Планування і фінансування в охороні здоровя

Для ефективної роботи медичних закладів менеджерам лікарень потрібне правильне  стратегічне планування, правова  база та інструменти управління для  прийняття рішень щодо ефективного  розміщення фінансових та людських ресурсів. У першу чергу повинні бути створені автономні медичні заклади і районні відділення охорони здоров'я (РВОЗ). Для цього необхідно аби обласна влада погодила стратегією реформування охорони здоров'я та створення автономних закладів на території області. Районна влада, у свою чергу, повинна підтвердити повноваження та завдання різних провайдерів медичних послуг, а також ухвалити статути нових автономних   підприємств.

Висновки та пропозиції

Погіршення стану здоров'я населення  спричинює об'єктивне зростання  потреб у медичній допомозі, які  не можуть бути задоволені наявною системою охорони здоров'я, заснованою на застарілих принципах.

За цих обставин необхідним є  створення ідеологічно нової  системи охорони громадського здоров'я, діяльність якої має бути спрямована на поліпшення соціального, фізичного та психічного здоров'я громадян через вплив на біологічні, економічні, політичні чинники і довкілля. Досягнення цієї мети полягає у застосуванні програмно-цільового методу використання ресурсів галузі охорони здоров'я й у системному підході, що передбачає тісне міжвідомче співробітництво - максимальне обмеження тютюнопаління, проведення широкомасшабної антиалкогольної пропаганди з економічно виваженим зменшенням попиту та пропозиції, спрямування певної частки підвищеного акцизу на "гріховні товари" в охорону здоров'я, залучення широких верств населення до фізичної активності, забезпечення якісною питною водою, зміна стереотипу харчування, поширення соціальної реклами та обмеження комерційної реклами лікарських засобів і продуктів, які справляють негативний вплив на здоров'я.

Державна політика щодо профілактики та боротьби з ВІЛ-інфекцією/СНІДом і туберкульозом довела свою неефективність. Очевидним є те, що боротьба з  цими інфекційними хворобами і їх причинами не стала стратегічним завданням влади на всіх рівнях.

Ключовим підходом, на мою думку, має стати зміщення акценту з  медичних на соціальні аспекти, що в  цілому залежить від якості життя  населення і має значно більший  вплив на поширення цих хвороб.

Основною стратегією має стати  створення якісно нової системи медичного забезпечення населення шляхом чіткої структуризації медичної допомоги з пріоритетним розвитком первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на основі організаційних, економічних і медичних переваг.

Сімейний лікар, підготовлений відповідно до сучасних вимог, працюючи безпосередньо з родиною, нестиме пряму відповідальність за здоров'я всіх її членів не тільки в моральному плані, але й у фінансовому. Для цього мають бути змінені економічні засади його діяльності. Результати роботи сімейного лікаря оцінюватимуть за показниками   стану здоров'я населення.

Структура видатків на первинну МСД  повинна збільшиться до 30% бюджетного фінансування.

Для підвищення доступності якісних  ліків мають бути створені відповідні лабораторії щодо визначення їхньої якості та встановлені базові ціни на основні лікарські засоби, що дасть можливість знизити вартість їх.

Формування та реалізація державної  політики, забезпечення доступності  і якості медичної допомоги має здійснюватись  на принципах пріоритетного розвитку первинної ланки - загальної (сімейної) практики, що, безперечно, потребуватиме внесення змін до нормативної бази сфери охорони здоров'я і розробки відповідно до міжнародних вимог стандартів діагностики, лікування та організації медичної допомоги на основі науково обґрунтованої медичної практики.

Які реальні шляхи поліпшення фінансового  стану галузі? По-перше, це необхідність багатоканального фінансування медичної сфери, розвиток і легалізація платних  медичних послуг при одночасному  зростанні державного фінансування. Вагомим внеском в цю справу може бути прийняття та поетапне запровадження закону України про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування, адже нині жодна країна в світі не фінансує галузь охорони здоров’я виключно із бюджету.

По-друге, запровадження гарантованого  державою безоплатного рівня та обсягу медичної допомоги. Проект такої постанови  Кабінету Міністрів вже підготовлено. Це дозволить захистити права  громадянина на отримання як гарантованих державою медичних послуг, так і послуг більшого обсягу та вищої якості у державному та недержавних секторах медичної допомоги. Для цього необхідно розширювати і підтримувати мережу недержавних закладів охорони здоров’я і створити реальний ринок медичних послуг для активізації альтернативних джерел фінансування медицини.

Конкуренція між закладами охорони  здоров’я з надання медичних послуг сприятиме зростанню їх якості, а також легалізації існуючих тіньових фінансових потоків у сфері  охорони здоров’я.

По-третє, створення єдиного медичного  простору у регіонах. Це усуне невиправдані бюджетні витрати на утримання паралельних  медичних структур. Робота у цьому  напрямку значно активізувалася в цьому  році.

Необхідна також реальна підтримка  власного фармацевтичного виробника для забезпечення фармацевтичного ринку дешевими та   якісними ліками. Дійовим чинником могло б стати підвищення до 15% тендерної преференційної поправки до ціни продукції вітчизняного виробництва, а також врегулювання проблеми державного замовлення на закупівлю вакцин, інсулінів та препаратів для лікування соціально небезпечних хвороб.

Потрібна подальша реструктуризація системи охорони здоров’я  зі зміщенням акцентів на первинну медико-санітарну допомогу. Це суттєво  знизить потребу у високозатратній спеціалізованій допомозі. Усе зазначене вище потребує внесення відповідних змін до нормативно-правової бази медичної сфери, перш за все до «Основ законодавства України про охорону здоров’я» з метою їх приведення у відповідність до стандартів Європейського Союзу.

Список літератури

1. Закон України. «Про Державний  бюджет України на 2006 рік».

2. Богиня Д., Волинський Г. До  питання щодо різних варіантів  ринкових реформ // Екон. України. - 1994. - № 3. - С. 29-34.

3. Браунинг П. Современные экономические теории. - М.: Экономика, 1986. - 160 с.

4. Видатки державного бюджету  України// Фінанси України. - 2000, - №  5. - С. 76.

5. До проблеми виконання державного  бюджету України// Бізнес-інформ. - 1999. - № 9-10. - С. 45.

6. Деркач М. Формування фінансової бази регіонів // Екон України. - 1995. - № 1. - С. 12-21.

7. Д’яконова І.І. Удосконалення  методів регулювання доходів  і видатків державного й місцевого  бюджетів //Фінанси України. – 1999. - №3. – с.125-129.

8. Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д’яконова І.І. Бюджет і фінансова політика України. Навч. посібник для вузів. – 2-е видання. – К.: Наукова думка, 1999. – 304с.

9. Епифанов А. О. Механизм регулирования  комплексного социально-экономичсского  развития обласного региона в условиях перехода к рынку. - Харьков: Основа, 1993. - 76 с.

10. Іванух Р., Крижановський Б.  Економічні реформи і розвиток  продуктивних сил України // Екон. України. - 1994. - № 3. - С. 35- 44.

11. Ліннакко Е. Обчислення собівартості  медичних послуг // Сімейний   лікар. – 2005, №9. – С.3-4.

12. Макконнел К. Р., Брю С. Л.  Экономика: принципы, проблемы и  политика. - К.: Хагард-Демос, 1993. - 785 с.

13. Малагардіс А. Стратегічне  планування для ефективного розміщення  ресурсів та управління медичними послугами в Україні // Сімейний лікар. – 2005, №9. – С.2.

14. Макаров В.Г. «Теория бухгалтерского  учета» – К.: Вища шк., 1997. – 383с.

15. Макроекономічні показники за 1-ше півріччя 2005 р.// Фінанси України. - 2005. - № 10. - С. 75.

16. Опарін В.М. Передумови та  чинники розбудови ефективної  бюджетної системи в Україні  //Фінанси України. – 2000. - №9. – с.126-133.

17. Павлюк  К.В. Проблеми формування бюджету  розвитку //Фінанси України. – 2000. - №1. – с.59-65.

18. Суторміна  В.М., Федосов В.М. Фінанси зарубіжних  корпорацій. – К.: Либідь, 1993.– 247с.

19. Федосов  В. М; Огородник С. Я; Сутормина  В. И. Государственные финансы. - К.: Либідь, 1991. - 276 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФОРМА ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я» 
Запоріжжя, 2010 
 
 
Зміст:  
Введення 
 
1. Історія реформування системи охорони здоров’я 
 
2. Система охорони здоров’я 
 
2.1 Основні принципи охорони здоров'я 
 
2.2 Формування державної політики охорони здоров'я 
 
2.3 Реалізація державної політики охорони здоров'я 
 
3. Програми реформування охорони здоров’я 2002 -2007рр. 
 
4. Громадська рада, її роль в системі охорони здоров’я 
 
5. Сьогоднішня ситуація системи реформування охорони здоров’я 
 
6. Іноземний досвід медичного реформування та рекомендації реформування охорони здоров’я для України з досвіду Словаччини та інших країн 
 
Висновок 
 
Література 
 
 
 

Вступ

 
 
 
Актуальність теми дослідження. 
 
Ситуація в охороні здоров’я є однією з найгостріших у нашій країні. Ця дуже важлива соціальна галузь існує на межі виживання. Громадяни, яким право на здоров’я має забезпечити держава, реально цього права не мають. Сільська медицина «мертва» (а там, до речі, також живуть люди), профілактичний напрямок наказав довго жити, медична допомога на рівні районних центрів не відповідає сучасним вимогам ефективності та якості. Реалії сьогодення не райдужні. Крім того, демографічні показники в Україні невтішні, зі щорічною тенденцією до погіршання, і не останню роль у цьому процесі відіграє теперішній стан медицини. Суттєво збільшуються побутовий травматизм, кількість хворих із захворюваннями серцево-судинної системи, онкологічними та психічними хворобами, туберкульозом, СНІДом, наркоманією та алкоголізмом. Смертність серед людей працездатного віку зростає, а тривалість життя скорочується. Нація вимирає! Якщо нас було 52млн, то зараз трохи більше 46 млн. А скільки буде в недалекому майбутньому? 
 
Для подолання демографічної кризи Україні потрібно підвищити ефективність системи охорони здоров’я. Поліпшення фінансування галузі можливе через запровадження системи страхової медицини, зменшення ролі державних фондів у фінансуванні медицини та створення умов для приходу приватного капіталу на ринок. 
 
Предмет дослідження – система охорони здоров’я в Україні. 
 
Об’єкт дослідження – реформа охорони здоров’я.  
 
Мета – дослідження сучасного стану системи охорони здоров’я та його реформування. 
 
Завдання: 
 
- дослідити історію реформування системи охорони здоров’я; 
 
- визначити поняття, принципі системи охорони здоров’я; 
 
- проаналізувати програми реформування охорони здоров’я 2002 -2007рр.;  
 
- вивчити роль Громадської ради в системі охорони здоров’я; 
 
- дослідити сьогоднішню ситуацію системи реформування охорони здоров’я в Україні; 
 
- проаналізувати іноземний досвід медичного реформування. 
 
 
 

1. Історія реформування системи охорони здоров’я

 
 
 
Влада в Україні, яка перетворилась  в арену не тільки громадянської  війни, а й іноземної інтервенції, неодноразово переходила від однієї суспільно-політичної сили до іншої, що призводило до двовладдя. За цей же короткий час Україна пережила декілька етапів своєї державності, кожний з яких характеризувався своїми особливостями щодо побудови центральних органів управління охороною здоров’я. Перший з них – період правління Української Центральної Ради – охоплював тринадцять з половиною місяців (17 березня 1917 р. – 29 квітня 1918 р.), за які Україна пройшла шлях від частини Російської імперії через національно-територіальну автономію (перший універсал УЦР від 23 червня 1917 р.) до проголошення Української Народної Республіки (третій універсал УЦР від 20 листопада 1917 р.) і її незалежності (четвертий універсал УЦР від 22 січня 1918 р.) [1].  
 
Формуючи власні управлінські структури, Центральна Рада в частині управління медико-санітарною справою попервах наслідувала приклад Тимчасового уряду Росії, який вищим своїм медико-адміністративним органом проголосив Центральну лікарсько-санітарну Раду. Результатом цього стало створення в Києві Крайової (в розумінні державної української) лікарсько-санітарної Ради – першого органу управління медико-санітарною справою автономної України. З доповіддю "Утворення Крайового медично-санітарного органа при Генеральному Секретаріаті Української Центральної Ради" (перший уряд автономної України) на 1-му Крайовому лікарсько-санітарному з’їзді (Київ) 15 жовтня 1917 р. виступив декан медичного факультету Українського Народного Університету професор О.В. Корчак - Чепурківський. По доповіді лікаря Н.П. Малигіна "Про лікарсько-санітарний устрій на Україні при новому її державному будівництві на демократичних засадах" з’їзд прийняв резолюцію, в якій наголошувалось, що "весь лікарсько-санітарний устрій повинен базуватись на тих же, напрацьованих громадською медичною думкою, демократичних основах, на яких раніше будувалась земська медицина".  
 
Як відомо, основними її принципами були, зокрема, безкоштовність медичної допомоги, її загальна доступність, профілактичний напрямок, участь громадськості у будівництві системи медико-санітарної допомоги, а в галузі управління–принцип самоврядування, що Українська Центральна Рада і вважала доцільним запровадити на терені автономної України [4] .  
 
Тимчасовий уряд Росії змушений був визнати не тільки новий орган управління медичною справою в Україні – Крайову лікарсько-санітарну Раду, а і необхідність взаємодії з ним з організаційних питань. Про це наголошено в урядових тезах "По вопросу о врачебно-санитарном строе в России при новом государственном ее устройстве на демократических началах" (1917). 
 
Проте у зв’язку зі зміною політичної ситуації, обумовленої громадянською війною, переходом на окремих територіях влади від УЦР до більшовиків і навпаки, Департамент охорони здоров’я, як орган управління, фактично не розпочав своєї діяльності і не зміг внести нічого нового в управління медико-санітарною справою.  
 
У той же час у районах, контрольованих органами радянської влади, яка проголосила побудову нових органів державного управління, почалась поступова ліквідація дореволюційних форм управління медичною справою (губернських та повітових лікарських управ) і створення при виконкомах місцевих рад медико-санітарних відділів – перших радянських органів управління медичною справою. Тобто, в управлінні медичною справою, а скоріше – медичною допомогою, наступило двовладдя [2]. 
 
Другий етап у формуванні центральних органів управління медичною справою відноситься до періоду правління гетьмана П.П. Скоропадського. Цей період розпочався після падіння УЦР в кінці квітня 1918 р., тривав сім з половиною місяців (29 квітня – 18 грудня 1918 р.) і ознаменувався проголошенням Української держави (29 квітня 1918 р.) та скасуванням всіх законів Центральної Ради. Безпосередньо в управлінні медико-санітарною справою спостерігалося повернення до дореволюційних форм: відновленням діяльності міських управ з відділами народного здравія, губернських та повітових земських управ з санітарними бюро.  
 
Але для історії управління українською медициною період гетьманату особливо знаменний тим, що саме цей уряд вперше в історії України на початку травня 1918 р. заснував власний національний орган централізованого управління медичною справою на рівні міністерства – Міністерство Народного Здоров’я і Опікування (наймало приміщення у Товариства швидкої допомоги по вул. Рейтарській, 22). В самій назві міністерства, що поєднувала народне здоров’я з опікою, відтворювались історичні надбання вітчизняної медицини (заснування в Україні ще в ХV ст. Медико - опікувальних закладів) щодо всебічного підходу до справи піклування про здоров’я населення. В законопроекті про міністерство вказано: "І. Міністерство Народного Здоров’я і Опікування є вищим керуючим і доглядаючим органом по всім справам, які торкаються охорони народного здоров’я і опікування в різних галузях державного та громадського управління і об’єднує, згідно з єдиним державним планом, всі заходи відносно народного здоров’я і опікування ІІІ. Всі медико-санітарні та піклувальні, громадські та приватні інституції підлягають компетенції Міністерства Народного Здоров’я і Опікування і всі розпорядження уряду відносно цих інституцій переводяться виключно через Міністерство Народного Здоров’я і Опікування" [3].  
 
Функції міністерства формувалися за першочерговими вимогами того часу: організація охорони здоров’я цивільного населення, забезпечення разом з Міністерством військових справ санітарної опіки торговельного флоту, сприяння Міністерству внутрішніх справ у репатріації українських громадян, допомога полоненим, разом з Міністерством закордонних справ – повернення емігрантів-українців із країн Заходу та Далекого Сходу, співпраця з Міністерством торгівлі у справі придбання за кордоном лікувальних засобів для України. Про невідкладні завдання міністерства того часу свідчить український державний і політичний діяч, історик Д.І. Дорошенко: "Міністерство Народного Здоров'я і Опікування мало перед собою дуже складне і важке завдання: поліпшити санітарне становище краю, що був кілька років почасти тереном війни, або ж найближчим запіллям мільйонових армій, був весь захоплений виром громадянської війни; в краю розвинулись пошесні хвороби, загрожувала зі сходу холера, а тим часом медичний і санітарний апарат був у значній мірі зруйнований і почувався величезний брак медикаментів і санітарних засобів. 
 
Третій етап – період правління уряду Директорії (18 грудня 1918 р. – друга половина 1919 р.), створеного опозиційним до гетьмана Українським Національним Союзом. Він характеризувався відновленням законів Української Народної Республіки, тобто часів Центральної Ради, і проголошенням 22 січня 1919 р. акту її возз’єднання з Західно - Українською Народною Республікою (ЗУНР, 1918) в єдину соборну Україну. В основу управління медико-санітарною справою Директорія поклала гетьманське законодавство, зберігши Міністерство Народного Здоров’я і Опікування, яке під час її перебування в Києві очолив Б.П. Матюшенко.  
 
Другим міністром охорони здоров’я періоду Директорії на короткий час став колишній земський і санітарний лікар, доктор медицини, професор медичного факультету Київського університету О.В. Корчак-Чепурківський, який у 1907 р. першим в Російській імперії на базі Київського комерційного училища почав читати лекції з соціальної медицини. Відомий громадський діяч, активний учасник створення Всеукраїнського лікарського товариства, один із ініціаторів заснування в кінці 1917 р. в Київському університеті першого в історії України медичного факультету з викладанням українською мовою і перший його декан. З його ім’ям пов’язане створення першої української класифікації хвороб, формування української науково-медичної термінології, укладання (разом з М. Галиним) першого російсько-українського медичного словника.  
 
За період перебування відступаючого в 1919 р. під натиском Червоної Армії військ уряду Директорії послідовно у Вінниці (лютий), Рівному (квітень) і тимчасовій столиці УНР – Кам’янець-Подільскому (червень) міністрами охорони здоров’я призначались М. Білоус (дані не виявлені) і Дмитро Одрина (1892 – 1919) – уродженець Білоцерківського повіту Київської губернії, вихованець медичного факультету університету св. Володимира (1916). У Секретаріаті Української Центральної Ради він займався організацією військової медико-санітарної справи, учасник створення Українського Червоного Хреста, у червні 1919 р. – міністр охорони здоров’я і заступник Голови Ради Міністрів [1].  
 
Наведене свідчить, що кожен з урядів України періоду започаткування української державності намагався вирішувати проблеми управління медичною справою, але в умовах громадянської війни, значних руйнувань медико-санітарної мережі і епідемій вони обмежувались в основному черговими його реформами, які в той складний час не могли досягти мети.  
 
Крім того, управління на місцях повністю залежало від характеру влади, яка в певний час являлась панівною на даній території, що в цілому протягом більше двох років призводило до двовладдя в управлінні медичною справою в Україні. Щодо управління медико-санітарною справою в Західноукраїнській Народній Республіці (листопад 1918 р. – листопад 1919 р.), то вищим її медико-адміністративним органом став Державний секретаріат здоров’я, який очолював вихованець Віденського університету, лікар і громадський діяч Галичини Іван Куровець (1863 – 1931). Після падіння УНР (листопад 1920р.) її представники в еміграції (Польща, Тарнів) в лютому 1921 р. сформували Раду Республіки як тимчасовий верховний орган народної влади ("уряд у вигнанні"), яка існувала до серпня 1921 р.  
 
30 грудня 1922 р. у м. Москві відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад, який розглянув питання про утворення СРСР, у складі якого була і Україна як одна з 15-ти республік СРСР. Постало питання координації міроприємств у галузі охорони здоров’я усіх республік Союзу РСР. На ІІ Всеукраїнському з’їзді здороввідділів (1923 р.) було підкреслено необхідність приділяти увагу створенню мережі поліклінік, жіночих та дитячих консультацій, розширенню профілактичних заходів не тільки у діяльності санітарних лікарів, але і лікарів лікувального профілю. Поліклінікам придавалося все більшого значення в організації лікувально-профілактичної допомоги населенню. 
 
Великі труднощі викликало налагодження санітарного стану міст та селищ України, що пояснюється розрухою у роки громадянської війни та іноземної військової інтервенції. Були прийняті невідкладні заходи із створення санітарної організації, що являло на той час величезні труднощі з причин величезного дефіциту санітарних лікарів. Залучення старих фахівців до співробітництва з радянськими органами охорони здоров’я на перших порах викликало організований опір серед деякої частини лікарів, яка закликала до саботажу народної охорони здоров’я. Але все ж таки найбільш свідомі представники медичної інтелігенції без вагань стали співпрацювати з органами радянської влади з метою підготовки та виховання нових кадрів медичних працівників, які були так потрібні молодій державі [3].  
 
З 1928 р. на Україні почала швидкими темпами розвиватися мережа санітарно-епідеміологічних станцій. На початок 1941 р. система охорони здоров’я Української РСР налічувала 29000 лікарів та 91000 середніх медпрацівників. Вони творчо працювали у 16 медичних інститутах, 4 інститутах удосконалення лікарів та фармацевтів, і 45 науково-дослідних інститутах республіки. 
 
Розгром соціальної медицини мав для української здоровоохорони цілий ряд тяжких наслідків, що й досі визначають її методологічну слабкість та невизначеність. До управління охороною здоров’я замість соціальних медиків і організаторів охорони здоров’я прийшли клініцисти - терапевти, хірурги, акушери-гінекологи, що й привели її врешті-решт до сьогоднішнього стану. Кафедри соціальної медицини (гігієни) були перейменовані в кафедри організації здоров’я, і були заповненими випадковими людьми. 
 
У роки Другої світової війни медичні працівники України виявили мужність та героїзм на фронтах і в тилу ворога. Вони сприяли укріпленню обороноздатності воїнів Червоної армії, партизан, забезпечували ефективну систему евакуації та лікування поранених і хворих воїнів, надавали кваліфіковану медичну допомогу широким верствам населення. 
 
Переконливим показником високої дієвості військово-медичної служби Червоної армії та громадських органів охорони здоров’я є повернення до строю 72 % поранених та 90 % хворих воїнів. 
 
Було проведено величезну роботу по відновленню матеріально-технічної бази охорони здоров’я та діяльності медичних закладів України. На початку вересня 1945 р. на Україні було 4780 амбулаторно-поліклінічних закладів та понад 800 санітарно-епідемічних станцій. Відновили свою діяльність майже усі сільські лікарські дільниці. Біля 6700 фельдшерських та фельдшерсько-акушерських пунктів, закладів охорони матері та дитини, аптечна мережа.  
 
Почали випуск продукції підприємства медичної промисловості. На визволеній території України у найкоротші строки створювалися евакуаційні шпиталі. На початок 1945 р. у таких шпиталях на Україні працювало понад 15000 медичних працівників. У республіці на початок 1945 р. було 12000 лікарів (не враховуючи тих, що працювали у евакуаційних шпиталях), що становило 45,3 % від кількості лікарів станом на 1 січня 1941 р. [4]. 
 
На кінець 1950 р. у лікувально-профілактичних установах України працює уже 48600 лікарів та 136400 чол. середнього медичного персоналу, що значно перевищило їх кількість у довоєнні роки. Завдяки проведеним заходам по упорядженню водного господарства республіки, організації лікування відповідного контингенту хворих було досягнуто великих успіхів у боротьбі з малярією. Так, у 1957 р. в Україні було виявлено лише 63 хворих на малярію проти 489000 у 1945 р. Великий внесок у ці досягнення зробили фахівці та вчені Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни. 
 
У результаті виконання задач, поставлених урядом перед органами охорони здоров’я, в медичних закладах України на початку 70-х років уже працювало 157100 лікарів, у тому числі у системі МОЗ УРСР - 127300. На кожних 300 жителів республіки припадало по 1 лікарю та 3 фахівці середнього медичного персоналу. Були створені спеціалізовані бригади швидкої медичної допомоги, оснащені найсучаснішою технікою. Ще вищий рівень швидкої медичної допомоги населенню було досягнуто за рахунок об’єднання станції з лікарнею швидкої медичної допомоги. Такі об’єднання почали функціонувати у ряді міст України. 
 
Для покращання стаціонарної допомоги сільському населенню у поліклініках усіх центральних районних лікарень було створено спеціалізовані кабінети (з 15-20 спеціальностей), що наблизило до сільського населення багато видів спеціалізованого лікування. З метою наближення педіатричної допомоги до сільських дітей, у 1971 - 1975 рр. Центральні районні лікарні та сільські дільничні амбулаторії було укомплектовано лікарями - педіатрами. 
 
Великий та складний шлях був пройдений за роки перебування України у складі Союзу РСР. Змінювалися та ускладнювалися функції Наркоздоровя - Міністерства охорони здоров’я Української РСР, його колегії, апарату, Ученої медичної ради відповідно до задач, що висувалися вищим керівництвом на різних етапах розвитку економіки країни, соціальної політики.  
 
Після проголошення незалежності України перед міністерством охорони здоров’я постало завдання організації охорони здоров’я незалежної держави в умовах економічної кризи. Постала потреба у реформуванні галузі згідно нових економічних умов та розробка відповідного медико-санітарного законодавства [4].  
 
 
2. Система охорони здоров’я 
 
Кожна окрема людина і народ у цілому повинні мати не тільки конституційне, а й реальне право на охорону здоров’я, відповідальність за нього лежить на суспільстві і державі. Важливо не просто дати людині право на охорону здоров’я, а й гарантувати право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє середовище, відповідні умови праці і побуту. Ці права можуть бути реалізовані тільки зусиллями всього суспільства, і хоча держава з цією метою створює функціональну систему — охорону здоров’я, відповідальність несуть усі: і уряд, і Верховна Рада, і президент, суспільство загалом. З цього приводу колишній генеральний директор ВООЗ доктор Г.Х. Брунтланд сказала: «Насправді міністрами охорони здоров’я є президент і прем’єр-міністр, тільки вони про це не знають». 
 
Насамперед важливо усвідомити, що охорона здоров’я — складна функціональна система і що тільки системний комплексний підхід може дати бажаний результат. Тому в управлінні охороною здоров’я, на моє переконання, вельми корисною була б участь фахівців із системного аналізу. Вони стверджують, що будь-яка система — це тісна взаємодія певних ланок, які об’єднані спільною метою. Функціональна система живе за певними законами, котрі потрібно не тільки пізнавати, а й постійно їх дотримуватися. Порушення цих законів згубно позначається на дієздатності системи і може призвести до її розпаду [5].  
 
Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. 
 
Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров'я Ради Міністрів Республіки Крим та органи місцевої державної адміністрації. 

 

    продолжение2.1 Основні принципи охорони здоров'я

 
 
 
Основними принципами охорони здоров'я в Україні є: 
 
1.                 визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України; 
 
2.                 дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій; 
 
3.                 гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення; 
 
4.                 рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я; 
 
5.                 відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; 
 
6.                 орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я; 
 
7.                 попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я; 
 
8.                 багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції; 
 
9.                 децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі [6]. 
 
 
2.2 Формування державної політики охорони здоров'я 
 
Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження загальнодержавних програм охорони здоров'я. {Частина перша статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3421-IV від 09.02.2006} [5]. 
 
Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України. 
 
Складовою частиною державної політики охорони здоров'я в Україні є політика охорони здоров'я в Республіці Крим, місцеві і регіональні комплексні та цільові програми, що формуються Верховною Радою Республіки Крим, органами місцевого і регіонального самоврядування та відображають специфічні потреби охорони здоров'я населення, яке проживає на відповідних територіях