Теорія резервних валют та переваги для країн-емітентів

*(1) Умовні позначення:

+ - показник має  значення

++ - показник має  велике значення

*- вимога повинна  виконуватися

**- вимога повинна  виконуватися в максимальному  обсязі

Інституційними критеріями відкритості є: ліберальний режим руху капіталів і відсутність валютних обмежень - це вимоги "порогового" ​​характеру. Наявність достатнього експортного потенціалу і, відповідно активну участь у світовій торгівлі - обов'язкова передумова виходу валюти на зовнішній ринок. Низькі темпи інфляції і відсутність великої заборгованості по розрахунках із закордонними країнами необхідні для того, щоб завоювати довіру іноземних користувачів валюти. Характерно, що, коли валюта стає резервної, ступінь вимогливості до двох останніх параметрами не тільки не зростає, але й, часом, знижується.[7]

Подальше сходження валюти по сходах міжнародного визнання залежить від двох основних параметрів: потужності національної економіки та розвитку фінансових ринків. Для резервної валюти потрібно, щоб економіка мала достатню вагу, не тільки в порівнянні з іншими країнами, а й у світових масштабах. Від цього залежать розміри зовнішньоторговельних потоків і самодостатність національного господарства, його здатність протистояти коливанням кон'юнктури на зовнішніх ринках.

Щоб валюта стала резервною для цього потрібно щоб інвестори були упевнені в довгострокових перспективах, в тому, що економіка цієї держави має великий "запас міцності". Додаткові вимоги: цілковита лібералізація руху капіталів і валютного режиму. На даному етапі (вірніше, в останній його частині) валюта набуває функції ведучої, тобто починає обслуговувати не тільки свій зовнішньоекономічний оборот, а й обіг третіх країн.[7]

В сучасних умовах, щоб валюта стала резервною, національні фінансові ринки повинні бути не просто високорозвиненими. Ступінь їх широти, глибини і ліквідності повинна бути найвищою в світі. В іншому випадку, трансакційні витрати за операціями з даною валютою не будуть мінімальними, що викличе переміщення величезної маси нетоварних операцій на інші валютні ринки (докладніше про це йтиметься в частині, присвяченій провідною валюті). Висока гомогенність і інтегрованість фінансових ринків перетворюються на вирішальний фактор.[7]

1.3Наслідки використання резервних валют для країн-емітентів

Статус резервної валюти дає переваги країні-емітенту:

• можливість покривати дефіцит платіжного балансу національною валютою,
• сприяти зміцненню позицій національних експортерів в конкурентній боротьбі на світовому ринку.

В той же час висунення  валюти країни на роль резервною покладає певні обов'язки на її економіку:

• необхідно підтримувати відносну стабільність цієї валюти,
• не вдаватися до девальвації, валютних і торгових обмежень.

           Статус резервної валюти зобов'язує державу-емітента приймати заходи з ліквідації дефіциту платіжного балансу і підпорядковувати внутрішню економічну політику завданню досягнення зовнішньої рівноваги.

По-друге, країни емітенти резервної  валюти зловживають її статусом з  метою зовнішньоекономічної експансії, що веде до підриву престижу цієї валюти. По-третє, під впливом нерівномірності  розвитку країн резервні валюти періодично втрачають домінування.[8]

Негативні наслідки для країни-емітента світових грошей полягають в наступному:

• необхідно підпорядковувати внутрішню економічну, в т.ч. валютну політику, завданню досягнення зовнішньої рівноваги економіки, платіжного балансу, курсу національної валюти;
• потрібно підтримувати стабільність валюти і цін, стримувати інфляційний процес, не вдаватися до конкурентної девальвації, валютних і торгових обмежень з метою стимулювання національного експорту;
• виникає ризик спекулятивних атак на валюту на світовому валютному ринку (так було з фунтом стерлінгів, доларом США, німецькою маркою, французьким франком, наприклад, в період кризи Бретон-Вудської системи в 1960-1970-х рр.)

Якщо національна валюта не може обслуговувати половину зовнішньоекономічних розрахунків країни-емітента, то теоретично компенсувати це вилучення можна  за рахунок відповідного проникнення  в зовнішні або внутрішні розрахунках третіх країн.

Резервна валюта цілком обслуговує внутрішній оборот країни-емітента. Обсяг накопичень резидентів в іноземній валюті дорівнює або наближається до обсягу накопичень нерезидентів у вітчизняній валюті. Симетрія в даній сфері досягається тільки при досить високому ступені інтернаціоналізації валюти. Резервна валюта служить засобом накопичення офіційних резервів третіх країн, може виступати як валюта прив'язки і валюта інтервенцій, що дозволяє компенсувати (значною мірою або повністю) наявність іноземних валют у власних офіційних резервах. Резервна валюта широко використовується для транскордонних вкладів, інвестицій, переказів, платежів з цінних паперів та комерційних кредитів. У промислово розвинених країн переважна частина експортних контрактів укладаються в національній валюті. Разом з тим значна частина поставок в Сполучені Штати оплачується доларами США. Симетрії у зовнішньоторговельних розрахунках вдається досягти, якщо в національній валюті номінується і частина імпорту. В цілому зони поширення ключової валюти симетричні чи близькі до симетрії.[8]

Банківська система країни — емітента резервної валюти отримує ще одну істотну перевагу. Банки зарубіжних країн, котрі придбали цю валюту для своїх валютних резервів, зберігають її на своїх кореспондентських рахунках у надійних банках світу і значну її частину — на кореспондентських рахунках банків країни-емітента. Ці кошти виступають як додаткові “вторинні" ресурси, що збільшують потенціал банківської системи даної країни внаслідок ефекту мультиплікатора. Гроші роблять нові гроші з допомогою прийнятої технології їх зберігання, обліку й перерозподілу у світовій банківській спільноті.[8]

2.Характеристика  резервних валют у світовому  господарстві

2.1Передумови становлення долара як резервної валюти світу

В історії 20 століття, в форматі трансформації фінансово-економічної сфери,найбільший інтерес представляє процес становлення світової резервної валюти. Напочатку 21 століття світовою резервною валютою є долар. Історія долара до 1913 року не є історією світової валюти. До 23 грудня 1913 долар - це звичайна національна валюта.

Конференція в Бретон-Вудсі, що заклала перспективу трансформації долара в світову резервну валюту і створення МВФ, наддержавного інституту, покликаного всіляко підтримувати світову резервну валюту – долар.[9]

Чи не перше місце в  системі інституційних структур регулювання міжнародних валютних відносин належало і належить Міжнародному валютному фонду.Ключова роль у створенні МВФ належить Маррінеру Екклсу. Маррінер Екклс - перший глава ФРС, що зробив істотний вплив на світові фінанси. Екклс очолював ФРС з 15 листопада 1934 по 31 січня 1948 року, і його, безумовно, можна визнати архітектором нині існуючої світової (доларової) валютно-фінансової системи. Він брав активну участь у підготовці Бретон-Вудської угоди, яка зробила долар світовою резервною валютою.

Бретон-Вудська система, Бретон-Вудська угода - міжнародна система організації грошових відносин і торговельних розрахунків, встановлена ​​в результаті Бретон-Вудської конференції (з 1 по 22 липня 1944 р.).За підсумками діяльності Бретон-Вудської системи долар США став одним з видів світових грошей, поряд із золотом. Це був перехідний етап від золотодевізного стандарту до вільної конвертації на основі попиту і пропозиції.[9]

Бретон-Вудська система мала намір дотримуватися наступних принципів:

• встановити тверді обмінні курси валют країн-учасниць до курсу ключової валюти;
• курс ключової валюти зафіксувати, прив'язавши до золота;
• центральні банки зобов'язалися підтримувати стабільний курс національної валюти по відношенню до ключової валюті (в рамках + / - 1%) за допомогою валютних інтервенцій;
• зміни курсів валют повинні були здійснюватися за допомогою їх ревальвації або девальвації.

Для долара США був встановлений золотий стандарт: 35 дол за 1 тройську унцію. В результаті США отримали валютну гегемонію, відтіснивши  свого давнього конкурента - Великобританію. В рамках Бретон-Вудської системи утвердився Доларовий стандарт міжнародної валютної системи, заснованої на пануванні долара. Іноді говорили про золотодоларовий стандарт. На той момент США володіли 70-ма відсотками всього світового запасу золота. Долар - валюта, конвертована в золото, - став базою валютних паритетів, переважаючим засобом міжнародних розрахунків, валютних інтервенцій і резервних активів. Національна валюта США стала одночасно світовими грошима.

Валютні інтервенції розглядалися фінансистами як механізм адаптації  валютної системи до мінливих зовнішніх  умов, аналогічно передачі золотих  запасів для регулювання сальдо платіжного балансу при золотому стандарті. Курси валют можна  було змінювати лише при виникненні істотних перекосів платіжного балансу. Ці зміни валютних курсів в рамках твердих паритетів називалися ревальвацією і девальвацією валют.[10]

З часом Бретон-Вудська система підійшла до свого кризи.Криза Бреттон-Вудської валютної системи можна розділити на такі ключові етапи:

• 17 Березня 1968 року. Встановлено подвійний ринок золота. Ціна на золото на приватних ринках встановлюється вільно у відповідності з попитом і пропозицією. За офіційними угодами для центральних банків країн зберігається оборотність долара в золото за офіційним курсом 35 доларів за 1 тройську унцію.
• 15 Серпня 1971 року. Президент США Річард Ніксон оголосив про тимчасову заборону конвертації долара в золото за офіційним курсом для центральних банків.
• 17 Грудня 1971 року. Девальвація долара по відношенню до золота на 7,89%. Офіційна ціна золота збільшилася з 35 до 38 доларів за 1 тройську унцію без поновлення обміну доларів на золото за цим курсом.
• 13 Лютого 1973 року. Долар девальвував до 42,2 доларів за 1 тройську унцію.
• 16 Березня 1973 року. Ямайська міжнародна конференція підпорядкувала курси валют законам ринку. З цього часу курси валют не фіксовані і змінюються під впливом попиту та пропозиції. Система твердих обмінних курсів припинила своє існування.
• 8 Січня 1976 року. Після тривалого перехідного періоду, протягом якого країни могли спробувати різні моделі валютної системи, на засіданні міністрів країн-членів МВФ у м. Кінгстоні на Ямайці (Ямайська конференція) було прийнято нову угоду про пристрій міжнародної валютної системи, яка мала вигляд поправок до статуту МВФ . Була сформована модель вільних взаємних конвертацій для якої стало харaктерно коливання обмінних курсів.

Така система могла  існувати лише до тих пір, поки золоті запаси США могли забезпечувати  конверсію зарубіжних доларів на золото. Однак до початку 70-х рр.. 20 століття відбувся перерозподіл золотих  запасів на користь Європи, а в  міжнародному обороті брало участь все більше готівкових і безготівкових  доларів США. З'явилися значні проблеми з міжнародною ліквідністю, тому що видобуток золота була невелика в порівнянні зі зростанням обсягів  міжнародної торгівлі. Довіра до долара, як резервної валюти, додатково падало через гігантського дефіциту платіжного балансу США. Утворилися нові фінансові  центри (Західна Європа, Японія), і  їхні національні валюти почали поступово так само використовувати в якості резервних. Це призвело до втрати США свого абсолютного домінуючого положення у фінансовому світі.[11]

Чітко проблеми даної системи  були сформульовані в дилемі (парадоксі) Триффіна: Емісія ключової валюти має  відповідати золотому запасу країни-емітента. Надмірна емісія, не забезпечена золотим  запасом, може підірвати оборотність  ключовою валюти в золото, що викличе  кризу довіри до неї. Але ключова  валюта повинна випускатися в  кількостях, достатніх для того, щоб забезпечити збільшення міжнародної  грошової маси для обслуговування зростаючої кількості міжнародних угод. Тому її емісія має відбуватися, незважаючи на розмір обмеженого золотого запасу країни-емітента. Для часткового зняття цієї суперечності було запропоновано  використання штучного резервного кошти - Спеціальні права запозичення. Цей  механізм діє і сьогодні. Крім корінного  протиріччя, були додаткові причини  кризи, а саме, нестійкість і протиріччя економіки. Початок валютної кризи  в 1967 р. збіглося з уповільненням  економічного зростання. Посилення  інфляції негативно впливало на світові  ціни і конкурентноздатність фірм, заохочувало спекулятивні переміщення  «гарячих» грошей. Різні темпи  інфляції в різних країнах впливали на динаміку курсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей створювало умови для «курсових перекосів». У 70-х роках спекулятивні операції, прискорюючи стихійний рух «гарячих»  грошей між країнами, загострили валютну  кризу. Надлишок доларів у вигляді  лавини "гарячих" грошей періодично нападав то на одну, то на іншу країну, викликаючи валютні потрясіння і  втечу від однієї валюти до іншої.

Ще одна причина кризи: нестабільність національних платіжних  балансів. Хронічний дефіцит у  одних країн (особливо США, Великобританії) і позитивне сальдо інших (ФРН, Японія) посилювали різкі коливання курсів валют.[12]

Принципи Бретон-Вудської системи не відповідають змінюваному співвідношенню сил на світовій арені. Валютна система, заснована на використанні національних валют прийшла в протиріччя з інтернаціоналізацією світового господарства. Це протиріччя посилювалося в міру ослаблення економічних позицій США і Великобританії, які погашали дефіцит своїх платіжних балансів емісією національних валют, використовуючи їх статус резервних валют. Особливо це суперечило інтересам країн, що розвиваються.