Творчество А.П. Чехова

              Новаторство Чехова-драматурга заключается в том, что он отходит от принципов классической драмы и отражает драматическими средствами не только проблемы, но и показывает психологические переживания героев.

     У чому ж полягало відкриття Чехова-драматурга? Перш за все в тому, що він повернув драму до самого життя. Сучасникам недарма здавалося, що він просто запропонував для сцени коротко написані великі романи. Його п'єси вражали незвичній розповідною, реалістичної докладністю своєї манери. Ця манера не була випадковою. Чехов був переконаний, що драма не може бути надбанням лише видатних, виняткових особистостей, плацдармом тільки грандіозних подій. Він хотів відкрити драматизм самої звичайної щоденної дійсності. Ось заради того, щоб дати доступ драматизму повсякденності, Чехову і довелося порушити всі застарілі, міцно вкорінені драматургічні канони. 
    "Нехай на сцені все буде так само просто і так само разом з тим складно, як у житті: люди обідають, тільки обідають, а в цей час складається їхнє щастя і розбиваються їх життя", - говорив Чехов, виводячи формулу нової драми. І став писати п'єси, в яких було схоплено природний плин буденного життя, як ніби начисто позбавлене яскравих подій, сильних характерів, гострих конфліктів. Але під верхнім шаром буденності, в неупередженої, немов би випадково зачерпнути повсякденності, де люди "тільки обідали", він виявляв несподіваний драматизм, "слагающий їхнє щастя та розбивається їхнє життя". 
    Глибоко прихований в підводну течію життя драматизм повсякденності і був першим найважливішим відкриттям письменника. Відкриття це зажадало перегляду колишньої концепції характерів, співвідношення героя і середовища, іншого побудови сюжету і конфлікту, іншої функції подій, ломки звичних уявлень про драматичній дії, його зав'язці, кульмінації і розв'язки, про призначення слова і мовчання, жесту і погляду. Словом, вся драматургічна структура верху до низу піддалася повного пересозданію. 
    Чехов висміював владу буденщини над людиною, показував, як у вульгарних середовищі дрібніє, спотворюється будь-яке людське почуття, як урочистий ритуал (похорон, весілля, ювілей) перетворюється на абсурд, як будні вбивають свята. Виявляючи вульгарність в кожній клітинці побуту, Чехов з'єднував веселу глузування з добрим гумором. Він сміявся над людською незграбністю, але сміхом не вбивав самої людини. У мирних буднях він бачив не тільки загрозу, але і захист, цінував життєвий затишок, тепло вогнища, рятівну силу земного тяжіння. Жанр водевілю тяжів до трагіфарс і трагікомедії. Напевно, тому його жартівливі історії таїли в собі мотив людяності, розуміння і співчуття.

Та протягом усього подальшого життя Антон Павлович використовував набутий фах – лікував селян, працював  на холері, надавав допомогу каторжникам на Сахаліні, підтримував медичний журнал. 
З середини 80-х років починається велика література Чехова. Після п’яти-шести років щоденної літературної праці він став справжнім майстром слова. На цей час вже були написані такі віртуозні його твори як „Смерть чиновника”, „Дочка Альбіону”, „Швецький сірник”, „Хамелеон”, „Унтер Пришибеєв”, „Зловмисник”, „Горе”, „Єгер”, „Шило в мішку”, „Жива хронологія”, „Аптекарша”, „Орден”, „Жіноче щастя” та безліч інших, в яких живе його невгамовний сміх. Зі сторінок  оповідань постають представники різних прошарків й соціальних груп – селяни, майстрові, поміщики, купці, чиновники, генерали, конокради, слідчі, адвокати, вчителі, лікарі тощо. Увесь цей світ живих характерів освітлений проникливою гуманістичною думкою письменника, забарвлений неповторним тонким чеховським гумором та світлим ліризмом. Нещадно висміюючи душевне рабство,  вульгарність оточуючої дійсності, Чехов надзвичайно уважно ставився до духовного життя людини, мав геніальну здатність розкривати психологію героя та найтонші порухи його душі. Найяскравіші особливості ліричної чеховської манери розповідання виявилися у повісті „Степ”, яка по праву вважається літературним шедевром. 
З публікації оповідання „Панахида” в газеті „Новое время” у лютому 1886 р. починається співробітництво письменника з відомим видавцем О. Суворіним. Крім публікації окремих оповідань у відомій суворінській газеті видаються збірки оповідань Чехова, які мають гучний успіх. Молодий автор стає модним і дуже популярним. Слава для нього була несподіваною. Коли він приїхав до Петербурга у 1887 р. шанувальники зустріли його з таким захватом, на який він не чекав. 
Широке визнання в літературних й мистецьких колах пророкували Чехову забезпечене майбутнє. Він опинився серед найвидатніших російських діячів культури, які прийняли Чехова як побратима. Талановитий, з дуже приємною зовнішністю, він приваблював людей своєю шляхетністю, моральною красою, делікатністю й надзвичайною скромністю. Такий рідкісний гармонійний вигляд Чехов здобув шляхом звитяжної праці над собою. Виховувати себе, пред’являти собі непідсильні моральні вимоги й суворо слідкувати за тим, щоб вони виконувалися – основна лінія його життя. Вже в середині 80-х років Чехов „вичавив” з себе останні „краплі раба”, і повага до себе стала найголовнішою рисою його особистості. Романтична чеховська мрія про вільну й горду людину майбутнього, в якій усе повинно бути прекрасне – „й обличчя, й одяг, й душа, й думки” знайшла втілення у самому письменникові. 
У той щасливий період широкого визнання талант прозаїка ще більше розквітає. Однак тематика його творів дещо змінюється. Вони стають бульш сумними, усе рідше лунає в них сміх. З-під його пера з’являється похмура драма „Іванов”, яка сконцентрувала в собі жагучі теми тодішньої епохи, оповідання „Припадок”, яке давало поглиблену трактовку теми про особисту провину перед жертвами суспільного ладу та сповнена безнадійності „Нудна історія” – один з найзначніших творів письменника. Тоді ж вийшла збірка оповідань „В сутінках”. Саме в цей час надмірно вимогливий до себе А. П. Чехов відчуває гостре невдоволення своєю творчістю. Письменник вважав, що белетристика, якій він віддавав свій талант і всю душу, – справа несерйозна й непотрібна. Він прагнув зробити для життя щось більш вагоме й значне. Ці думки штовхнули Чехова на важку й небезпечну мандрівку на острів Сахалін – місце царської каторги й заслання. 
Після ретельної підготовки, під час якої Чехов вивчав геологію Сахаліна, його флору й фауну, історію, етнографію, а також тюрмознавство, він у 1890 р. відправився через всю країну на Далекий Схід. Неймовірні прикрості й муки зазнав він на цьому шляху. Каторгу російські письменники вивчали й раніше, та не за своїм бажанням, але щоб молодий успішний письменник у найкращий період свого життя їхав туди з однією метою – принести будь-яке полегшення безправним, знедоленим людям, хоча б трохи захистити їх від свавілля поліцейської системи – це був справжній подвиг, героїзм, прикладів якого не багато знайдеться в історії світової літератури. 
Три місяці провів він з каторжниками та їхніми охоронцями. Збираючи матеріали для своєї майбутньої книги, письменник здійснив перепис усього населення цього великого острова, що удвічі більший за Грецію. Переходячи від однієї хати до іншої, з однієї камери в другу він склав 10 тисяч карток, за кожною з яких була чиясь доля. 
Література отримала від мандрівки на Сахалін оповідання „На засланні” й „Гусев”. Головною ж його працею в результаті відвідання кайданного острова став видатний твір публіцистичної літератури „Острів Сахалін”, в якому з науковою достовірністю, з цифрами й фактами в руках автор показав нелюдські умови життя засуджених. Ця книга не могла зробити нещасних щасливими, але в їх гіркий побут внесла зміни: книга викликала такий великий громадський резонанс, що було призначено сенароську ревізію каторги. 
Антон Павлович ніколи не жалкував про те, що здійснив таку складну подорож. Вона позначилась на усій подальшій творчості письменника. Проте Сахалін пригнітив його, а стан здоров’я письменника був непоправно підірваний. 
Своєрідною винагородою Чехову після Сахаліну стала поїздка до Європи. Відень, Венеція, Флоренція, Рим, Монте-Карло, Париж справили на письменника незабутнє враження, надали йому нових сил й натхнення. 
Повернувшись до Росії, Антон Павлович поринає у творчість. Особливо натхненно він працював на дачі в Богімово, де були написані повісті „Дуель” та „Баби”. А з 1892 р., коли А. П. Чехов придбав у Підмосков’ї маєток в селі Меліхово, розпочався меліховський період у його житті і творчості. Там були створені повісті „Три роки”, „Моє життя”, „Мужики”, „Палата № 6”, п’єси „Чайка”, „Дядя Ваня”, оповідання „Вбивство”, „Аріадна”, „Будинок з мезоніном”, „Анна на шиї”, „Душечка”, „Людина у футлярі”, „Іонич”, „Про кохання” тощо. 
Натура життєстверджуюча, динамічна й активна, Антон Павлович прагнув не тільки описувати життя, а й перетворювати його. Особливо яскраво це проявилося у Меліхові. Він брав участь у земських справах, лікував населення, дуже багато зробив, щоб запобігти холері. З великим ентузіазмом займався однією з найулюбленіших своїх справ – озелененням. Він посадив близько тисячі вишневих дерев і засіяв деревами пусті лісові ділянки, й Меліхово зазеленіло. А пізніше, оселившись у Криму, він з таким же захопленням саджав черешні, шовковиці, пальми, кипариси, бузок, агрус й вишні. Свою любов до дерев і квітів Антон Павлович переносив у твори. В одному з ранніх оповідань „Непотрібна перемога” вже була намічена одна з тем його майбутніх творів – про дике й бездушне знищення дерев. Створюючи у п’єсі „Дядя Ваня” образ фанатика деревонасадження доктора Астрова, Чехов, по суті, писав автопортрет. „Коли я чую, як шумить мій молодий ліс, посаджений моїми руками, я усвідомлюю, що ... якщо через тисячу років людина буде щасливою, то в цьому трішки винуватий буду і я”. У своїй прощальній поетичній п’єсі Чехов зробив головним героєм вишневий сад. Ще прекрасніший сад був зображений в повісті „Чорний чорнець”, який втілював у собі щастя великого садівника Песоцького. Й обидва рази, коли Чехову і в п’єсі, і в повісті потрібно було показати катастрофу усього життя людей, він зображує її  як загибель їх улюбленого саду. 
Останні роки життя А. П. Чехов провів у Ялті, куди він переїхав у 1898 р., щоб змінити клімат. Це було продиктовано погіршенням здоров’я письменника. Не зважаючи на важку хворобу, він не припиняв активного життя: займається громадською роботою, організовує збір коштів на протитуберкульозний пансіонат, надає грошову допомогу хворим на сухоти. 
В Криму, у ялтинському домі Чехова завжди збиралися гості. У Антона Павловича побували  Л. М. Толстой, М. Горький, О. І. Бунін, О. І. Купрін та інші діячі культури й мистецтва. 
У січні 1900 р. Академія наук обрала Чехова своїм почесним членом. То була вища почесть для тогочасного письменника. Проте у 1902 р. разом з В. Г. Короленком Чехов відмовляється від цього звання на знак протесту проти відміни Миколою ІІ обрання М. Горького почесним академіком. 
Ялтинський період життя Чехова був дуже продуктивним в творчості. Тут були написані „Дама з собачкою”, „Наречена”, „На святках”, „В яру”, „Архієрей” та п’єси „Три сестри” й „Вишневий сад”. 
Протягом творчого життя Антон Павлович написав понад 700 оповідань, декілька повістей та п’єс.

4 .        Чехов - драматург ввійшов в історію російського і світового театру як сміливий новатор, що створив, по визначенню М. Горького, "новий вид драматичного мистецтва". Цей "новий вид драматичного мистецтва" Горький назвав "ліричною комедією". Таке визначення драматургії Чехова виникла в Горького не відразу. Як показують його листи і спогади, нон склалося остаточно лише в роки Великої радянської влади, тобто більш ніж через три десятиліття після першого знайомства Горького з театром Чехова.  
     Уперше свій погляд на чеховську драматургію Горький висловив у листі до Чехова в листопаду 1898 року: "Дядько Ван" - це зовсім новий вид драматичного мистецтва, молот, яким Ви б'єте по порожніх головах публіки".  
     В основі ліричних комедій Чехова, як ми бачили, лежить конфлікт людини з навколишнім його середовищем , або ширше - зовсім сучасним ладом у цілому, суперечним самим природним, незаперечним волелюбним устремлінням людини. Такий джерело драматичного початку в п'єсах Чехова виступаючого у формі ліричних міркувань персонажів, а слідом за ними і самого автора. Таким чином, ліричний початок у п'єсах Чехова - початок драматичне, що говорить про драму людського існування в умовах соціального ладу , далекого гуманності, заснованого на придушення людської особистості , нарузі самих елементарних представлень про правду, волю і справедливість. Тим самим ліричний початок драматургії Чехова і було своєрідною формою вираження дозрілої в широких народних масах думки про те, що далі так жити неможливо.  
     У чому ж комедійний початок чеховського театру?  
     Ми вже бачили, що Чехов у свої добутки не тільки спирається на близькі йому думки і почуття героїв, але і показує їхню слабість, пригніченість обставинами, їхню життєву неспроможність, їхня невідповідність тому ідеалові, що затверджується автором. Цю же думку неодноразово висловлювали сам Чехов, заперечуючи трактування деяких своїх п'єс Московським Художнім театром. "От ви говорите , - наводить слова драматурга А. Серебров (Тихонов), - що плакали на моїх п'єсах... Та й не ви один ... Але ж я не для цього них писав, це їхній Алексєєв зробив такими плаксивими. Я хотів інше... Я хотів тільки чесно сказати людям: "Подивитеся на себе, подивитеся , як ви всі погано і нудно живете !.." Саме головне , щоб люди це зрозуміли, а коли вони це зрозуміють, вони неодмінно створять собі інше, краще життя...".  
     У роботах В. Ермилова висловлена думка, що "образлива нісенітниця, каліцтва соціального ладу , що створили нестерпну вагу життя , відкривалися для Чехова одночасно в їх похмурої, трагічної і разом з тим комічно безглуздої сутності". Комізм безглуздості дійсно надзвичайно широко представлений у творчості Чехова, особливо в ранніх добутках 80-х років. Однак, говорячи про природу комічного чеховської драматургії, приходиться обирати більш широке визначення комічного. Адже "...смішне комедії, - затверджує Бєлінський, - випливає з невпинного протиріччя явищ законами вищої розумної дійсності". Стосовно до комедії Чехова дане положення В. Г. Бєлінського варто розуміти як не відповідність визначених рис характеру людини , світогляд людей, їхньої життєвої практики, соціальної дійсності в цілому до затверджуваного драматургом ідеалові, або , говорячи словами Бєлінського, затверджуваним автором законом "вищої розумної дійсності". У 1892 році Чехов, міркуючи про сучасну літературу, говорив у листі до А. С. Суворину: "Згадаєте , що письменники, яких ми називаємо вічними або просто гарними і які п'янять нас, мають одну загальний і досить важливу ознаку: вони кудись йдуть і Вас кличуть туди ж, і Ви почуваєте не розумом, а своєю істотою , що в них є якась мета , як у тіні батька Гамлета, що недарма приходила і тривожила уяву. Кращі з них реальні і пишуть життя такою, яка вона є, але те того , що кожен рядок просочений, як соком, створенням мети , Ви, крім життя, яка є, почуваєте ще те життя, яка повинна бути, і це заполонює Вас". Сам Чехов із властивої йому швидкістю і самокритичністю не зараховував себе до числа таких письменників. Однак важко підібрати більш точні слова для характеристики найважливішої особливості саме чеховської творчості, у якому дійсно кожен рядок , як соком, просочена створенням високої мети людського буття.  
     Невідповідність героїв цьому ідеалові є найбільш загальним , усеосяжним джерелом комічного драматургії Чехова, у тій або іншій формі всіх діючих осіб , що стосується. Ця загальна невідповідність виступає в різних проявах, породжуючи найрізноманітніші відтінки комічного від тієї його грані, де воно ще невіддільно злите з трагічним і зовсім не смішно, і кінчаючи відвертим фарсом. Як ми бачили, логіка розвитку Чехова - драматурга вела його до усе більш яскравого оголення комізму невідповідність реального життєвого вигляду персонажів не тільки затверджуваному автором ідеалові, але і тим ідеям, що висловлюють самі герої.  
     Форми прояву і характер невідповідність поглядів, чи світогляду того іншого діючої особи авторському ідеалові у творах Чехова досить різні. Насамперед це те випадки, коли і світогляд людини і його поводження знаходяться в прямому протиріччі з авторським представленням про норму людських відносин, з його основними етичними принципами. У такому випадку Чехов нещадний до своїх персонажів. В інших випадках це протиріччя не є настільки явним. Під цю категорію підходить більшість діючих осіб у міру їхнього відхилення від затверджуваної автором етичної норми. І вже зовсім очевидно, що всі діючі особи чеховського театру знаходяться в більшому або меншому протиріччі з тим високим авторським ідеалом, у якому знаходять вираження його мрії про майбутнє щасливе життя вільного , гармонічно розвитої людини .  
     Новаторство Чехова - драматурга, як і Чехова - прозаїка, було запліднено не тільки його міцними зв'язками з попередньою реалістичною літературою, але і живим зв'язком із сучасністю, що і відкрила перед ним реальну можливість внести новий істотний внесок у розвиток драматургічного мистецтва. Новаторська драматургічна система Чехова була підказана не тільки нестатками подальшого У 1892 році Чехов, міркуючи про сучасну літературу, говорив у листі до А. С. Суворину: "Згадаєте , що письменники, яких ми називаємо вічними або просто гарними і які п'янять нас, мають одну загальний і досить важливу ознаку: вони кудись йдуть і Вас кличуть туди ж, і Ви почуваєте не розумом, а своєю істотою , що в них є якась мета , як у тіні батька Гамлета, що недарма приходила і тривожила уяву. Кращі з них реальні і пишуть життя такою, яка вона є, але те того , що кожен рядок просочений, як соком, створенням мети , Ви, крім життя, яка є, почуваєте ще те життя, яка повинна бути, і це заполонює Вас". Сам Чехов із властивої йому швидкістю і самокритичністю не зараховував себе до числа таких письменників. Однак важко підібрати більш точні слова для характеристики найважливішої особливості саме чеховської творчості, у якому дійсно кожен рядок , як соком, просочена створенням високої мети людського буття.1  
     Невідповідність героїв цьому ідеалові є найбільш загальним , усеосяжним джерелом комічного драматургії Чехова, у тій або іншій формі всіх діючих осіб , що стосується. Ця загальна невідповідність виступає в різних проявах, породжуючи найрізноманітніші відтінки комічного від тієї його грані, де воно ще не віддільно злите з трагічним і зовсім не смішно, і кінчаючи відвертим фарсом. Як ми бачили, логіка розвитку Чехова - драматурга вела його до усе більш яскравого оголення комізму невідповідність реального життєвого вигляду персонажів не тільки затверджуваному автором ідеалові, але і тим ідеям, що висловлюють самі герої.  
     Форми прояву і характер невідповідність поглядів, чи світогляду того іншого діючої особи авторському ідеалові у творах Чехова досить різні. Насамперед це те випадки, коли і світогляд людини і його поводження знаходяться в прямому протиріччі з авторським представленням про норму людських відносин, з його основними етичними принципами. У такому випадку Чехов нещадний до своїх персонажів. В інших випадках це протиріччя не є настільки явним. Під цю категорію підходить більшість діючих осіб у міру їхнього відхилення від затверджуваної автором етичної норми. І вже зовсім очевидно, що всі діючі особи чеховського театру знаходяться в більшому або меншому протиріччі з тим високим авторським ідеалом, у якому знаходять вираження його мрії про майбутнє щасливе життя вільного , гармонічно розвитої людини .  
     Новаторство Чехова - драматурга, як і Чехова - прозаїка, було запліднено не тільки його міцними зв'язками з попередньою реалістичною літературою, але і живим зв'язком із сучасністю, що і відкрила перед ним реальну можливість внести новий істотний внесок у розвиток драматургічного мистецтва. Новаторська драматургічна система Чехова була підказана не тільки нестатками подальшого розвитку російського сценічного мистецтва. Вона була викликана до життя загальним положенням у російському суспільстві , громадським життям країни, що стояла на передодні революції. Виникнення театру Чехова виявилося можливим саме на рубежі двадцятого століття , коли в широких народних масах дозріла і зміцнилася впевненість у тім , що жити далі так не можна, що потрібно корінна зміна умов життя . Ця думка, що запліднила творчістю Чехова в цілому, лягла в основу його драматургії.  
     Звичайно, коли мова йде про порівняльний аналіз драматургії Чехова і Горького, дослідники вказують, з одного боку, на тематичну подібність добутків обох письменників, з іншого боку - на подібність стилістичне . Усе це, безсумнівно, справедливо і досить істотно. Не випадково цю особливість своєї драматургії підкреслював і сам Горький , називаючи свої п'єси сценами. І все-таки приходиться визнати, що як не важливо всі ці зовнішні ознаки, що зближають драматургії Горького і Чехова, вони є лише наслідком їхній більш істотної спільності.  
     Як ми бачили, Чехов зумів підкорити всі композиційні стилістичні особливості свого театру розкриттю світогляду діючих осіб у тієї його самій загальній основі, що дозволяла показати глибокий конфлікт людини з усім ладом сучасного життя в його повсякденному, побутовому прояві. Тим самим він не тільки відкрив перенесення на сцену життя її природному плині , але і показав, як піднятися від неї до великим , філософським, світоглядним питанням, що торкається основи соціальної події людини . Ця особливість театру Чехова лягла в основу драматургії Горького .  
     Так у театрі Горького виникає драматична боротьба діючих осіб , відкинута Чеховим. Але ця боротьба воскрешає на новій основі, що включає і чеховську постановку питання про непридатності буржуазного ладу . Відродження Горьким - драматургом антагоністичною боротьбою було, отже, повернення до принципів драматургії і Грибоєдова, і Тургенєва, і Островського, але на новій основі, значною мірою підготовленій Чеховим. Це й означає, що драматургія М. Горького знаменувала собою новий крок у розвиток драматичного мистецтва, якісно відмінної як від дочеховской, так і чеховської драматургії.  
     І Горький і Чехов у передреволюційній обстановці створювали добутки перейняті романтичними сподіваннями прийдешнього відновлення життя . Горькому було близьке прагнення Чехова розбудити в людях переконання, що далі так жити не можна, чеховська спрямованість до майбутнього, радісна передчуття буриЪЪ, що очется, що наближається. Чехов зробив могутній вплив на молодого Горького своїми добутками , повними заперечення існуючого ладу і мрії об інший, гідної людину життя. Що ж стосується тему прийдешньої бури, те отут, зважаючи на все, їхній ролі мінялися . Уже сама фігура Горького - визнаного буревісника революції - була для Чехова свого роду знаменням часу , живим свідченням того, що Росія коштує  на передодні революційної грози.

5.   Так, багато життєвих проблем порушує п'єса «Чайка», яка з першого разу не була зрозумілою глядачеві, тому провалилася прем'єра вистави «Чайка» на сцені Олександрійського театру. Чехов настільки був розчарований, що вирішив більше не звертатися до драматургії. Але через два роки та сама «Чайка» мала великий успіх у театрі, бо п'єса вимагала і нових принципів акторської гри і нових форм організації сценічної дії. 
 
П'єса «Чайка» була надто новаторська. Це зрозуміли засновники нового художнього театру К. Станіславський і В. Немирович-Данченко. Вони розкрили таємницю п'єси: за побутовими подробицями, за несподіваними репліками вони побачили і сценічно відтворили не бачений до цього у драматургічному творі ліризм. 
 
Також новаторство «Чайки» полягало в тому, що вона будувалась не на гостросюжетній драматичній дії, а на глибокому психологічному аналізі характерів. Чехов відкрив трагедію буденності, показав її у сценічних образах, психологічно точних. Він зображує не події, а людей, чия поведінка, життєва позиція стає чинником певних подій. Про сценічну дію Чехов говорить так: «хай на сцені буде все так само складно і разом з тим так просто, як і з житті. Люди обідають, тільки обідають, а в цей час складається їхнє щастя та розбивається їхнє життя». 
 
Чехов виносить сценічно «вигідні» епізоди за сцену. Наприклад, у п'єсі є щонайменше два епізоди, які в традиційній драматургії були б обов'язково обіграні. Перший — спроба Треплева покінчити життя самогубством після провалу його вистави і «зради» Ніни. Другий — самогубство Треплева «наприкінці п'єси». 
 
Така відмова від ефектних сцен була підкорена авторському задуму: показати характери людей, їхні стосунки, проблеми, що виникають через непорозуміння між людьми. 
 
Всіх героїв Чехов об'єднує в одну систему, де кожен має своє завдання у творчому задумі автора. Тому він уникає зовнішніх ефектів, а примушує уважно слідкувати за всіма героями. 
 
Мова кожного персонажа має «підтекст», який надає всій п'єсі багатство змісту, художню правдивість і переконливість. Важливу роль у чеховських п'єсах відіграють паузи. Вони ніби доповнюють підтекст і виникають тоді, коли герої не можуть і не хочуть говорити про потаємне. У третій дії, наприклад, Ніна і Тригорін прощаються перед від'їздом. Ніна дарує йому медальйон на згадку. Тригорін обіцяє пам'ятати дівчину такою, якою побачив її вперше. «Ми розмовляли... ще тоді на лаві лежала біла чайка». Ніна задумливо повторює: «Так, чайка». Пауза. «Більше нам говорити не можна, сюди ідуть». Пауза допомагає зосередитись на образі чайки. Глядач під час паузи пригадує попередню розмову героїв, коли Тригорін занотував у записник «сюжет для невеличкого оповідання» про дівчинку, що походом занапастив «один чоловік». Але весь багатомірний зміст розмови героїв з'ясовується значно пізніше. Пауза створює певне емоційне напруження, глядач ніби очікує, що герої пояснять, розкриють щось дуже важливе, а цього не відбувається. І глядач повинен сам домислити, що приховується за цим мовчанням. 
 
Ремарки у п'єсах Чехова відіграють важливу роль у розумінні всього, що відбувається в п'єсі, створюють особливу атмосферу. Ось сцена Треплева і Ніни. «Ремарка: входить без капелюха, з рушницею і вбитою чайкою. Він кладе чайку біля ніг Ніни». Чому Чехову важливо, що Треплев без капелюха? Подальша розмова пояснює це. «Я мав підлість вбити сьогодні цю чайку», «Скоро так само я вб'ю самого себе». Читач розуміє, що щось дуже важливе для Треплева гине, можливо, гине його мрія, а можливо, гине чиста і довірлива Ніна. Тут не можна стояти в капелюсі. 
 
Називаючи цей твір комедією, Чехов ніби підкреслює, що головна героїня його п'єси — буденність, яка марнує кращі людські почуття і стосунки, яка руйнує особистість і робить характери дріб'язковими, майже комічними. Таким постає перед нами відомий письменник Тригорін, який не сприймає життя всім серцем, а стає лише стороннім спостерігачем, і все, що відбувається навколо, для нього лише «сюжет для невеликого оповідання». Така ж Аркадіна, талановита актриса, яка на сцені може передати будь-які високі почуття, а в буденному житті їй шкода грошей навіть для сина і брата, вона байдужа до всього, крім власного успіху. Не випадково Треплев у своїй останній репліці, коли вже вирішив покінчити життя самогубством, говорить про те, що маму може засмутити зустріч з Ніною. Він ніби не вірить, що його смерть сприймуть трагічно. Такими жертвами буденності є й інші персонажі п'єси. 
 
Хоч прем'єра «Чайки» провалилась і потім її ставили рідше, ніж інші п'єси Чехова, однак не випадково на кулісі Московського художнього театру, який відкрив Чехова-драматурга, зображено чайку. Ця п'єса, я думаю, була саме тим «першим птахом», що приніс оновлення у російську драматургію.

6.   В усьому світі росте інтерес до загальнолюдської проблематики чеховської творчості. Ще при житті письменника з’явилися перші переклади його добутків на іноземні мови. Популярність його оповідань і повістей, вплив драматургії па розвиток театрального мистецтва зростають протягом XX в. Багато діячів літератури Європи, Азії, Америки з повагою говорили про видатну роль Чехова в культурному житті різних країн миру. В 99 р. Бернард Шоу опублікував п’єсу «Будинок, де розбиваються серця», написану, як указував сам англійський драматург, під прямим впливом Чехова. Інші англійські письменники (Дж. Ґолсуорсі, Дж. Пристли) також відзначали доброчинний вплив великого російського художника на світову літературу. Висловлення французьких (А. Вюрмсер, Ф. Мориак), німецьких (Т. Манн) і багатьох інших видатних представників світового мистецтва також свідчать про значення Чехова - письменника й драматурга для розвитку художньої культури XX століття

 
7.      

«Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», — писав А. Чехов Агатангелу Кримському.^[2]

Батько письменника — Павло Чехов жив у селі Вовча Балка на Харківщині. Його матір'ю була Єфросинія Шемко. Бабуся письменника, в якої він часто гостював, розмовляла українською мовою. Звідси у творах А.Чехова так багато українізмів.

Нема в російській мові слова «ведмедь», а є «медведь», що рівнозначне українському «ведмідь», і Чехов вживає його, пишучи: «На відсотки мені вже дають мої ведмеді».

По-російському можна «заасфальтировать», «заарканить», «заактировать», але не можна «заарестовать» — це останнє може сказати лише українець, комбінуючи з українського «заарештувати». Це й робить Чехов: «Лікарі заарестовали мене» (Лист Чехова до Забавіна, 27.III.1897).

Ніякий «істинно»-російський письменник (та й не письменник) не замінить російського слова «пчела» на українське «бджола». Це й робить Чехов, відмінюючи цей іменник в множині на російський лад: «Я в нього один із солідних бджел» (Лист Чехова до О. П. Чехова, 3.II.1883).

Хоча російською мало б бути «голодать», «голодаете», Чехов пише: «Надіюсь, що Ви вже не голодуєте» (Лист Чехова до Лейкіна, 25.V.1887).

Такі і подібні  їм помилки ні в якому разі не можна пояснити тим, що, мовляв, письменник писав нашвидку, не мав часу на коректу. Навпаки, таке «пояснення» українізмів  у писаннях Чехова якраз і свідчить про те, що ті українізми в нього з'являються підсвідомо, під впливом його українського походження. Бо якраз тоді, коли людина пише швидко, не маючи часу на мовну, граматичну чи іншу коректу, вона пише так, як думає.