Роль гротеска в романе Франсуа Рабле «Гаргантюа и Пантагрюэль»

     Результати  дослідження засвідчили, що в романі Ф. Рабле висловив свій ідеал монарха і людини. Пантагрюель не схожий на жодного з реально існуючих монархів. На початку книги він велетень, в середині перетворюється на звичайну людину. Він − універсальна людина, образ великої французької нації. Поряд з ним проноза і марнотрат Панург, перед яким постає питання одружитися йому чи не одружуватися, бо він дуже боїться стати рогоносцем. Він ставить це питання багатьом представникам вченості, і кожен дає йому мудрі поради, які насправді безглузді й дурні до неможливості. Рабле розгортає цілу галерею комічних особистостей, серед яких богослов, лікар, філософ і юрист. Але після консультацій Панург разом з Пантегрюелем вирішили їхати до Китаю до Оракулу Божественної Пляшки. Ця подорож Панурга і Пантагрюеля схожа на Плавання Святого Брендана і на пошуки Святого Грааля. По дорозі герої зупиняються в різних дивовижних країнах, населених неймовірними істотами і зазнають ряд пригод. У першій частині описуються два яскравих епізоди. Перший − це панургово стадо, мотив його запозичений в італійця Фоленго. Такий же жарт виконав герой його поеми Бальдус. Цей епізод сповнений іронії і тонко характеризує психологію Панурга. Другий − опис бурі і поведінки пасажирів корабля Пантагрюеля, Панурга, Брата Жана, Епістемона. Корабель тоне, і спливають риси, що розкривають образи цих героїв. З кожним розділом посилюються сатиричні алегорії, спрямовані на уклад католицької церкви. Острів, де царює ворожий всьому природному Постник, який наводить на пам'ять притчу про Фізис та Антифізіс. Антифізіс протиприродно плодить дітей, що ходять догори ногами, а так само ченців, христопродавців, святенників, невгамовних кальвіністів, женевських ошуканців, біснуватих путербеев та інших чудовиськ, потворних і протиприродних. А з самого Постника Рабле намалював портрет типового фанатика. Далі йшли острови Папефігів, які показують дулю Папі Римському, потім острови і папоманів. Колись папефіги були веселі і багаті, але одного разу їм попало показати Папі фігу, і тоді папомани вторглися на їхній острів і розорили його. Зате папомани відчувають себе відмінно. Вони поклоняються папським декреталіям. Як відомо, збірник папських постанов, що носить цю назву, одностороннім рішенням пап був оголошений джерелом канонічного права, і саме декреталії санкціонували всякого роду вимагання курії. Завдяки їхній енергії Франція щорічно віддавала Риму у вигляді данини чотириста тисяч дукатів. Остання книга роману писалася з чернеток Рабле після його смерті його учнями. У ній багато алегорій і різких нападок на церкву. Герої припливають до Оракулу Божественної Пляшки. Вердикт Оракула − ″Пити″, що означає − насолоджуючись, поглинати знання. Цей образ символізує у Рабле дух Відродження, який порівнюється з вигуком Гаргантюа ″хлебтати″ на початку книги, що символізує угамування спраги як фізіологічної потреби організму.

     Одже, у ході наукового пошуку встановлено, що багато епізодів роману залишаються темними й уможливлюють різноманітні тлумачення. Проте цілком промовистим є загальне гуманістичне спрямування роману, негативне ставлення Рабле до середньовічної схоластики, догматизму, заклик до духовної свободи, радості життя, віри в людське добро та гідність. Безліч анекдотів, дотепів, жартів надзвичайно пожвавлюють оповідь. Зауважимо, що Рабле демонструє невичерпну фантазію не лише сюжетів, а й словотвору, винаходячи нові, часто кумедні поняття, комбінуючи просторіччя з високим стилем, вдаючись до арготизмів та латинізмів.  
 
 
 
 
 
 
 

     ВИСНОВКИ  ДО РОЗДІЛУ І 

     Отже, можна стверджувати, що гуманізм Відродження на різних ступенях свого розвитку висунув величного генія комічного − Франсуа Рабле. Творчість Франсуа Рабле становить вершину французької літератури Відродження. Великий письменник був типовим зразком ренесансної людини − діяльним, допитливим, всебічно освіченим. Рабле не довіряє трагічному світосприйняттю, яке він схильний вважати хворобливим станом людини.

     Треба зазначити, що художньо "пантагрюелізм" представлений у двох головних образах роману − у королі-велетні Пантагрюелі ("Усепрагнучому" знань), вічно незворушному перед будь-якими проявами фортуни, перед "усім минущим" (уособлення ідеального майбутнього людства), і в його вірному другові і супутнику, що вічно сумнівається, невгамовному бурлаці Панургові (уособлення реального народу переломної епохи).

     Результати  дослідження засвічили, що Рабле ввійшов в історію літератури як великий майстер мистецтва комічного, стихією його роману є сміх. У творі вітсутнє трагічного сприйняття світу, всі турботи, тривоги, лихо і злигодні переключаються в план комічного, потішного. Зауважимо, що письменник вважав, що веселість − це нормальний, природний стан людини, який вона повинна завжди підтримувати в собі. У віршовому звертанні до читача, яким відкривається «Гаргантюа і Пантагрюель», автор наголошує, що завдання книги − розвеселити читачів, які через злигодні життя втратили здатність сміятися, і тим повернути їх до природного стану. Тому сміх Рабле не однотонний. ″Своєрідність раблезіанського сміху... полягає якраз в його багатоликості, в тому, що він включає в себе і жорстокість нападаючого, і торжество переможця, і бездумність веселого: і радість, і гнів, і знущання, і забаву одночасно″ [Евнина, 235]. 
 
 

     РОЗДІЛ  ІІ

     РОЛЬ  ГРОТЕСКУ В РОМАНІ Ф.РАБЛЕ 

     2.1. Гротеск, як літературний  прийом. 

     Гротеском називають такий художній образ, в якому свідомо порушуються норми життєвої правдоподібності, підкреслено протиставляються реальне та ірреальне, ті чи інші сторони зображуваного змальовуються у фантастично-перебільшуваному, загостреному вигляді. Власне кажучи, будь-який художній образ є умовним, побудованим на перебільшенні, оскільки в ньому відтворюється така дійсність або в такому її вигляді, в якому вона ніколи не існувала насправді. Проте гротеск доводить умовність і невідповідність чуттєвого образу дійсності до майже повної нісенітниці, якщо дивитися з точки зору об'єктивної логіки [10, 189].

     В широкому значенні гротеск — це вимисел в його, так би мовити, ″чистому″ вигляді, злет творчої фантазії, що породжує гротескні картини, як правило, не обмежений ніякими вимогами ймовірної відповідності їх законам дійсності. Образно кажучи, зображуване гротеском можна визначити як дійсність, яка ″марить″ (тому-то гротеск досить часто набирає в художніх творах форми маячних сновидінь героїв, хвороби їх чи божевілля). Умовність гротескового образу, яка виступає перепоною безпосередньому, «буквальному» сприйняттю ним зображуваного, має свій внутрішній сенс: гротеск найчастіше ″виконує роль свого роду ″каталізатора″, за допомогою якого існуючі життєві закономірності виявляються з особливою інтенсивністю та наочністю″[11, 367].

     Треба зазначити, що гротеск — один з найстаріших типів художньої образності, але в ″амплуа″ літературного поняття фігурує з XV— XVI століть. Спочатку словом ″гротеск″ (італ. grotta — грот, печера, франц. grotesque — вигадливий, химерний) визначали особливий тип орнаменту, настінний живопис, що був знайдений під склепіннями в гротах під час розкопок давньоримських будов. Цей тип античного орнаменту, що вирізнявся химерним поєднанням малюнків квіток, рослин з карикатурним зображенням тварин та людей, виник у стародавньому Римі як наслідування «варварського» стилю Сходу. Гротеск поширився в епоху Відродження, особливо в образотворчих мистецтвах. Так, у 1502 році одному з художників кардинал Пікколоміні пропонує прикрасити склепіння палацу ″з такою фантазією, фарбами та фігурами, що сьогодні називають гротеском″. Широко відомі також гротески у ватиканській лоджії, розписані Рафаелем.

       Зауважимо, що не характерний для естетики класицизму, гротеск знову з'являється в літературі з підвищенням в ній ролі творчої особистості, зумовленої поетикою романтизму. Художню спрямованість гротеску романтики розуміли по-різному: як поєднання прекрасного й потворного (В. Гюго), як ″нищівний гумор″ (Жан-Поль) і т. п. В основі ж ставлення романтиків до гротеску лежить розуміння його як одного з найбільш дійових принципів образного осмислення дійсності поетичним мистецтвом.

     У ході дослідження встановлено, що своє художнє втілення гротеск знаходить вже в комедіях Лукіана, Арістофана, Плавта. Звертаються до гротеску Еразм Роттердамський і Шекспір. Крізь призму гротеску виступає соціальна сатира у творах Ф. Рабле Гаргантюа і Пантаґрюель», Д. Свіфта ″Мандри Гуллівера″, Е. Т. А. Гофмана ″Крихітка Цахес″, до гротескних зображень вдаються М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, Т. Шевченко, І. Франко, К. Чапек, Б. Брехт, Ε. Іонеско, П. Загребельний, О. Чорногуз.

     Як  визначають науковці, форми гротеску в літературі різні: від сатиричних до трагічних, жанри, які найчастіше використовують гротеск, відповідно тяжіють до творів сатиричної чи трагічної спрямованості.

     Металогічним  можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий образ є формою  вияву такої ідеї,  яка, узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому змальовуваного, виходить за його межі і вказує на якийсь інший, якісно відмінний від нього предмет. Чуттєвий образ та ідея належать тут до різного кола явищ, як, наприклад, у байці (з одного боку, звірі, з іншого — людські стосунки, на які вказує поведінка звірів) або в пейзажному ліричному творі, де картина природи може уособлювати світ людських переживань і т. д. До групи металогічних образів можна віднести символ, алегорію та підтекст.

     З огляду на досліджувану проблему привертає  той факт, що гротеск — тип художньої образності, який ґрунтується на примхливому поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного. За допомогою гротеску митець створює специфічний ″гротескний″ світ, аномальний і дивний світ, в якому реальне та нереальне несподівано постають в органічній єдності.

     Треба зазначити, що нерідко гротеск перетинається із сатирою, клоунадою (наприклад у Джонатана Свіфта, Миколи Гоголя, Михайла Булгакова, Франца Кафки. В українській літературі він зустрічається у творі Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я"(марення Омелька Кайдаша) ).

     У ході наукового пошуку встановлено, що використання в розмові слова гротеск зазвичай означає дивний, фантастичний, ексцентричний або потворний, і, таким чином, часто вживається для опису старовинних або спотворених форм, таких як маски на святкування Хеллоуін або горгульї на соборах. Отже, що стосується видимих гротичних форм в готичних будівлях, коли вони не використовуються в якості водостічних труб, вони повинні називатися гротескними або химерами, а не горгульями.

     Гротеск різко зміщує форми самого життя, створюючи особливий гротескний світ, який не допускає ні буквального розуміння, ані однозначної, як в алегорії, розшифровки. Гротеску властиве прагнення до цілісного вислову кардинальних протиріч буття, що й зумовлює різке поєднання в ньому полярностей [15, 196]. В той час зауважемо, що сама форма гротеску таїть в собі багатозначну змістовність, освячує вільність вимислу, виявляє суперечливе поєднання різнорідного, руйнує загальноприйняті забобони. Гротеск − стародавний тип образності, властивий вже міфології і архаїці всіх народів.

     Як  визначають науковці риси гротеску притаманні комедіям Арістофана і Плавта. До гротеску охоче вдавалося середньовічне мистецтво, наприклад, фігури химер на соборах, персонажі тваринного епосу, образи Диявола і Пороку в драмі. Ставши характерною формою народної культури, особливо карнавалів європейського середньовіччя, гротеск висловив стихійно матеріалістичне і стихійно діалектичне розуміння буття народом. Художня вершина цього гротескного реалізму − література, живопис і театр Ренесансу, наприклад, ″Похвала дурості″ Еразма Роттердамського, образи блазнів, Фальстафа і Калібана, в театрі В.Шекспіра, італійська комедія дель арте, живопис Х.Босха і П. Брейгеля, графіка Ж. Калло і особливо ″Гаргантюа і Пантагрюель″ Ф. Рабле. Визначальні принципи ренесансного гротеску: ставлення до часу, до його становлення і пов'язана з цим амбівалентність двоєдиного, цілісне і неподільне зображення обох полюсів, становлення і нового, і старого, і вмираючого і того, що народжується. Сміх, що викликається гротескним чином, також має дуалістичну природу − радісний і водночас глузливий, він висміює, заперечує і стверджує, чим відрізняється від суто сатиричного сміху нового часу. Зауважимо, що Ренесансний гротеск висловив вільність народу, відчуття відносності та вічної неготовності буття, його єдності й невичерпності, а також почуття історичних змін. Він був також проникнутий реабілітацією плоті, земного життя і демонстративним антіаскетізмом.

     Треба зазначити, що гротеск − одна з форм комізму і вторинної умовності, близька до фантастичного. Гротеск стає провідним способом типізації в літературі Відродження, зокрема у творчості Ф. Рабле (Франція) та Дж. Боккаччо (Італія).