Каспійське питання у зовнішній політиці Ірану

     Свої  погляди на поділ Каспію Казахстан  висловив на жовтневій Московській  конференції. Головною ціллю зустрічі також було обговорення майбутнього статусу Каспійського моря. Казахстанський варіант, на відміну від азербайджанського передбачав “морський” варіант поділу Каспію. Знов ж таки ця пропозиція була зустріне на в штики з боку Ірану та Росії. Ані “морський”, ані “озерний” варіант їх не влаштовував[39].

     Отже, в період з 1992 по 1994 сформувалась іранська позиція спільно з російською. Так обидві держави не визнавали  Каспійське море, ані озером, ані  морем. Обидві держави вважали Каспій особливим басейном, який не підпадав під норми міжнародного права. Через  свій особливий випадок Каспій, за думкою обох держав, мав використовуватись  та розроблятися спільно на базі міжнародної  організації. Тобто фактично Іран і  Росія пропагували встановлення статусу кондомініума. Ця позиція, сформована в 1992-1994 роках, стала провідною в  каспійській політиці обох держав протягом дев’яностих років ХХ століття.

     В 1996 році сторони на зустрічі, організованій з ініціативи Туркменістану, в Ашхабаді сформували Спеціальну робочу групу з підготовки конвенції про правовий статус Каспійського моря. За 15 років, що існує робоча група проект неодноразово обговорювався. За словами самих учасників групи проект Конвенції готовий на 70%. З ряду питань існують великі розбіжності. Основною проблемою в роботі  групи залишається делімітації кордонів на Каспійському морі. Єдине, чого змогли досягти сторони це домовленість про те, що єдиним легітимним договором по правовому статусу Каспійського моря може бути той, що прийнятий на основі консенсус п’яти прикаспійських держав[40]. Проте це не завадило встановити на Каспійському морі практику сепаратних договорів по делімітації кордонів.

     Так в 1998 році був укладений російсько-казахський договір з делімітації північної  частини Каспійського моря на основі модифікованої серединної лінії[41]. Цей двосторонній договір є визначальним не тільки через те, що він вперше розділив хоч якусь частину Каспію, договір є визначальним через те, що саме з цієї дати позиція Росії кардинально змінюється. Російський уряд, враховуючи геополітичні реалії, відійшов від практики пропагування кондомініуму на теренах Каспійського моря. В російсько-казахстанському договорі було визнано радянські договори з Іраном, такими, що не відповідали часу і визнавалося необхідність укладення нової угоди по Каспійському морю.

     Угоду між Казахстаном та Росією розвинули  два договори 2003 року. Так 27 лютого Азербайджан  та Казахстан остаточно поділили між собою дно Каспійського моря, 14 травня була укладена трьохстороння  угода між Росією, Казахстаном  та Азербайджаном. За цими договорами північ Каспійського моря була поділена за модифікованою серединою лінією. Хоча за умовами договорів північ Каспію ділився за принципом “дно у кожного своє, а вода спільна”, визначення приналежності Каспію до моря чи озера в текстах договорів не зазначалось[42].

     Укладення сепаратних делімітаційних договорів  на півночі Каспійського моря мало важливі наслідки, як для регіону  вцілому так і для Ірану  зокрема:

• По-перше, договором утворювалась більшість з трьох держав, які не тільки виступали за поділ Каспійського моря за серединною лінією, а й вже поділили його між собою даним способом.
• По-друге, Казахстан, Азербайджан та Росія фактом укладення між собою делімітаційних договорів визнавали недієвими умови радянсько-іранських договорів 1921 та 1940 рр..
• По-третє, Іран, який протягом дев’яностих років гнув разом з Росією лінію “кондомініуму” Каспійського моря, залишався без підтримки могутнього російського союзника, а отже втрачав, опинившись у меншості, шанси на збереження статусу кондомініуму каспійських вод.

     Отже, наприкінці дев’яностих років стало зрозуміло, що позиція по збереженню якнаймога довше старих радянсько-іранських договорів не відповідає часу. Зрозумівши це російська адміністрація змінює своє позицію по Каспійському морю, приєднавшись до табору Азербайджану та Казахстану. Зміна поглядів російського уряду призвела до перших конструктивних наслідків у вигляді делімітації північної частини Каспійського моря. Росія відійшла до більш прагматичної позиції, яка б сприяла реалізації своїх інтересів в регіоні через конструктивний діалог з прикаспійськими державами, адже після розпаду СРСР Каспійське море вже не  було абсолютною сферою впливу Росії. На території прикаспійського регіону з’явилось три нові держави, які прагнули до реалізації своїх національних інтересів. Усвідомлення своєї не всесильності призвело до зміни російської позиції. Зміна російських пріоритетів похитнула позиції Ірану на Каспійському морі. Ісламська республіка опинилась у загрозі дипломатичної ізоляції. Ставала все реальнішою загроза розвитку сценарію за яким пострадянські держави могли учотирьох поділити Каспій, а Іран поставити перед фактом.

2.2 Зміна пріоритетів  Ірана у визначенні  режиму Каспію  після  зміни  російської каспійської  політики

     Іранська  позиція після зміни основних аспектів російської прикаспійської політики не дуже змінилась. Ісламська республіка Іран не визнає договорів укладених  між Казахстаном, Росією та Азербайджаном, вважаючи їх не легітимними[43]. Іранський уряд заявляє, що будь-які сепаратно укладені угоди по розподілу Каспійського моря не є легітимними так як суперечать характеру співробітництва усіх п’яти держав по питанню визначення правового статусу Каспійського моря[44]. Починаючи з двохтисячнх років іранський уряд займає жорстку позицію щодо визначення статусу Каспійського моря. Як передумовою становлення жорстких поглядів у Каспії можна вважати постанову іранської Ради національної безпеки від 1998 року про виняткові суверенні права Ірану на двадцятивідсотковий сектор Каспію до укладення нової угоди по режиму користування Каспійським морем[45]. Крім того на пожощення позиції Ірану також сильно вплинув азербайджанський фактор. Історія ірансько-азербайджанських відносин не є простою та нараховує ряд невирішених суперечностей. Однією з найважливіших є проблема Каспію. Азербайджан розглядався і розглядається Іраном, як джерело проникнення американського ворожого впливу у життєво важливий для іранського уряду каспійський регіон. Бажаючи послабити американський вплив Іран тисне на Азербайджан каспійською проблемою. Кульмінацією ірансько-азербайджанського протистояння стає липень 2001 року, коли іранський винищувач здійснював полети над азербайджанськими геологорозвідувальними судами, після чого з підійшовшого іранського крейсеру пролунала вимога азербайджанським кораблям покинути зону[46]. Нащастя назрівавший конфлікт не переріс у відкрите збройне протистояння, проте своєю акцією іранський уряд не добився нічого окрім засудження з боку США та Туреччини, та утвердження впливу останніх в Азербайджані. Активна підтримка Туреччиною та США Азербайджану засвідчила неможливість вирішення ірансько-азербайджанських протиріч шляхом збройного конфлікту на Каспійському морі[47]. То ж єдиним важелем впливу на Азербайджан залишився тиск на останнього на офіційних переговорах, щодо встановлення нового правового режиму Каспійського моря.

     Зважаючи  на нові обставини та загрози в  каспійському регіоні Ісламська  Республіка Іран зайняла жорстку  позицію на переговорах, щодо встановлення нового режиму Каспійського моря. Так  Іран вимагає розподілу Каспію на п’ять рівних двадцяти відсоткових національних секторів[48]. Сектори розділяють не тільки каспійське дно але й водну поверхню, тобто іранські урядовці заперечують принцип спільного водокористування на Каспійському морі, який своїми угодами пропагують Росія, Казахстан та Азербайджан. Крім того для Іранського уряду не менш важливим є безпековий аспект каспійського питання. Іранські дипломати на всіх переговорах поступово виступають за визнання Каспійського моря морем миру та не допущення іноземних суден у акваторію Каспію. В розрізі сучасного міжнародного положення Ірану питання безпеки у регіоні є актуальним, через суперечності Ірану з США та можливістю проникнення сил НАТО у акваторію Каспійського моря через територію Азербайджану чи Казахстану[49].

     Переговорний  процес у двохтисячних роках по прийняттю  нової конвенції про правовий статус Каспійського моря відрізняється  від подій дев’яностих. Найважливішою причиною зміни формату переговорів є те, що з 2002 року зустрічі по врегулюванню питання правового статусу Каспійського моря відбуваються на рівні голів держав.

     Перший  саміт, що відбувся у квітні 2002 року в Ашхабаді, виявився невдалим.  Причин тому було декілька. Головна з них - вимога Ірану ділити море за "принципом справедливості" на п’ять рівних частин. Але це категорично не влаштовувало інші країни, які вважали, що величина національних акваторій і дна повинна відповідати довжині берегової лінії.  
Не сприяв успіху зустрічі на найвищому рівні і скандал, що вибухнув між колишніми президентами Туркменістану та Азербайджану Сапармуратом Ніязовим і Гейдаром Алієвим. Причиною стала суперечка Баку і Ашхабада  за приналежність трьох нафтових родовищ у центрі Каспію. У запалі полеміки в присутності преси Туркменбаші звинуватив тоді Гейдара Алієва в тому, що через позицію Баку "на Каспії запахло кров'ю"[51]. 

     Тоді  головам п’яти держав не вдалося  досягти взаєморозуміння з усього спектру питань, але, тим не менш, були позначені конкретні напрями  роботи з існуючих проблем. Крім того саміт заклав основу для становлення нового інституту регіонального співробітництва – “Каспійська п’ятірка.” Також в Ашхабаді було прийнято рішення провести другий саміт в Тегерані в 2003 році. Однак саміт щорічно відкладався до 2007 року.

     Наступна  зустріч “п’ятірки” відбулась в Тегерані в 16 жовтня 2007 року[51]. Між головними супротивниками минулого саміту – Азербайджаном та Туркменістаном, почали налагоджуватись відносини, що сприяло більш конструктивному характеру роботи на зустрічі. Так головним результатом саміту “Каспійської п’ятірки” стало підписання декларації, в якій були окреслені загальні принципи укладення Конвенції про правовий статус Каспію. Найважливішими положеннями укладеної декларації є:

• Положення про те, що держави прикаспійської п'ятірки зобов'язуються не надавати свою територію третім країнам для агресії один проти одної.
• Підтвердження права держав учасниць на розвиток мирної атомної програми, за умови неухильного виконання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

     Зважаючи  на ці положення, можна твердо заявити, що в 2007 році переговори каспійської п'ятірки вийшли за рамки визначення правового статусу. Так іранська дипломатія за допомоги зустрічі у Тегерані вирішила два важливих питання для своєї держави. Іран убезпечив себе від військової агресії з півночі своєї території і домігся визнання від країн-сусідів визнання права на власну ядерну програму.

     Вирішення деяких проблем іранської зовнішньої політики було найконструктивнішим  результатом саміту. Сторонам не вдалося  врегулювати питання розподілу  ресурсів акваторії моря. Проте навіть в цьому питанні проявився  помітний прогрес порівняно з  минулими роками. Так укладена декларація проголошує право лише прибережних  держав на море та його ресурси. В документі  підкреслюється, що “до визначення нового правового статусу Каспію в його акваторії повинні діяти… режими судноплавства, риболовлі та плавання суден виключно під прапорами прикаспійських держав”[52]. Тобто економічна діяльність під прапорами інших інших держав на Каспії фактично заборонена.

     Незважаючи  на продуктивну діяльність саміту у  Тегерані, найважливіші питання пов’язанні з правовим статусом Каспійського моря, такі як використання водної поверхні, розмежування дна, рибний промисел, судноплавання, питання безпеки(демілітаризація, рух військових кораблів тощо) на тегеранській зустрічі узгодженні не були.

     За  результатами конференції було оголошено  про проведення нової конференції  в наступному 2008 році в Баку. Проте  третій саміт прикаспійської п’ятірки відбувся лише в 18 листопада 2010 року.

     Саміт, що відкладався два роки, все ж  таки в був проведений в кінці 2010 року. Для визначення позиції  уряду Ірану щодо Каспійського питання, результати цієї зустрічі можуть стати  визначальними у формуванні позиції  Ісламської Республіки Іран у майбутньому.

     Перед зустріччю в Баку Іран опинився у  складній геополітичній ситуації. Економіка  держави опинилась в економічній  блокаді запровадженій США через  ядерну програму Ахмадінеджада. Така ситуацію вимагає пошуку нових ринків збуту, простору, який сильно був обмежений  економічними санкціями США. Таким  “простором” для Ірану може стати регіон Каспійського моря. Проте ситуація у регіоні також не є сприятливою для іранської зовнішньої політики. Протягом двохтисячних років іранський уряд жорстко стояв на позиції рівного розподілу Каспійського моря на п’ять двадцятивідсоткових частин. Ця жорстка і негнучка позиція, до якої не були схильні пострадянські країни(особливо яскраво це не сприйняття спостерігається у в політиці Азербайджану, Росії та Казахстану), призвела до активізації діалогу каспійських держав без Ірану. Тобто Іран і у каспійському регіоні мав загрозу опинитися ізольованим, виключеним з переговорного процесу.

     Крім  того іранський уряд вже декілька років очікує потенційного нападу США. Хоча після зміни адміністрації  в Білому домі ця загроза знизилась, не факт, що наступний американський  президент не візьме за приклад політику Джорджа Буша Молодшого, який не виключав можливості нападу Сполученими Штатами  на Іран. То ж питання безпеки, яке  іранський уряд поступово намагався  вирішити протягом останніх двох самітів, залишалось важливим аспектом позиції  Ірану в Баку, адже Каспійський  море завжди турбувало іранський  уряд як потенційне джерело іноземної  агресії.