Гендерні проблеми сучасної української сім’ї

Метою теперішніх завдань  у здобутті реальних рівних можливостей, створенні умов для партнерської взаємодії між чоловіком та жінкою є спроба змінювати домінуючі стереотипи для гармонійної єдності.

 

2.3Гендерні аспекти  етнотрадицій української родини

Традиція - найголовніша річ у справі досягнення реальної, а не номінальної

влади. Традиція - це можливість входження в історію. Тільки через  ту чи іншу

традицію можна знайти своє місце, а отже, легітимізуватися. Поза традицією історія взагалі зависає у просторі. А тому зрозуміло, що там, де відбувається перегляд культурних основ, культурної легітимності, питання традиції стає ареною політичної боротьби. Позбавивши яку-небудь групу, у даному випадку жінок, права на традицію, у них віднімають саме легітимні можливості на історичне місце, без якого взагалі не можна говорити про співвідношення суб’єкта й об’єкта історичного творення.

Рівень свідомості жінок в Україні ще не досить високий, щоб відрізнити

особистісні інтереси від  сімейних. Тому надто важливим є  подальше розгалуження мережі жіночих організацій, наближення їх до інтересів пересічної жінки, збільшення чисельності організацій. Певна координація зусиль між жіночими організаціями сприяла б поширенню інформації, здійснювала б вплив на громадськість та органи державної влади, змушуючи їх порушувати і рахуватися з тими питання, які мають особливе значення для жінок.

Хоч типи, завдання та структура  українських жіночих організацій  змінюються, вони є реальною формою залучення жінок до громадсько-політичної діяльності.

Розгалужена мережа жіночих  організацій сприяє виходу жінок  із приватної сфери й включення їх до суспільно-політичного життя. Самоорганізація жіночих структур розвиває у жінок навички керівників та активістів, формує жінку як вільну особистість, як індивіда, без існування якого неможливий розвиток громадянського суспільства та соціальної демократії.

Загальноприйнятим є той  факт, що сім’я завжди розглядалася переважно як

носій досить інерційного  заряду традиціоналізму, стандартів та норм. І як цей носій діятиме у складній ситуації поліетнічності суспільства, багато в чому залежить від співвідношення позитивного та негативного потенціалу, що закладається в сім’ї, від тих культурно-етнічних цінностей, які будуть домінуючими в родинному середовищі (чи будуть ці цінності притаманні більше культурі, яку представляє мати, чи, навпаки, батько).

Від того, чи будуть члени  національно змішаних сімей відчувати себе

маргіналами або повноправними  членами обох етнокультурних спільнот, залежить людський розвиток у цілому. Такі шлюби можуть визначати становище етносу в суспільстві, рівень його суб’єктивних та об’єктивних зв’язків з іншими народами, рівень етнічної самосвідомості та ту роль, що відводиться цій самосвідомості, а також гендерну структуру суспільства.

Частота гендерної взаємодії  різних етнічних груп детермінується і власне

етнокультурними особливостями  окремих етносів. Перш за все це мова, релігія,

традиції, звичаї та їх вплив  на особистість. Так, на культурних традиціях відбивається схильність до певного способу життя; крім того, етнічні особливості впливають на стосунки у родині, через що іноді виникають суспільні стереотипи в

уявленнях про те, яким буває  чоловік чи дружина певної національності. Відтак,

через близькість слов’янських культур між представниками слов’янської групи

(українцями, росіянами, білорусами) укладається найбільша кількість  шлюбів.

Вивчення проблем української  сім’ї передбачає врахування характеру

культурної трансмісії в  нинішніх умовах, зумовленості цього  процесу наявним

способом і рівнем життя населення. Широкий спектр родинних традицій як

важливого засобу підтримки міжпоколінних зв’язків уже стали предметом

зацікавленого розгляду з  боку етнографів, педагогів, психологів, що свідчить про

міждисциплінарний характер цієї проблеми. Необхідність формулювання більш

чітких уявлень про  конкретний зміст міжпоколінної трансмісії, її шляхи й механізми призводить до подальшої диференціації та деталізації предмета дослідження[4-6].

Зокрема, актуальним бачиться вивчення не лише впливу духовної культури й пов’язаних із нею традицій на формування етнічної ідентичності, а й аналіз у цьому плані повсякденного життя та побуту.

Варто зазначити, що в сучасній українській сім’ї основну відповідальність за організацію цих видів активності зазвичай несуть жінки. Проте жінки, переважно міські, часто недостатньо використовують усі наявні тут ресурси, позаяк мало обізнані з існуючим етнокультурним досвідом у цьому плані. Розуміючи трудність наведеної ситуації та її очевидну тимчасовість, варто оцінити адаптивний потенціал народних традицій харчування як засобів регуляції харчової поведінки особистості в умовах, що склалися. Проте аналіз сучасної психологічної літератури свідчить, що традиції народної кулінарії та пов’язана з ними харчова поведінка в сім’ї ще не стали предметом спеціальних студій, зокрема етнопсихологічних.

Особливості “харчової” поведінки  в українській родині сучасні  етнографи

пов’язують особливостями  розподілу праці й характером статево-вікових ролей. У

патріархальній сім’ї  приготуванням їжі займалася  переважно мати сімейства, рідше варили їжу невістки й дорослі дочки, і зовсім рідко ця справа доручалася

наймичкам. “Подавали на стіл також невістка, якщо вона була, або ж головна

хазяйка. У великій сім’ї ніколи було присісти з усіма до столу, і вона часто була

напівголодною. Існувало повір’я, що хазяйка, яка варить їжу, повинна  стояти біля

печі впроголодь – інакше буцімто вся сім’я залишиться голодною”. Звичайно,

організація харчування в  сім’ях заможних селян та міщан мала свої відмінності.

Не можна недооцінювати  елементів гендерної культури недалекого минулого в житті сучасної української сім’ї, зокрема часів тоталітарного режиму, яка відображається на сімейному укладі та характері харчової поведінки. Так, головним елементом традиційного культурного ідеалу гендерних стосунків радянських часів була ідея більш високого статусу чоловіків у сім’ї та суспільстві, як і ідея про основну відповідальність жінки (рівноправної з чоловіком працівниці) за дітей і за роль домогосподарки. Водночас із боку держави гарантувалися певні умови догляду за дітьми. Отже, ідеал гендерних стосунків в сім’ї того часу можна класифікувати як досить суперечливе поєднання різних моделей.

Думається, що сучасні прийоми  організації харчування в українській  сім’ї

реалізуються на тлі низки  моделей гендерних укладів. Вони мають яскраво

традиційний характер. Важливим чинником дедалі відчутнішою традиціоналізації

гендерного укладу в українській  родині є значний відсоток безробітних  серед

українських жінок. Тож, з  одного боку традиційний стиль харчування, який, попри соціально-економічні трансформації останнього століття, виявився достатньо збереженим, сприяє кращій адаптації українських родин в умовах існуючого рівня життя. Проте, з іншого боку, традиційний статево-віковий розподіл праці в організації харчування, яка є однією з пріоритетних сфер життєдіяльності сімей, не завжди підносить статус жінки на належний рівень. Він може навіть гальмувати розвиток структури сучасної української сім’ї, сприяти відродженню таких аспектів її укладу, які вже стали здобутками далекого минулого.

 

2.4 Шляхи подолання гендерних проблем

Основне протиріччя гендерної (гендер – стать людини в суспільному, а не сексуальному вияві) проблеми в  українському контексті полягає  в тому, що, з одного боку, формування ринкових відносин, процеси первісного накопичення капіталу, часткова деiндустрiалiзацiя, тимчасова депресія соціальних галузей (де ще за радянського часу жінки  посідали першість) та формування ринку  праці, об'єктивно сприяє дискримінації  жінок, виштовхуванню значної частини  жінок в сферу домашнього господарства, більшій ймовірності жіночого безробіття, більшій можливості перетворення жінок  в групу соціального ризику. З  іншого боку, все це відбувається на тлі загальносвітової тенденції збільшення залучення жінок до економічного життя, політичного управління, зростання їх соціально-культурної ролі[9,c.69-80].

З цього виникає основна  проблема практичної політики з "жіночого питання": нейтралізувати негативні  наслідки ринкової модернізації щодо соціального становища жінок, щоб  ці процеси не призвели до появи  гендерного конфлікту у суспільстві, гендерної кризи, зберегти конструктивні  традиції жіночості українського менталітету.

В умовах гострої демографічної  кризи особливого значення набуває  проблема здоров'я жінок, як протягом останніх років погіршилося за всіма  показниками. Ситуація склалася таким  чином, що скорочуються витрати на потреби  охорони здоров'я. Значний негативний вплив на стан здоров'я жінок справляє незадовільна екологічна ситуація в  багатьох регіонах України. Як i раніше, не на достатньому рiвнi консультування та забезпечення доступу до інформації та послуг у галузі охорони здоров'я, репродуктивного та соціального  здоров'я, порушується право на таємницю особистого життя. Гостро стоїть проблема раннього материнства.

Для запобігання подальшому погіршенню рівня здоров'я жінок  необхідно здійснювати наступне[12,c. 35]:

- розробка законодавства, що передбачає посилення вiдповiдальностi медичних працівників за некваліфіковане надання медичних послуг, помилки в процесі лікування, розголошення конфіденційної інформації про пацієнтів.

- збереження безкоштовних медичних консультацій та гінекологічного обслуговування для жінок. Здійснення програм для підтримки здоров'я жінок із соціальним забезпеченням (допомоги, виплати).

- надання більшої уваги репродуктивному здоров'ю жінок. Вирішення проблеми доступності різних видів контрацепції (для чоловіків та жінок); розширення центрів планування сім’ї, консультацій, медичної допомоги. Законодавче оформлення сфери медико-генетичних методів регулювання народжуваності з урахуванням здоров'я жінок та етичних принципів.

- забезпечення фінансової підтримки дослідженням з безпечних, ефективних, доступних методів та технологій охорони репродуктивного та статевого здоров'я чоловіків та жінок, а також методів захисту від ВIЛ/СНIДу та інших захворювань, якi передаються статевим шляхом, методів діагностики таких захворювань.

- розробка i здійснення Програми екологічного захисту здоров'я жінок i генофонду нації.

- покращення профілактики онкозахворювань жінок. Проведення інформаційної кампанії про фактори ризику для жінок. Здійснення медичних досліджень впливу ліків на здоров'я жінок.

- надання особливої уваги здоров'ю дівчат, пропаганді здорового образу життя, включаючи фізичну активність. Збереження та підтримка безкоштовних спортивних гуртків та секцій. Забезпечення того, щоб інформація i підготовка з питань охорони здоров'я та харчування стала невід’ємною частиною усіх освітянських програм для дітей та дорослих, рекламувалась через ЗМI.

- введення гендерного підходу до медичної статистики. Формування та регулярна публікація даних про стан здоров'я жінок та дітей, смертність, захворюваність.

Україна ратифікувала більшість  міжнародних документів в галузі захисту прав людини, але законодавча  база нашої держави ще не в повній мiрi відповідає міжнародним стандартам. Зокрема не ратифіковані деякі важливі  міжнародні угоди, в тому числі "Декларація про лiквiдацiю насильства щодо жінок", деякі конвенції Міжнародної  Організації Праці та iншi документи. Повільно створюється національний механізм забезпечення реалізації та контролю за виконанням законодавства  щодо захисту прав людини, зокрема  жінок. Тому конче необхідно:

- ратифікація Україною міжнародних та європейських документів в галузі прав людини, зокрема "Декларації про лiквiдацiю насильства щодо жінок". Впровадження національного механізму реалізації та контролю за дотриманням прав людини.

- проведення гендерної експертизи українського законодавства i приведення його у вiдповiднiсть до Конвенції "Про лiквiдацiю всіх форм дискримінації щодо жінок" та інших міжнародних документів.

- створення та сприяння зміцненню національних установ для захисту прав людини (з врахуванням гендерного аспекту). Створення мережі спеціальних бюро по розслідуванню випадків порушення прав людини, в тому числі прав жінок. Розробка та використання вже розроблених спеціальних методик для виявлення та правильного документування випадків дискримінації за ознакою статі i для притягнення винних до вiдповiдальностi. Залучення до цієї діяльності членів правозахисних та жіночих організацій, якi мають досвід такої роботи.

- перегляд та корегування законодавства з метою гуманного ставлення до жiнок-в'язнiв.

- проведення політики, сприятливої для розвитку жіночих груп. Сприяння розвиткові громадських неурядових організацій (далi НУО), що спрямовані на вирішення проблем жінок. Зміна законодавства щодо НУО: порядку реєстрації, податкового навантаження, звітності.

- організація юридичного всеобучу жінок. Підтримка незалежних правозахисних видань при умові виділення в них питань захисту прав жінок.

- обов'язкове проведення просвітницьких та навчальних дій, присвячених питанням дотримання прав людини та загальнолюдських прав жінок серед державних службовців, в тому числі, особистого складу мiлiцiї та військових сил, спiвробiтникiв в'язниць та інших правоохоронних та каральних закладів, службовців у справах міграції, представників судових органів, викладачів усіх рiвнiв та типів навчальних закладів. Розробка переліку найбільш актуальних тем, підготовка методичних посібників та проведення курсів викладання з цих дисциплін, із залученням відповідних фахівців.