Лекция по "Международному праву"

З великої кількості  юридичних осіб найчастіше виділяють  три головних категорії:

· акціонерні товариства – є основною організаційно-правовою формою утворення. Майже в усіх державах світу вони є юридичними особами. Проте головне питання, яке виникає полягає у визначені національності цієї юридичної особи (перед першою світовою війною дві організації Великобританії й Німеччині підписали угоду про співробітництво у сфері машинобудування. З початком війни фірми зіткнулися із проблемою поставок запчастин для машин, частина яких виготовлялася в Німеччині, а інша у Великобританії. В 1916 році ці компанії створюють акціонерне товариство закритого типу, 99% акцій якого знаходились у Німеччині, а 1% у Великобританії. У результаті кампанія була зареєстрована як компанія її величності). У державах світу питання про акціонерні товариства є об’єктом спеціального правового регулювання (Франція – Закон “Про торгові товариства” (1966), у Великобританії – Закон “Про акціонерні кампанії” (1985) й окремі закони у кожному штаті США);

· транснаціональні корпорації існують трьох типів:

\ національні товариства, кампанії й трести, які мають за кордоном чисельні філії – монополії, які є національними за капіталом, але міжнародними за сферою діяльності (компанія SONY має японський капітал, а діє у всьому світі);

\ міжнародні корпорації як за капіталом, так і за характером діяльності (англійсько-голландський концерн);

\ картелі, синдикати й корпорації, які не є юридичними особами.

Загальною тенденцією розвитку ТНК є поглиблення невідповідності між економічною сутністю й юридичною формою: економічна єдність оформляється юридичною множинністю (щоб отримати статус національної юридичної особи). Спільне підприємство є специфічною юридичною особою (АВТОЗАЗ-ДЭУ).

· держави – треба відповісти на питання чи повинна держава користуватися своїм імунітетом, а саме:

\ судовим імунітетом – полягає у непідсудності однієї держави судом іншої держави. Позов до іноземної держави не може бути заявлено. У випадку, якщо його вже заявлено, то він не повинен бути розглянутий. З судовому імунітету є певні виключення:

v речові позови щодо особистої нерухомої власності на території держави перебування, якщо лише власність не використовується від імені акредитуючої держави для цілей представництва;

v позови щодо спадщини, в яких дипломатичний агент виступає як фізична особа;

v позови щодо будь-якої професійної або комерційної діяльності дипломатичного агента у державі перебування, що виконується за межами його офіційних функцій.

Складовою судового імунітету є імунітет від юрисдикції держави перебування – судова юрисдикція не застосовується у таких випадках: за відповідною угодою агент держави прямо заявив, що він діє саме як агент держави, коли шкода спричинена третій стороні, внаслідок випадку, що мав місце при виконані службових обов’язків.

\ імунітетом від попереднього забезпечення – забороняється без відповідного дозволу держави застосовувати будь-які примусові заходи щодо майна держави;

\ імунітетом від виконання судових рішень – неможливо без згоди відповідної держави виконати вже винесене проти неї судове рішення.

 

Державні господарчі організації є юридичними особами  й цими імунітетами не користуються. Для того щоб держава могла  підпорядковуватися іноземному законодавству, необхідна її згода на це, яка повинна бути прямо висловлена компетентними представниками у формі, яка передбачена національним законодавством (у Великобританії ця згода засвідчується у суді).

За гарантійною угодою між Україною й Єксімбанком США, яка була ратифікована Україною 4 липня 1995 року, Україна надала дозвіл на розгляд спорів за цією угодою у будь-якому суді будь-якого штату США.

Стаття 425 Цивільно-процесуального кодексу України: “Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет. Пред’явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову й звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави”.

У західній доктрині набула широкого поширення доктрина функціонального (обмеженого) імунітету – держава, здійснюючи комерційну діяльність, відмовляється в силу цього, за вимогами, що з неї випливають, від імунітету. Ця доктрина знайшла своє закріплення у Законі “Про імунітет іноземних держав у США” (1976), у Великобританії – законом 1978, у Сінгапурі – 1979, у Канаді, Австрії, Палестині, ПАР – 1981.

Обмеження імунітету  держави є не лише тенденцією національного  законодавства. Вона також прослідковується і на універсальному рівні. Так, наприклад, у Брюссельській конвенції про уніфікацію деяких правил щодо імунітету від держави перебування морських суден (1926), за якою морські судна, що належать державі або експлуатуються нею, а також вантажі, що перевозяться на таких суднах стосовно частини вимог щодо операцій на цих суднах й вантажів, що ними перевозяться підпорядковуються тому ж режиму власності, якому підпорядковуються відповідні приватні судна й їхні вантажі. Ця конвенція набула чинності у 1937 році (Україна не є її учасником).

 

На регіональному рівні  прийнята Європейська конвенція про державний суверенітет (16 травня 1972). Цю Конвенцію підписали Австрія, Бельгія й Кіпр. За Конвенцією імунітет держави не визнається у таких випадках:

· коли іноземна держава до цього відмовилась від імунітету;

· коли сама держава заявила позов;

· коли спір виник у зв’язку із трудовим контрактом;

· унаслідок спору, пов’язаного з нерухомістю;

· у зв’язку з вимогами про відшкодування збитків;

· коли спір стосується питань, пов’язаних з охороною промислової власності;

· коли здійснюється діяльність “de jure diktionis” – коли відповідне агентство створюється в одній державі, а здійснює свою діяльність в іншій.

 

Імунітет посадових  осіб не анулюється.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ.

Право власності  у міжнародному приватному праві

 

Тема 6. Специфіка  правового регулювання майнових прав у міцжнародному приватному праві

 

1. Загальне уявлення про речові права.

2. Колізійні питання права власності.

3. Деякі зауваження щодо власності колишнього СРСР за кордоном.

1. Загальне уявлення  про речові права

Існують такі категорії речових прав:

· право власності;

· право настройки;

· право залогу;

· право оренди;

· найом (жилого приміщення);

· інші права.

 

Майже у всіх державах речове право регулюється у Цивільних  кодексах (крім Великобританії). Особливістю  речового права є те, що воно є абсолютним правом.

 

У міжнародному приватному праві абсолютність права власності  розглядається як сума двох складових:

· права слідування – основується на юридичній фікції, за якою право слідує за річчю й яке є ніби прив’язаним до цієї речі, поки не доведене протилежне;

· права переваги – розгляд віндикаційного позову (позов на право власності щодо конкретної речі) у суді пересуває на другий план інші справи.

 

Згідно із сучасними  уявленнями речі класифікують за такими обставинами:

· за об’єктом:

\ річ як матеріальне благо;

\ річ як продукт духовної творчості;

\ річ як особисті немайнові права;

\ річ як дії суб’єктів;

\ річ як результати таких дій.

· за обігом:

\ речі вільного обігу;

\ речі обмеженого обігу (зброя, земля, ліки);

\ речі, вилучені з обігу (наркотики).

· а також:

\ рухомі й нерухомі речі;

\ подільні й неподільні;

\ головні й приналежності.

2. Колізійні питання  права власності

У будь-якому законодавстві  існує поділ речей щодо цивільного обороту. Зміст цього обігу у  цих законодавствах є різним. У більшості держав світу земля знаходиться у вільному обігу, в деяких (в Україні) – обіг є обмеженим.

 

З цього й випливають колізійні питання права власності:

· право власності на річ визначається за законом країни, де ця річ знаходиться (“Lex rei sitae”) (частина 1 статті 659³ Цивільного кодексу). Тобто тут застосовується прив’язка до закону місця знаходження речі;

· правило “Lex rei sitae” обумовлює і зміст права власності й його обсяг (змінюється і зміст й обсяг). Чи може річ знаходитися у праві власності? Проте це правило має деякі виключення: розподіл речей на головні й приналежні (наприклад, часи є головною річчю, а браслет до них – приналежною). Тому й виділяють принцип, за яким приналежність слідує за головною річчю. Цей принцип ніколи не порушувався. Й, наприклад, у СРСР іноземці з цього зробили бізнес – покупали дешеві часи й золотий браслет й безперешкодно вивозили золото з території СРСР;

· речове право базується на принципі прикріплення права не до суб’єкта права, а до об’єкта права. У випадку нерухомої речі об’єкт може слідувати, наприклад, світом, а суб’єкт знаходиться на території однієї держави. При продажі нерухомого майна можуть застосовуватися різні законодавства щодо цієї речі (й, наприклад, нерухома річ може знаходитись на території Франції, але до неї буде застосовуватись законодавство іншої держави). Тому прийшли до такого рішення – у всіх правових системах нерухомість підкоряється законодавству місця знаходження (“lex situs funti”). У частині 6 статті 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”: “Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо додержано вимог законів України”;

· питання моменту виникнення права власності. З цього питання виникла презумпція – якщо річ була придбана в одній державі, то моментом виникнення права власності є відповідний акт здійснення купівлі-продажу. Але з цим принципом пов’язане питання про ризик випадкової загибелі речі при перевезенні. Питання про загибель речі вирішується з урахуванням, коли виникло право власності на річ за національним законодавством. При вирішенні цього питання застосовують прив’язку закону місця знаходження речі (тобто питання вирішується за законом держави, де ця річ знаходиться). Але як застосувати цей право у відкритому морі або коли важко визначити місце перебування речі (товар, який знаходиться в дорозі)? – за угодою сторін;

· застосовуються чотири прив’язки – право держави відправлення, право держави призначення, право держави зупинки, право держави перевізника. Загальної відповіді на те, яку саме прив’язку слід застосовувати у міжнародному приватному праві не існує. В результаті застосовують подвійну колізійну прив’язку – основну й ту, яка є найбільш прив’язаною до основної;

· у випадку локалізованого майна. Це питання розуміється у двох сенсах: важкість локалізації, коли майно знаходиться за межами національного правового регулювання (концепція удаваної локалізації – щодо питань, які виникають щодо якогось твору, твір локалізується з автором, тобто за громадянином певної держави) й безтілесне майно. Щодо винаходу локалізація відбувається за правом держави, яка видала патент;

· ризик випадкової загибелі речі. Загальне правило – ризику випадкової загибелі речі переходить на покупця з моменту виникнення у нього права власності на цей товар. Виключення – у випадках прострочення передачі або прострочення прийому товару ризик несе сторона, винна у простроченні.

 

Гаазька конвенція про закон, що застосовується до переходу права власності на рухомі матеріальні речі (1958). Конвенцію побудовано на праві зобов’язального Статуту, але вона чинності не набрала.

3. Деякі зауваження  щодо власності колишнього СРСР  за кордоном

Нині за кордоном знаходиться 6 видів майна колишнього СРСР:

· майно держави та її органів;

· вклади держбанку та зовнішньоторговельного банку СРСР;

· експортні товари;

· судна й літаки, які в момент проголошення незалежності України знаходились за кордоном;

· майно, яке залишилось за кордоном після здійснення націоналізації;

· активи, що перейшли до СРСР як репарації після другої світової війни.

 

Вищезгадане майно постійно збільшується. У грудні 1995 року уряд Російської Федерації видав Постанову №1211 про інвентаризацію власності РФ за кордоном. Інвентаризація – перерахування власності. За Постановою держкоммайну РФ доручено, за домовленістю із зацікавленими федеральними органами затвердити методику, яка б установлювала порядок оцінки зазначеного майна. Ця методика все ще залишається незатвердженою. Ще у 1992 році була укладена спеціальна угода про розподіл усієї власності колишнього СРСР за кордоном, в якій передбачалась доля (%) кожної держави-наступниці СРСР. Українська доля складала 18,2%.

 

Тема 7.  Захист аворських та суміжних прав у міжнародному приватному праві

 

1. Поняття авторських прав. Немайнові й майнові права авторів.

2. Авторські та суміжні права.

3. Захист прав іноземців у національному законодавстві України.

4. Захист прав громадян України за кордоном.

5. Деякі зауваження щодо інтересів виробників фонограм.

1. Поняття авторських  прав. Немайнові й майнові права  авторів

Треба розмежовувати  авторські й суміжні права  та права промислової власності, що у сукупності становлять право інтелектуальної власності.

Спочатку права інтелектуальної власності розглядалися в руслі необхідного захисту інших осіб від зловживання правом автора. У часи французької революції з концепцією природного права виникла концепція інтелектуальної власності – право творця на результати своєї інтелектуальної діяльності.

В авторському праві  принцип “Lex rei sitae” (прикріплення права до речі), розривається. Авторське право має територіальний характер дії й діяло лише на території держави, на якій був створений твір. Постала необхідність відновлення й застосування права власності на території двох й більше держав (здійснення прикріплення права власності до речі). Й вирішили створити територію, в якій би відбувалось прикріплення права автора до речі.

Інакше можна сказати, що авторське право діє на території  суверена, де твір створений. Для захисту твору на території іншої держави цій державі необхідно прийняти певні нормативні акти, щоб на її території охоронялись авторські права цього автора.