Ономастика українських казок та особливості їх відтворення при перекладі

 

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ  І

 

Власні  назви на відміну від загальних  служать для виділення названого  ними об’єкта з низки подібних для його індивідуалізації та ідентифікації.

Поетична  ономастика – галузь ономастики, що вивчає функціонування власних назв у художніх творах. Поетична ономастика не зумовлюється безпосередньо історичним розвитком, як реальна ономастика, а  залежить від волі автора і детермінується художнім задумом. Власні назви в  художньому творі передусім виконують  стилістичну функцію і беруть участь у створенні образів.

Досліджуючи проблему власних назв, необхідно  звернути увагу на те, що вони стоять на межі реалій, і правильно буде сказати, що багато назв є реаліями, особливо у нашому дослідженні такого виду художньої літератури як казка, де власні назви є особливими та такими, які ніде більше не зустрічаються.

Авторські неологізми або ж оказіоналізми  – це особливі лексичні одиниці, причинами  створення яких є: 1) бажання максимально  точно висловити думку й при  цьому відсутність в мові потрібної  лексеми; 2) бажання зробити слово  максимально виразним і у зв'язку з цим зміна його морфемної  структури. В будь-якому випадку  авторські утворення надзвичайно  експресивні, тому що вони легко звертають  на себе увагу читача й викликають у нього емоції здивування і задоволення  від вдалої знахідки, змушують більш  уважно вдивлятися в текст й краще  розуміти його смисл - і безпосереднє значення названого й відношення до нього письменника.

Серед усі  жанрів художніх творів казки є одними із найбільш насичених з погляду  поетичної ономастики. Їй притаманні наступні групи власнихц назв: антропоніми, топоніми, зооніми та міфоніми.

 

 

РОЗДІЛ 2. Способи перекладу лексичних  одиниць ономастики

2.1. Прийоми та трансформації  при перекладі власних назв

 

На перший погляд може здатися, що переклад власних  назв не становить особливих труднощів. Навіть перекладом це називається дуже умовно: адже, як правило, власні назви  транскрибуються або транслітеруються. Іншими словами, у власних назв «на  перший план виходить функція номінативна - називати, щоб відрізняти однотипні  об'єкти один від одного, на противагу  назвам прозивним, основна функція яких - називати, щоб повідомляти значення» [22; с. 19].

Особливість імен і назв, на відміну від багатьох запозичених іноземних слів, полягає  в тому, що при передачі їх на іншу мову вони в основному зберігають свій первісний звуковий образ. Причина  цього полягає в специфіці  семантичної структури власної  назви. При передачі власних назв велику роль відіграє звукова оболонка. Це відбувається тому, що вони позначають індивідуальні об'єкти безпосередньо, оминаючи щабель загального поняття (референта).

Схема прийомів передачі реалій у художньому перекладі, запропонована С. Влаховим та С. Флоріним, виглядає наступним чином [19; с. 78]: 

1. Транскрипція і транслітерація; 
2. Переклад (заміна).

Серед способів власне заміни: 1) Неологізм: а) калька, б) напівкалька, в) освоєння, г) семантичний неологізм. 2) Заміна реалій. 3) Приблизний переклад: а) родовидова заміна, б) функціональний аналог,  в) опис, пояснення, тлумачення. 4) Контекстуальний переклад [19; с. 80]. 

Переклад  власних назв у художньому тексті завжди орієнтований на досягнення комунікативно-функціональної ефективності. Незважаючи на те, що ця група найважче піддається іншомовній трансформації, її еквівалентний переклад необхідний для досягнення рівноцінної  ефективності впливу на читача. Термін «безеквівалентна лексика», яким позначені власні назви, не означає, що ці слова взагалі неможливо перекласти. Комунікативно-функціональний підхід до перекладу без еквівалентної лексики враховує специфіку власних назв, які є предметом ономастичних досліджень. Переклад власних назв відбувається шляхом перекладацької транслітерації та транскрипції, дескриптивного перекладу, калькування та транспозиції [2; с. 96-103]. В.С. Виноградов стверджує, що звичайні власні назви, як правило, транскрибуються або транслітеруються [18; с. 149].

 

2.1.1. Транслітерація

 

Транслітерація - формальне літерне відтворення  вихідної одиниці за допомогою алфавіту мови перекладу, буквена імітація форми  вихідного слова. Транслітерація відрізняється  від транскрипції своєю простотою  і можливістю введення додаткових знаків [18; с. 87].

До транслітерації звертаються тоді, коли мови використовують різні графічні системи (наприклад, англійська, російська, грецька, вірменська, грузинська), але літери (або графічні одиниці) цих мов можна поставити  в якусь відповідність одна одній, і згідно цих відповідностей відбувається міжмовна передача власних назв. Оскільки, наприклад, латиниця, грецький алфавіт  і кирилиця мають спільну основу, то більшість букв цих двох алфавітів  можуть бути поставлені у відповідність  одна одній з урахуванням тих  звуків, які вони регулярно позначають. Транслітерація має як переваги, так  і недоліки. Переваги очевидні - письмовий  варіант імені не спотворюється, його носій має універсальну, незалежну  від мови ідентифікацію. Іноді важко  відновити вихідну форму іноземного назви або прізвища, дану їм в українській транскрипції з орієнтацією на звучання, а не на написання імені (наприклад, Юнг - Young) [4; с. 64].

При транслітерації в більшій мірі, ніж при прямому  перенесенні, використовується запозичення  власних назв та узгодження їх з  власними правилами вимови. Особливо яскраво ця тенденція проявляється у перекладах античних та інших історико-міфологічних назв, читання яких у західноєвропейських мовах майже стовідсотково відповідає правилам мови перекладу: наприклад, англійською Афродіта - [Afr'daiti].

Сьогодні  транслітерація в чистому вигляді  в українській мовній практиці не застосовується. Справа в тому, що в  англійській, французькій, німецькій, угорській та інших мовах велика кількість букв латинського алфавіту або змінили своє звукове значення, або читаються нестандартно в  певних буквосполучення і словах. Тому транслітерація їх українськими літерами, якщо її здійснювати послідовно, буде породжувати варіанти цих імен, мало схожі при читанні на оригінали. При використанні в англомовному тексті назви з мови, написання  якої ґрунтується латиницею, власна назва не зазнає змін. При цьому  в принципі бажано, щоб відтворювалися і ті букви, які відсутні в англійському алфавіті [19; с. 79].

 

2.1.2 Транскрипція

 

В цілому більшість імен і назв передається  графічними засобами, тобто способом транскрипції. Хоча власна назва має  ідентифікувати предмет в будь-якій ситуації і будь-якому мовному  колективі, вона в переважній більшості  випадків має національно-мовну  приналежність [19; с. 82].

Власна  назва завжди реалія. У мові вона називає дійсно існуючий або вигаданий  об'єкт думки, особу або місце, єдині в своєму роді, неповторні [11; с. 24]. У кожній такій назві зазвичай міститься інформація про локальну та національну приналежність об'єкта, який нею позначається. Транскрибовані власні назви поряд з іншими реаліями є тими небагатьма елементами перекладу, які зберігають певну національну своєрідність у своїй словесній звуковій формі [24; с. 73]. Іспанське слово, наприклад, навіть записане кирилицею, залишається іспанським словом і не втрачає свого національного колориту. Іспанські імена Nicolas, Andres або Аnna, зовсім схожі на Миколая, Андрія та Анну, та все ж перекладаються як Ніколас, Андрес і Ана [19; с. 84]. Проблема національно-мовної приналежності пов'язана також з античної та біблійної етимологією імен. Носії сучасних імен можуть бути асоціативно порівняні зі своїми «тезками» в історії та міфології. Виникає дилема: орієнтуватися на сучасну форму даної назви мовою оригіналу (наприклад, Ілайджа, Рут, Хейгар) або на її історичний чи міфологічний прототип в тому вигляді, в якому він зафіксований мовою перекладу (відповідно Ілля, Рут, Агар) [19; с. 98].

Дуже  відповідально слід підходити до текстів англійською мовою, в  яких містяться європейські власні назви неанглійського походження. В  цьому випадку при передачі назв не діють, правила англо-української  транскрипції, а необхідно враховувати  правила практичної транскрипції з  мови оригіналу.

Далеко  не все в транскрипції може бути формалізовано, зокрема, коли транскрипція виступає як компонент у великій  системі художнього перекладу, норми  транскрипції не можуть бути повністю уніфіковані і багато що залишається  на частку художнього чуття перекладача  і редактора.

Транскрипція  власної назви в перекладі  припускає перенесення її в текст мови перекладу; виявлення затвердженої, іноді традиційної, форми, якщо це ім'я вже знайоме носіям мови перекладу [16; с. 150]. 

Якщо встановлено, що ім'я зустрічається  вперше, що затвердилася транскрипції немає, то при створенні перекладу  треба:

1) знати правила транскрипції,

2) вміти, як виняток, дещо відхилитися  від них при «незручних» (недрукованих  в мові перекладу, смішних,  з точки зору носіїв мови  перекладу) іменах;

3) враховувати колорит, тобто  національну приналежність референта [4; с. 73]. 

При передачі топонімів - географічних назв - в тексті мови перекладу слід брати до уваги  наявність традиційних топонімів-найменувань  більш широко відомих географічних об'єктів, - що є, по суті, частиною її лексики. З точки зору перекладу важливо знати, що ці назви потрібно не транскрибувати, а вміти знайти в наявних географічних довідниках [23; с. 93]. 

 

3. Транспозиція (транспонування)

 

У практиці запозичення і передачі імен спостерігається  ще один недостатньо досліджений  принцип - принцип етимологічної  відповідності, або транспозиції. Транспозиція полягає в тому, що в різних мовах  власні назви, які розрізняються  за формою, але мають загальне лінгвістичне походження, використовуються для передачі один одного. В одних випадках транспозиція застосовується регулярно, в інших - епізодично.

 Інколи  у тканині художнього твору  реалія майже повністю втрачає  денотативне значення і функціонує  лише в конотативному плані  з затемненням локальної характеристики. Це трапляється найчастіше тоді, коли вона - компонент тропа. У таких випадках доречно застосовувати міжмовну конотативну транспозицію (транспозицію на конотативному рівні), замінюючи українську реалію реалією англомовного світу з іншим денотативним, але рівноцінним конотативним значенням [8; с. 219]. 

Принцип транспозиції використовується і в  українсько-англійських відповідниках, проте вже в особливих випадках, і стосується він насамперед історичних та біблійних імен, а також імен монархів. Здавна склалася наступна практика перекладу: імена монархів і релігійних діячів передаються, як правило, за методом  транспозиції. Іншими словами, король James повинен українською йменуватися не Джеймсом, а Яковом. Папа Римський John Paul має українське ім'я Іоанн Павло, а не Джон Пол чи Джованні Паоло [8; с. 220].

Звертаючи увагу на тему нашого дослідження, варто  зазначити, що транспонування назв при перекладі казки Л. Керролла є досить відомим прикладом такого способу. Вибір нового імені опирається на коло асоціацій, відомих російськомовному читачу, які, проте, не є виключно російською монополією. Вибір нового імені привів до «транспонування» багатьох пов’язаних з ним деталей. Вибір нових імен для героїв казки грає значну роль, через те, що це відображається на їхніх характерах та подальшій поведінці [20; с. 79].

Транспозиція  створює специфічні конотації, проте  у жанрі казки вона діє як найкращий розтлумачувач, наближаючи читачів до самої суті образів та персонажів.

 

4. Калькування

 

Разом з  перекладацькою транслітерацією для  мовних одиниць, які не мають безпосередніх  відповідників у мові перекладу  іноді застосовується калькування - відтворення не звукового, а комбінаторного складу слова або словосполучення, коли складові частини слова (морфеми) чи фрази (лексеми) перекладаються відповідними елементами мови перекладу [21; с. 39]. Калькування як перекладацький прийом стало основою для кількісних запозичень при міжкультурній комунікації в тих випадках, коли транслітерація була неприйнятна з естетичних, смислових або інших міркувань.

Калькування зазвичай піддаються терміни, широко вживані  слова та словосполучення. В деяких випадках, особливо щодо історичних подій  і періодів чи культових об'єктів, діють кілька паралельних відповідностей, наприклад: дві різні кальки або  калька і транскрипція: смутні часи - the period of unrest або the Time of Trouble; Успенський собор - Uspensky Sobor або the Cathedral of the Assumption.

Географічні назви гір, озер, морів і т.п. переводяться шляхом калькування, якщо в них входять  «перекладні» компоненти: Ivory Coast – Берег Слонової кістки; The Salt Lake – Солоне озеро [8; с. 220].

Специфічним ускладненням при користуванні цього  способу є необхідність розгортання  або згортання вихідної структури, тобто додавання в неї додаткових елементів або скорочення вихідних елементів: Юрій Долгорукий - Yury the Long Hands [4; с. 109].