем’єра у американських ЗМІ було названо „новою людиною України” (The Wall Street Journal), а його перемогу розцінено як „крок України у напрямку Заходу” (The Washington Times) та успішне ствердження самого лідера як реального претендента на президентське крісло у 2004 році. Там же заявлялося, що „хоча Сполучені Штати не дійшли до того, щоб оскаржувати

законність виборів, вони висловили свою стурбованість” [12,с.15].

Швидше за все, майбутнє відносин між Україною та США не позбавлене позитивних моментів. Врешті-решт, як заявляють деякі політики в США, Л. Кучма не уособлює Українську державу, а лише її представляє. На даний момент обговорюється питання надання Україні Сполученими Штатами статусу країни з ринковою. Це стане важливим кроком до довгоочікуваного набуття Україною членства в Світовій організації торгівлі (СОТ). Очікується також зняття з України поправки Джексона-Веніка. Поправка, що була введена в 1974 році, застосовується до країн з неринковою економікою і пов’язує їхній торгівельний статус з відкритою еміграційною політикою.

Розділ II.

Торгово-економічні взаємини США і України

Головне рахункове управління при конгресі США опублікувало договір про американську урядову допомогу в період з 1990 фін. року (початок 1 жовтня 1989р.) по 31 грудня 1994року державам колишнього СРСР: Вірменії, Грузії, Казахстану, Молдавії, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану і Україні, за виключенням країн Балтії.

Готуючи це дослідження Головне рахункове управління, за яким закріпилась характеристика „ сторожового пса ” конгресу, мала проаналізувати, на які конкретно програми і як ефективно використовуються гроші американських платників податків, відпущених законодавцями на допомогу колишньому СРСР. Документ направлений держсекретарю, міністру оборони і іншим членам кабінету Клінтона.

В доповіді міститься інформація по наступним питанням: розміри асигнувань з розтрачених коштів, об’єми представлених кредитів, джерела фінансування, федеральні відомства США котрі виконували двосторонні програми співпраці, країни одержувачі американської урядової допомоги, основні напрямки і області діяльності, в яких були розроблені і виконані програми допомоги колишнім радянським республікам.

Як відмічається в доповіді, по лінії 23 федеральних міністерств і відомств США виконання 215 двосторонніх програм допомоги республікам колишнього СРСР було асигновано 5,4 млрд. долл., з яких до кінця 1994р. було використано 3,5 мільярди. Крім того, 10 млрд. дол. Було виділено на програми представлення колишнім радянським республікам займів, гарантій кредитів і страхування фінансових ризиків.

Хоча в абсолютному нарахуванні на „ кредитні ” програми було асигновано майже в 2 рази більше коштів, необхідно враховувати, що переважна більшість з перекислених вище 215 програм носять „ не кредитний характер ”. Вони включають в себе „ технічну допомогу, обмін

спеціалістами і їх підготовку, поставки продовольства і предметів першої необхідності, співпраці в області науки і техніки, а також підтримку спільних зусиль в сфері космічних досліджень”. Треба відмітити, що основні, фінансові надходження, котрі виділяються урядом США на ці цілі, поступали і продовжують поступати на рахунки американських компаній, виконуючи дані програми. Таким чином, декларуючи в якості своєї цілі допомогу Росії і іншим новим незалежним державам, Вашингтон вирішує задачі не тільки по захисту інтересів своєї національної безпеки, але і по наданню підтримки американському бізнесу.

Основні кошти на урядову допомогу США колишнім радянським республікам виділяються з федерального бюджету у відповідності з прийнятим в 1992 році законом „ Про підтримку свободи ”, і висунутою в 1992р. програмою „ співпраця по зменшення загрози ”, більше відомою за іменами її авторів, як програма Нанна –Лугара.

По лінії ще одного урядового відомства США – Експортно-імпортного банку – виконувались тільки „ кредитні ” програми допомоги колишнім радянським республікам. За доповідний період Ексимбанк виділив їм в якості прямих займів 88,764 млн. дол., представив гарантії кредитів в розмірі 1775,829 млн. долл., і виконав страхові операції на суму 586, 53 мільйона доларів. Як відмічається в доповіді, ці програми направлені на фінансування поставок товарів з США в зарубіжні країни в „ цілях розвитку американського експорту і утворення нових робочих місць в США ”.

Дві крупні „кредитні” програми на загальну суму 5,725 млн. долл.

виконувала по лінії міністерства сільського господарства. Їх головними

цілями було надання допомоги в поставках продовольства, підтримка приватного сектору в сільському господарстві і „ заохочення експорту американської сільськогосподарської продукції ”. Ця програма заключалась

в наданні колишнім радянським республікам довготривалих позик і гарантій кредитів під закупки американських товарів. Іншими словами, міністерство сільського господарства США фінансувало експортні поставки продукції своїх же, американських компаній і американських фермерів.

Підвищення інтересу американців до України має суттєвий економічний аспект. За останні роки українці змогли досягнути серйозних успіхів: в 2000-2003 рр. реальний ВВП країни зріс на 33,1%. В першому півріччі 2004 року він збільшився на 12,3%. В 2003 році вартість іноземних прямих інвестицій в українську економіку зросла на 1,2 млрд. долл., а в першому кварталі 2004 р. – ще на 216 млн. доларів. Втручання держави в українську економіку співпадає з західними ліберальними рецептами: доля видатків національного бюджету відносно ВВП на Україні в 2003 р. складала 21% ( в 1,5 раза менше, як в Росії ). Встає на ноги країна європейської орієнтації, з 50-мільйонним населенням, родючими чорноземами і помірним кліматом, розвинутою науковою і транспортною інфраструктурою. На важливому геополітичному і геоекономічному перехресті Східної Європи, Росії, Центральної Азії і Близького Сходу виникає один з найбільш крупних світових ринків, і американці не хочуть відставати в його освоєнні.

Американська товарна торгівля з Україною порівняно невелика: її оборот в 2004 р. досяг майже 1,1 млрд. долл., 0,02% сукупного зовнішнього товарообміну США, що ставить Україну на 83-місце серед торгових партнерів США. Майже до останнього часу темпи росту взаємної торгівлі були незначними, але в 2002-2004 рр., вона збільшилась на 68%.