Невротичні стани у дітей та підлітків і їх профілактика засобами здорового способу життя

Визначену роль у  походженні  сімейного конфлікту має досвід відносин  у прабатьківській  родині. При відсутності емоційно прийнятного досвіду  взаємин з  батьком  у  дитинстві  як представником чоловічої статі мати може виявитися неспроможною в ролі шлюбного партнера. Чоловік же при  відсутності досвіду спілкування і ідентифікації з батьком у дитинстві виявляється неспроможним насамперед у ролі батька дитини.  Обоє батька   несвідомо намагаються заповнити ці відносини в шлюбі, як і звільнитися від  надмірного психологічного тиску матері в дитинстві. Якщо в дружини це виявляється  головним чином у прагненні відігравати домінуючу роль у  родині, то в чоловіка це виглядає як мимовільне відображення у відносинах із дружиною колишніх конфліктних відносин з матір'ю  в підлітковому віці.    

Які б не були джерела сімейного  конфлікту, він невротизуюче впливає  насамперед на матір, несприятливо відбиваючись на відносинах з дітьми, починаючи  з перших років їхнього життя.     

  Сімейний, у більшості випадків хронічний, конфлікт - таке ж часте  джерело психічної травматизації для дітей, як і неправильне виховання. При конфлікті між батьками діти часто позбавлені можливості прямо впливати на його результат, звичайно доти, поки їхній стан не стане настільки важким, що змусить звернути на себе  уваги принаймні одного з дорослих у родині і шукати допомоги у психолога.     

  Реакція дітей на конфлікт у родині розрізняється в залежності від їх емоційної чутливості, особливостей темпераменту і характеру. Загальним буде поява емоційних розладів у вигляді збудливості, занепокоєння, зниженого тла настрою, порушень сну й апетиту.     

  Конфлікт дітей з батьками.[4] Він значно менш виражений, ніж конфлікт батьків з дітьми. Можна навіть сказати, що хворі неврозом діти не мають стійких негативних або ворожих  почуттів до батьків. Сам факт невротичного захворювання показує, що воно в чималій мірі є наслідком неможливості або нездатності психіки дитини протистояти дії психогенних, стресових факторів у родині. Протестні і конфліктні форми поведінки запобігають нагромадженню негативних емоцій. Неможливість цього в силу різних причин, у тому числі через розвинуті морально-етичні почуття, сприяє  підвищенню внутрішньої психічної напруги, аж до появи хворобливих розладів.   

  Формами емоційного неприйняття відносин батьків у дітей  з неврозами є лемент і плач у перші роки життя, образа - у наступні. Найбільш болісно діти  з неврозами реагують, коли їх не цінують, до них відносяться  зневажливо,   коли їхні почуття  залишаються нерозділеними, а потреба бути самим -  блокованою.       

Конфлікт  між  дітьми.[4]  Чим  більше розміри  групи, у даному випадку сімейної, тим більше імовірність появи в ній неприйнятих і ізольованих членів. Подібна соціально-психологічна тенденція може мати місце  в родині, де двоє і більше дітей. Тоді негативні почуття до батьків з сторони одного з обділених увагою дітей відшкодовуються конфліктом із сибсом (братом  або  сестрою), що дозволяє зняти невдоволення і підвищити особисту значимість  у  родині.

При  хронічних напружених відносинах між дітьми завжди можна відзначити емоційне виділення одного з них з боку батьків. Інший тоді  виявляється в ізольованій позиції в родині, особливо якщо він незговірливий   і впертий, з погляду дорослих, небажаний або невідповідний по статі. За  інших рівних умов сибс-конфлікт частіше зустрічається в дітей, батьки яких мають гіперсоціальні риси характеру, надто вимогливо ставляться до дітей, так само, як і в батьків з істеричними рисами характеру, не здатних  емоційно  рівно і адекватно відноситися до них.      

Яким би не було спілкування між  дітьми, періодично виникаючі конфліктні ситуації між ними дозволяють здобувати  і деякий досвід психологічного захисту  при спілкуванні з однолітками. Разом з цим  очевидний негативний вплив конфлікту між дітьми на формування їхньої особистості.  

В результаті тривалого конфлікту  у членів родини спостерігається  зниження соціальної та психологічної  адаптації, здатності до спільної діяльності. Рівень психологічної напруги в сім’ї має тенденцію до зростання, спричинюючи емоційні порушення, невротичні реакції її членів, виникнення почуття постійної тривоги у дітей.

7) Особливості  виховання  

  Переважаючим типом виховання при неврозах будуть гіперопіка й  обмежуючий контроль [5]. Обом батькам властиві завищені, не відповідні  реальним можливостям дітей вимоги, поряд з їхньою непослідовністю і суперечливістю. У дітей, що захворівають на невроз, часто виявляються незадоволеними потреби в індивідуально-адекватній турботі і любові, саморозкритті, виявленні свого "я", емоційному і руховому самовираженні. Наскрізною лінією у відношенні до дітей буде їх неприйняття як відсутність позитивних почуттів і любові з боку одного або обох батьків .     

  Існує ризик підвищення нервовості в єдиних дітей через її мимовільну  передачу з боку дорослих. Існує поняття "невроз материнства", коли материнська турбота затемнює розум; у страху мати не має спокою ні вдень, ні   вночі[5]. 

Конфлікти батьків з  приводу виховання, психологічна відмова матері від  дитини, нерівна поведінка батьків високо корелюють з порушеннями  поведінки дітей. Якщо дитина почуває любов і підтримку, її розвиток відбувається в атмосфері  безпеки  і  впевненості  в  собі.  Якщо  батьки, що  мають власні невротичні потреби, коливаючись між повним схваленням, ідеалізацією дитини і несхваленням, надмірними  вимогами і чеканнями,

створюють у  родині клімат тривоги, то правильний розвиток  дитини стає

неможливим   (Horney  К.,  1937 [20]).  

Розглянуті негативні  фактори виховання в цілому виглядають наступним чином [4]: 1)нерозуміння батьками своєрідності особистісного розвитку дітей; 2)неприйняття їхньої індивідуальності; 3)невідповідність вимог і очікувань батьків  можливостям і потребам  дітей; 4)негнучкість у відносинах з дітьми; 5)нерівномірність виховання в різні  роки життя дітей (ефекти батьківської депривації в перші роки і  гіперопіка і  надмірний контроль у наступні); 6)   непослідовність   у  вихованні; 7)непогодженість виховання між батьками.   

  Інші  патогенні фактори виховання  можуть бути згруповані так [4]:

1)афективність і нерівність  у відносинах  з дітьми; 2)тривожність; 3)феномен  "прив'язування" - створення емоційної залежності дітей від батьків; 4)феномен "заміни" індивідуальності дитини характерологічно і невротично   зміненим образом "я" батьків; 5)реактивно-захисний, невротично мотивований характер взаємодії з дітьми; 6)зайва принциповість у відносинах з дітьми, недовіра до їхнього досвіду, нав'язування думок і  приниження  почуття власної гідності; 7)індукуючий вплив на дітей патології батьків за допомогою механізмів навіювання, "зараження", ідентифікації і прихильності.

За даними Гарбузова [2], аномалії сімейного виховання, які  спричиняють неврози, можна звести до чотирьох форм – неприйняття, тривожно-помисливого, гіперсоціального та егоцентричного виховання. При вихованні у формі неприйняття у дитини розвивається інтропунітивний тип реагування на невдачі (готовність взяти вину на себе, будучи невинуватим), при тривожно-помисливому вихованні – занижена самооцінка та імпунітивний тип реагування (в усьому винуватити обставини), при егоцентричному – завищена самооцінка та екстрапунітивність (в усьому винуватити інших).

5.4 Поняття "життєвої  ситуації" як комплексу факторів, що можуть спричинити формування неврозу.  

Під ним мається на увазі негативна  дія середовищних факторів на формування характеру й особистості дітей - відхилення у  вихованні і конфлікти, життєві труднощі, складність адаптації. Мова йде про  несприятливий збіг життєвих обставин, який  нерідко  грає роль   ключового   психотравмуючого   фактора.   В   перші   роки   життя несприятливий  вплив створюють такі психотравмуючі події, як поміщення в лікарню без матері, відвідування  ясел  і дитячого  садку,  народження  брата  або  сестри  з переключенням уваги матері на них. Усе це  може відбуватися на тлі конфліктів у родині і розлучення,переляків і шокових переживань, включаючи нещасні випадки і операції.  Тут  і  такі  травмуючі обставини як боротьба батьків з упертістю дітей і їхнім небажанням їсти, насильне укладення спати  вдень,  непослідовне  і  контрастно-протилежне відношення в родині, часті захворювання й ізоляція від спілкування з однолітками, емоційне виділення одного з дітей у родині, неучасть батька у вихованні або його відсутність, дефіцит любові з боку матері при її роздратуванні і занепокоєнні, завищені вимоги великої дорослих, надмірна опіка і т.д.     

 У результаті несприятливого  збігу  життєвих  обставин  і великої кількості  афективно заряджених переживань відбувається реактивне загострення  емоційної  чутливості у вигляді сензитивності, яка розглядається як сполучення емоційної  нестійкості,  занепокоєння й уразливості.

ВИСНОВОК

Неврози в дитячому віці є клініко-психологічним вираженням проблем родини в трьох поколіннях: прабатьків, батьків й дітей. У  цих поколіннях відбувається відносне зменшення виразності характерологічних змін, у найбільшій мері представлених у прабатьківській родині, й збільшення невротичних, емоційних у своїй основі й психогенних по своєму походженню змін особистості. Центром перехреста характерологічних й невротичних змін у родині є батьки дітей із неврозам.

Зміни особистості в  батьків передують розвитку неврозу  в дітей, сприяючи виникненню конфліктних  відносин у родині й несприятливо відбиваючись на їхньому вихованні. У зв " язку із цим виділяються егоцентризм, що утрудняє прийняття дитини й його індивідуальності й емпатичний контакт з ним надалі; тривожність, що лежить в основі гіперопіки; внутрішня конфліктність, що ускладнює відносини в родині; а також зайва принциповість, що Веде до негнучкості й надмірного контролю у відносинах із дітьми.

Головним патогенним аспектом відносини батьків є  ті, що смердоті мимоволі використовують дітей для дозволу своїх особистісних проблем й кризових ситуацій у  родині. Тут й однобічне прив " язування дитини до собі, що запобігає страху самітності, й конфліктне неприйняття в ньому рис темпераменту й характеру іншого із батьків, гіперопіка, що зменшує почуття занепокоєння, афективність у спілкуванні із дітьми, що розряджають емоційну напругу батьків.

Особливого значення набуває паранойяльний настрій батьків, що має своїми передумовами авторитарні риси особистості прабатьків (в основному в бабусі дитини по лінії матері) й спільні із прабатьками гіперсоціалізацію, сензитивність, тривожність. Якщо гіперсоціалізація й сензитивність тією чи іншою мірою властиві обом батькам, то тривожність – переважно матері, батьку ж более властива помисливість. Разом це утворить тривожно- недовірливу констеляцію рис характеру батьків.

У плані виховання  авторитарність прабатьків позначається в батьків беззастережним нав " язуванням своєї думи, гіперсоціалізація – надмірною принциповістю у відносинах із дітьми, сензитивність – схильністю до утворення рудиментарних ідей відносин у виді недовірливості й сторожкості до власного досвіду дитини, до впливу на неї однолітків й вихователів, підвищеної уразливості у взаєминах із нею, ревнощів до уваги іншого із батьків. Тривожність звучить у захисті дитини від невротично уявлюваних небезпек, помисливість – у ритуально-педантичному приреченні його способу життя. Чим вище тривожність матерів й чим смердоті старше за віком, тім понад тривожність у дітей, виявляється клінічно неврозом страху й неврозом нав " язливих станів. У тієї ж годину пунктуальність й педантичність батьків корелюють зі ступенем виразності в дітей психомоторних розладів (у першу чергу нав " язливих тиків).

Невротична, здебільшого  тривожна, основа паранойяльного настрою  мотивована травмуючим життєвим досвідом батьків у минулому, низьким ступенем їхнього самоприйняття в сьогоденні й прагненням запобігти подібного досвіду у дитини в майбутньому. У підсумку паранойяльний настрій батьків являє собою не лише характерологічне, але й й невротичне утворення в їхній особистості, будучи сплавом цих утворень у вивчених нами трьох поколіннях родини.

Основна патогенна роль паранойяльного настрою батьків  полягає в недовірі до можливостей  дитини, його досвіду формування «я», що приводити до неприйняття його індивідуальності, невідповідності  вимог й чекань батьків реальним можливостям дітей, їхнім віковим потребам, найбільш адекватному їм ритму й темпу психічного розвитку. Недовіра до дитячого досвіду , що формується, неприйняття її індивідуальності й невідповідність виховання віковим можливостям й потребам розвитку разом із конфліктними відносинами в родині являють собою головні психотравмуючі аспекти існування дітей у родині.

Нав’язування батьками своєї характерологічно й невротично зміненої «я- концепції» й виникаючий внаслідок цого внутрішній конфлікт у дітей складає сутність психогенного механізму походження їхнього неврозу, коли смердоті сприймають досвід, що нав " язується, як неприродний їм, несумісний із можливостями й потребами розвитку й як такий, що відрізняється від норм спілкування, прийнятих серед однолітків, тобто від «я-образа» – представлення про собі, із погляду інших. Нав " язаний досвід не може бути відторгненим зусиллям волі. Його можна пережити, як це відбувається в досліджуваних нами випадках, чи перехворіти їм, коли він, подібно сторонньому тілу, може бути відторгненим за допомогою неврозу, вираженням чого є афект – емоційний розлад.

У психологічному відношенні невроз – парадоксальний засіб рішення  проблем, реактивно-захисний спосіб їхньої переробки, неусвідомлювана спроба позбутися від них й знайти внутрішню рівновагу. Нездійсненність такої спроби породжує песимізм, невір " в свої сили і особистісний регрес. Замість властивих дітям довірливості, наївності й безпосередності розвиваються недовірливість, сторожкість й страх, що представляють собою неадекватну форму пристосування до дійсності, основу для тривожно- недовірливого й паранойяльно-захисного розвитку їхньої особистості й, створюють серед однолітків думку про таких дітей як про «недотрогах».

Отже, психогенні зміни  особистості дітей обумовлені невдало  й драматично пережитим досвідом міжособистісних відносин, відсутністю можливості створення прийнятної «я-концепції» із нестійкістю самооцінки, Яка випливає із цого , хворобливо-чуттєвим, емоційно-хитливим й тривожно- невпевненим «я». Подібний психогенно перекручений образ «я» відрізняється від сформованого образу «я», ідеального стандарту й стандарту культури й свідчить про невротичну дезинтеграцю процесу формування особистості дитини, його маргінальної, суперечливої внутрішньої позиції. Невротична дезинтеграця «я» переживається спочатку як неможливість відповідати вимогам й чеканням батьків й залишатися у тій годину самим собою, надалі – як невідповідність нормам спілкування, прийнятим серед однолітків. Невирішений характер цого внутрішнього протиріччя як джерело постійної афективної напруженості й занепокоєння декомпенсує захисні сили організму, його активність й життєвий тонус. У цих умовах наростає афективна нестерпність складних життєвих ситуацій, обумовлена психотравмуючим життєвим досвідом, занепокоєнням й страхом зміни «я» й виявляється тривожно-недовірливим, афективно-нетерплячим й захисно-егоцентричним стереотипом особистісного реагування.