Планування і фінансування в охороні здоровя

Управління  закладами вторинної ланки національної системи охорони здоров'я здійснюють:

o центральною  районною лікарнею - головний лікар району;

o міськими лікарнями  - відділ (управління) охорони здоров'я  виконавчого комітету міської  Ради;

o обласними лікарнями  - управління охорони здоров'я  обласної державної адміністрації.

Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку в галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко трапляються. Високоспеціалізована лікувально-профілактична допомога надається в спеціалізованих республіканських лікарнях, республіканських диспансерах, спеціалізованих санаторіях, клініках при науково-дослідних інститутах, підпорядкованих Академії медичних наук України та МЗ України, клінічних закладах охорони здоров'я (міські, обласні лікарні), на базі яких працюють відповідні кафедри медичних академій, інститутів та університетів, Інститутів удосконалення лікарів.

Управління закладами  третинної ланки національної системи  охорони здоров'я здійснюють:

o міські лікарні - відділ (управління) охорони здоров'я виконавчого  комітету міської Ради;

o обласні лікарні - управління  охорони здоров'я обласної державної адміністрації;

o центральні спеціалізовані  лікарні, клініки, медичні університети, академії та інститути удосконалення  лікарів - Міністерство охорони  здоров'я України.

Крім названих, до національної системи охорони здоров'я належать відомчі ме-дико-санітарні служби, які представлені закладами охорони здоров'я та відповідними органами, що здійснюють управління.

Таким чином, на Україні збереглася система охорони здоров'я, яка  була ще за СРСР, існування якої за ринкових умов проблематичне, оскільки вона потребує великих асигнувань. Структура медичних послуг за цією системою грубо деформована - на первинному рівні починається і закінчується лікування менше третини усіх випадків і домінує спеціалізована та стаціонарна медична допомога. У доповіді Міністра МОЗ України "Можливий шлях реорганізації системи охорони здоров'я в Україні" зазначалося, що залучення до первинного контакту вузьких спеціалістів цілеспрямоване або зумовлене незадовільною організацією роботи первинної ланки, призводить до деперсоніфікації відповідальності медичного персоналу за результати медичного обслуговування, марнотратного використання потенціалу амбулаторно-поліклінічних закладів. Крім цього, недоліки діючої в Україні системи первинної лікувально-профілактичної допомоги проявляються в тому, що:

o вона забезпечуються  багатоланковою структурою (дорослі  та дитячі поліклініки, медико-санітарні  частини, жіночі консультації, сільські  лікарські амбулаторії);

o нема чіткого розподілу  на служби первинної та вторинної  лікувально-профілактичної допомоги, поняття первинної лікувально-профілактичної допомоги відноситься до поліклініки в цілому, а не до первинної ланки;

o терапевтична та педіатрична  кваліфікації дільничних лікарів  не дозволяють професійно вирішувати  всіх проблем первинного медичного обслуговування населення;

o пацієнти мають можливість  звертатися до лікарів-спеціалістів  самостійно, без направлення дільничного  лікаря;

o дільничні лікарі, праця  яких оплачується за твердими  ставками і не залежить від  обсягу їх роботи, не зацікавлені в пацієнтах та їх доброму здоров'ї і самі заохочують подібну практику.

Основну стратегію реорганізації  системи охорони здоров'я Міністерство охорони здоров'я бачить у раціональному  використанні ресурсів, для чого необхідно  впровадити:

o зміни підходів і механізмів розподілу ресурсів в охороні здоров'я - від "утримання" медичних закладів до їхнього фінансування залежно від обсягу та структури виконуваної роботи;

o реформування первинної  медичної допомоги;

o структурного реформування  стаціонарної допомоги;

o стандартизації медичної  діяльності на всіх рівнях;

o змін функцій та механізмів  управління охороною здоров'я;

o формування базових територіальних  програм, які мають бути законом  для медичних установ;

o залучення додаткових  ресурсів з інших джерел (обов'язкове медичне страхування, добровільне медичне страхування);

o використання доведено  ефективних медичних втручань (доказова  медицина).