Ономастика українських казок та особливості їх відтворення при перекладі

 

Ономастика українських казок та особливості їх відтворення при перекладі

ЗМІСТ

 

ВСТУП…………………………………………………………………………...3

РОЗДІЛ  І. Власна назва як центральне явище  ономастики……..……………5

1. Поняття власної назви……………………………………………………5
2. Ономастика та її особливості…………………………………………… 6
3. Літературна казка як специфічний жанр художньої літератури……....7
4. Власна назва у казці – реалія чи безеквівалентна лексика…………… 7
1. Найбільш поширені групи онімів у літературній казці ................9

Висновки  до Розділу І………………………………………………………….10

РОЗДІЛ  ІІ. Способи перекладу лексичних  одиниць ономастики …………..11

2.1. Прийоми  та трансформації при перекладі  власних назв………………..11

2.1.1. Транслітерація…………………………………………………….12

2.1.2. Транскрипція ……………………………………………………...13

2.1.3. Транспозиція……………………………………………………....15

2.1.4. Калькування……………………………………………………….16

2.1.5. Дескриптивний переклад…………………………………………17

2.2. Особливості  перекладу найпоширеніших власних  назв у казці………..18

2.2.1. Переклад антропонімів……………………………………..…….18

2. Топоніми та особливості їх перекладу…………………………..19
3. Зоонім як специфічна одиниця перекладу…………………..…..19
4. Міфоніми та їх переклад………………………………………….21

Висновки  до Розділу ІІ…………………………………………………………23

ВИСНОВКИ   .………………………………………………………………….24

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………….26

 

ВСТУП

 

У наш  динамічний час в умовах розширення міжнародних зв’язків та обміну інформацією, розвивається перекладознавство і  зростають вимоги до якості перекладу. Важливе місце посідає переклад власних назв, які є невід’ємною  частиною будь-якої сфери діяльності. Своєрідність власних назв дозволила  виділити їх вивчення в окрему науку  – ономастику.

Людину завжди цікавило, звідки взялося, і що означає незрозуміле ім'я, коли, ким і чому воно обрано. Інтерес до власної назви зберігається і сьогодні. Однак, незважаючи на давній інтерес до цієї важливої частини словникового складу мови, лише у другій половині ХХ ст. ономастичну лексику стали розглядати не як додаток до апелятивної лексики при етимологічному аналізові чи допоміжний матеріал в дослідженнях істориків, а як складну самостійну систему.

Одним із перших в Україні розпочав ономастичні  дослідження український слов’янознавець  Я. Головацький. Проблеми ономастики в  своїх наукових працях успішно досліджували А. Бертье-Делагард, а на початку 20 ст. – відомі українські історики О. Лазаревський, В. Ляскоронський, Л. Падалка, М. Арандаренко, М. Астряб, О. Андріяшев та ін. Свій внесок у встановлення дисципліни зробив також  І. Франко. Першим вченим, який почав  роботу із відродженням досліджень як з лінгвістичної так і з  історичної ономастики в Україні  був К. Цілуйко. Українськими та російськими  дослідниками ономастики були: О. Компан, П. Чучка, С. Бевзенко, Ю. Карпенко, І. Борисюк, О. Стрижак, І. Железняк, Є. Отін, Ю. Кругляк, А. Коваль, Б. Лящук, П. Зборовський, М. Янко, О. Данилюк, Т. Громко, М. Калінкін, Е  Магазаник, М. Мельник, чиї роботи привнесли  нові підходи та погляди як на ономастику, так і на предмет її вивчення.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю системного вивчення питання функціонування власних назв у художніх творах різної жанрово-стилістичної спрямованості, націленого на виявлення зв’язку між типом літературно-художнього тексту та системи мови, що в ньому використовується.

Об’єктом дослідження є власна назва як складова художнього тексту мовою перекладу.

Предмет дослідження – способи перекладу власних назв в художній літературі.

Мета роботи – виявити найчастотніші способи перекладу власних назв в межах такого жанру художньої літератури як літературна казка.

Досягнення  поставленої мети передбачає вирішення  наступних завдань:

1. зробити огляд теоретичної літератури з основних проблем курсового дослідження;
2. виділити оніми, що найчастіше вживаються у казках;
3. визначити основні способи перекладу онімів.

Як матеріал дослідження були використані лексичні одиниці, взяти з наступних творів: Льюїс Керролл «Аліса в Країні Чудес» у перекладі В. Корнієнка, І. Комарової, В.Набокова та ін.

Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

 

 

РОЗДІЛ 1. Власна назва як специфічна одиниця мови

1. Поняття власної назви

 

В будь-якій мові є такі розряди іменника, як власні та загальні назви. Це пояснюється  прагненням мовця розмежовувати  класи однорідних предметів на поодинокі  та унікальні предмети. Власна назва, на відміну від загальної назви, пов’язується не з класом предметів, а з окремим предметом або  з декількома однойменними об’єктами, кожен з яких сприймається індивідуально [16; с. 62].

Власні  назви (оніми) – це індивідуальні  найменування окремих одиничних  об’єктів. Належність одиниці –  провідна ознака власної назви. Другою ознакою, яка розрізняє власні та загальні назви є відношення до поняття: загальні назви – носії понять, а власні назви включають усю  відому мовцеві інформацію про свої денотати, без певних узагальнень, і  тому пов’язуються з поняттями лише тією мірою, якою вказують на різновид об’єктів, до яких належать їх денотати. Розмежування власних і загальних  назв стосується лише іменників чи словосполучень, що виконують роль іменників. Набуваючи функцій іменників, генетично власні назви можуть виходити з різних частин мови [15; с. 231]. Власні назви з’являються тоді, коли індивідуальне  розрізнення набуває суспільної значущості. Сукупність усіх власних  назв становить її ономастичний простір. Власні назви належать до мовних універсалій  – вони існують в усіх мовах  світу.

Кочерган  М.П. зазначає, що власні назви на відміну  від загальних служать для  виділення названого ними об’єкта  з низки подібних для його індивідуалізації та ідентифікації; і пропонує таку класифікацію власних назв [7; с. 162]:

• антропоніми – імена людей;
• топоніми – географічні назви;
• теоніми – назви божеств;
• зооніми – клички тварин;
• астроніми – назви небесних тіл;
• космоніми – назви зон космічного простору і сузір’їв;
• хрононіми («квазівласні імена») – назви відрізків часу, пов’язані з істричними подіями;
• ідеоніми – назви об’єктів духовної культури;
• хрематоніми – назви об’єктів матеріальної культури;
• ергоніми – назви об’єднань людей: товариства, організації тощо;
• гідроніми – назви водоймища (річки, озера, ставка, моря, болота);
• етноніми – назви народів, етнічних груп.

 

2. Ономастика та її особливості

 

Ономастика  – це розділ лінгвістики, який вивчає власні назви, історію їх виникнення та перетворення у результаті їх довгострокового  вживання у мові-джерелі або у  зв’язку із запозиченням з інших  мов спілкування [22; с. 66]. У більш  вузькому значенні ономастика – власні назви різних типів (ономастична  лексика). 

Ономастика  вивчає основні закономірності історії, розвитку та функціонування власних  назв. Суперанська А. В. зазначала, що, володіючи своїм матеріалом і  методикою його вивчення, ономастика не може бути самостійною дисципліною [22; с. 26]. Проте домінуючим компонентом ономастики вважається лінгвістичний компонент, оскільки кожна назва – це слово, що розвивається за законами мови; до того ж назви містять інформацію, яка «здобувається» за допомогою лінгвістичних засобів.

Ономастика - молода лінгвістична наука, яка перебуває на стадії свого становлення, активно розвивається і робить значний внесок у систему гуманітарних досліджень [15; с. 232].

Існує специфічний  розділ ономастики, що стосується функціонування власних назв у художній літературі. Цей розділ ономастики отримав назву  «поетична ономастика» [7; с. 133].

Ономастика  поетична – ономатоноетика – галузь ономастики, що вивчає функціонування власних назв у художніх творах. Ономатиска поетична не зумовлюється безпосередньо історичним розвитком, як реальна ономастика, а залежить від волі автора і детермінується художнім задумом. Власні назви в художньому творі передусім виконують стилістичну функцію і беруть участь у створенні образів.

У нашому дослідженні ми приділяємо увагу  саме поетичній ономастиці, тому що літературна казка відноситься  до художньої творчості.

 

3. Літературна казка як специфічний жанр художньої літератури

 

Казка –  жанр усної народної творчості, відрізняється  від інших фольклорних наративів (легенди, переказу, бувальщини тощо) настановою на вимисел [14; с. 119].

Незважаючи  на особливу структуру, семантику, поетику  та зміст жанру, американський дослідник  С. Томпсон розглядав поняття  казки широко, відносячи до неї  всі письмові та усні форми фольклорної  епіки. Проте народна казка як особливий вид усної народної творчості відрізняється від  літературної казки за деякими ознаками [14; с. 120].

Літературна казка (лат. Littertura: буквенне письмо; освіта, наука) – художній твір письменника, який, модифікуючи жанрово-стильові особливості фольклорної казки, формує новий за якістю авторський текст із різними інтертекстуальними елементами (цитатами, ремінісценціями, алюзіями тощо). Чудесне в літературній казці використовується, як і в народних наративних джерелах, задля витворення реального казкового світу, де перемагають правда, благородство, доброта, розум. Прикладом такої творчості є доробок Ш. Перро, братів Грімм, Г.-Л. Андерсена, І. Франка, І. Неходи, Л. Керролла, А.Мілна та ін..

 

4. Власна назва у казці – реалія чи безеквівалентна лексика

Досліджуючи проблему власних назв, необхідно звернути увагу на те, що вони стоять на межі реалій, правильно буде сказати, що багато назв є реаліями, особливо у нашому дослідженні такого виду художньої літератури як казка, де власні назви є особливими та такими, які ніде більше не зустрічаються.

Насправлі, близькі риси багатьох реалій і власних  назв у ряді випадків роблять майже  неможливим їх розмежування. Нерідко  межу доводиться проводити, спираючись лише на орфографію: з великої літери пишеться власна назва, з малої - реалія. Однак, як більшість відмінностей формального  характеру, і це загалом не можна  вважати особливо надійним, непослідовність  в написанні ряду одиниць на різних мовах, а часто і в межах  однієї мови, може звести його нанівець [4; с. 12].

Від типових  назв деякі реалії відрізняються  в плані змісту лише наявністю  власного значення (семантики) і за цією ознакою їх можна було б прирівняти до так званих «значущих» власних  назв.

Межі  між деякими власними назвами  і (деякими) реаліями хиткі, іноді вони зовсім відсутні, іноді одна категорія  переходить в іншу, і зараховувати дані слова до тієї чи іншої категорії  можна (дуже умовно), тільки спираючись на орфографію. Проте Влахов та Флорін не схильні включати власні назви в категорію реалій, а виходячи з критеріїв теорії перекладу, розглядають їх як самостійний клас «без\еквівалентної лексики», якому притаманні свої ознаки і прийоми передачі при перекладі, які нерідко збігаються з прийомами перекладу реалій. З реаліями їх споріднює більшою частиною і яскраве конотативне значення, що обумовлює здатність передавати національний і / або історичний колорит, яке, до речі, і змушує ряд авторів зараховувати їх до реалій [4; с. 12].

Авторські неологізми або ж оказіоналізми  – це особливі лексичні одиниці, причинами  створення яких є: 1) бажання максимально  точно висловити думку й при  цьому відсутність в мові потрібної  лексеми; 2) бажання зробити слово  максимально виразним і у зв'язку з цим зміна його морфемної  структури [21; с. 82]. В будь-якому випадку  авторські утворення надзвичайно  експресивні, тому що вони легко звертають  на себе увагу читача й викликають у нього емоції здивування і задоволення  від вдалої знахідки, змушують більш  уважно вдивлятися в текст й краще розуміти його смисл - і безпосереднє значення названого й відношення до нього письменника [21; с. 167]. 

У нашому дослідженні ми звертаємо  увагу на те, що досить часто власні назви казок, особливо авторських казок, становлять собою саме оказіоналізми.

 

1. Найбільш поширені групи онімів у літературній казці

 

Відповідно  дослідженням онімів в казках, можна  зробити висновок, що казки містять  багато оказіоналізмів. Скоріше за все це зумовлено віковою категорією цільового читача – дитини. Образи, які виникають у дитини при  згадці оніма під час перечитування  чарівної чи будь-якої іншої казки, найпростіше асоціюються з тим, що вона розуміє – матеріальний світ людей, тварин або її навколишнє середовище [3; с. 12].

До найбільш уживаних онімів у казках належать:

1. Антропонім - ім'я (прізвище) людини (Аліса - Alice, Dodo-Додо тощо);
2. Топонім – географічна назва (the Fender  -Паркетна губернія);
3. Зоонім – кличка тварини, утворена за кольором (Рябко, Сірко), особливістю анатомічної будови, поведінки (“the Mock Turtle” – “Казна-Що-Не-Черепаха”, “Tortoise” – “Не-Аби-Який-Черепаха”, Fury” – “Бровко);
4. Міфонім – найменування вигаданого суб’єкта або об’єкта в переказах, казках, міфах тощо (Труляля, Траляля, Шалтай-Болтай тощо) [8; с. 221].