Лексико-семантична база антропонiмii села Бiлине Балтського району Одеськоi областi

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

імені В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО 
 
 

Кафедра української мови та літератури 
 
 
 
 

ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНА БАЗА АНТРОПОНІМІЇ СЕЛА БІЛИНЕ БАЛТСЬКОГО РАЙОНУ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

                         
 

                                                                                                    
 

Курсова робота

студентки III курсу 301-Б групи

філологічного факультету

Зімкової  Л. В. 

Науковий  керівник:

доцент  Корнієнко І. А. 
 
 
 

                                                                        
 
 
 
 
 
 
 
 

                                           Миколаїв – 2010

                                                

                                                      ЗМІСТ 

ВСТУП………………………………………………………………………3-5

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ………………6

1. Історія формування і становлення прізвищ………………………..6-7
2. Дослідження лексичної бази прізвищ у вітчизняній ономастиці…8-17

РОЗДІЛ 2. ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНА БАЗА ДОСЛІДЖУВАНИХ ПРІЗВИЩ……………………………………………………………………18

2.1.     Відапелятивні прзвища………………………………………………18

     2.1.1. Nomina personalia………………………………………………19-21

     2.1.2. Nomina impersonalia……………………………………………21-23

2.2      Відіменні прізвища…………………………………………………..24-28

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….29-30

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………31-32

ДОДАТКИ…………………………………………………………………….33-42 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                               

                                                 ВСТУП

     

     Прізвища  як невід’ємні складники будь-якої мови здавна привертали увагу лінгвістів. Початок наукового вивчення української антропонімії закономірно пов’язують з іменами мовознавців другої половини XIX – початку XX ст. В. Охрімовича, А. Степовича, М.Ф. Сумцова, І.Я. Франка, В. Щербини, В.М. Ястребова.

     Дослідження прізвищ в ономастиці  здебільшого велися за такими  напрямами: антропонімія у слов’янських  мовах (І.Желєзняк); сучасні українські  прізвища з погляду їх виникнення, словотвірної будови та географічного  поширення (Ю.Редько); історія української антропонімії (Р.Керста, М.Худаш); класифікація, етимологія і словотвір особових назв (О.Ткаченко, Л.Гумецька, І.Ковалик, З.Ніколаєнко); етимологія й етногенез (О.Трубачов, А.Білецький); перспективи й напрями теоретичного і практичного розвитку української ономастики (К.Цілуйко); співвідношення власних та загальних назв (І.Ковалик). Відомі також ґрунтовні праці з української антропонімії, в яких дослідники простежують процес виникнення і становлення власних імен у різних регіонах України.

      На нинішньому етапі вітчизняна антропонімія досліджена нерівномірно: вивчено антропонімію Закарпаття (П.Чучка); Лемківщини (С.Панцьо); Буковини (Л.Кракалія); Південно-Східної України (В.Познанська); Полтавщини (І.Сухомлин); Північного Степу України (В.Горпинич, Т.Марталога); Лубенщини (Л.Кравченко); Великого Лугу (І.Ільченко). Прізвища Північної Одещини не були предметом спеціального монографічного дослідження. Вони являють собою багатий лінгво-культурний матеріал, що є відображенням різноспектрової єдності внутрішньомовних та екстралінгвальних чинників і становлять теоретико-мовознавчу й історико-пізнавальну цінність.

      Незважаючи на помітні успіхи, в цій науці й досі існують проблемні аспекти, які вимагають подальших ономастичних студій. Так, аналіз прізвищ найчастіше здійснюється на синхронному рівні, історичний же матеріал рідше стає об’єктом вивчення. Дискусійним залишається питання словотвірної класифікації антропонімів, оскільки нерідко змішуються принципи дериваційного аналізу прізвищ із принципами морфологічних характеристик, не розмежовуються суфікси прізвищеві й непрізвищеві, визначається різна кількість актуальних способів творення прізвищ тощо. Не розв’язано також проблему виявлення автохтонності словотвірних прізвищевих типів, їх територіального поширення.

     Пізнання  загальної картини вітчизняної  антропонімії неможливе без опису  антропоніміки  окремих регіонів. Тому дослідження регіональної антропонімії є актуальним і спрямоване на виявлення специфічних рис прізвищ окремих територій.  Прізвища Північної Одещини досі не були предметом комплексного ономастичного вивчення і тому потребують наукової кваліфікації з огляду на семантичне різнобарв’я збереженої в їх складі лексики, а також на наявність словотвірних особливостей.

       Метою роботи є аналіз лексико-семантичних особливостей сучасних українських прізвищ села Білине. Загальна мета дослідження передбачає розв’язання таких завдань:

-подати короткі відомості з історії формування і становлення прізвищ села Білине ;

-здіснити семантичну класифікацію прізвищ села Білине;

-проаналізувати дослідження лексичної бази прізвищ у вітчизнаній ономастиці;

-розглянути венні та відапелятивні прізвища, описати їх у межах лексико семантичних груп;

- зробити  висновки щодо лексико-семантичної  бази прізвищ села Білине.

       Об’єктом дослідження є прізвища села Білине.

       Предметом дослідження є лексико-семантичні особливості сучасних українських прізвищ села Білине.

       Вибір методів дослідження зумовлено загальною метою та конкретними завданнями курсової роботи. Провідним є описовий метод.

       Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній проаналізовані сучасні українські прізвища села Білине, які раніше не були предметом дослідження: у науковий обіг уведено й проаналізовано значний обсяг матеріалу (понад 500 одиниць); запропоновано лексико-семантичну класифікацію прізвищ зазначеного регіону;

     Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані під час укладання словника й атласу прізвищ України, а також для розробки спецкурсів і спецсемінарів, у написанні курсових, дипломних і магістерських робіт, вивченні антропонімії суміжних регіонів.

     Практична цінність одержаних результатів виявляється в тому, що вони можуть бути використані в курсах із семантики й словотвору сучасної української мови, з історичної діалектології, лінгвогеографії, народознавства та при аналізі міжмовних контактів. Отримані результати можуть застосовуватися для написання підручників і навчальних посібників із сучасної української мови, для укладання відповідних словників та атласів, для створення спецкурсів з ономастики, у науково-дослідній роботі студентів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                   РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ВІДОМОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ 
 

1. Історія формування і становлення прізвищ

 

     У питанні про шляхи формування і час становлення прізвищ  немає одностайної думки. Одні дослідники формування прізвищ на українці відносять  до ХVІІІ-ХV ст., а нині датують його ХVІІ-ХVІІІ ст., чи навіть пізнішим періодом.

     Жива, овіяна легендами, багата на героїчні події історія України на своїх скрижалях відкарбувала надзвичайно строкату низку українських прізвищ, носії яких і були, по суті, творцями цієї історії. Ці особові назви відбивають широку, щедру натуру наших предків, що охоче давали один одному різні характеристики, прізвиська, які й лягли в основу творення сучасних прізвищ.

       Якщо зазирнути в історію, то  прізвища з’явилися відносно  недавно, раніше людина мала  лише ім’я. Так, з літописів  ми знаємо про княгиню Ольгу,  князів Олега, Ігоря, Святослава, дехто мав додаткове ім’я – характеристику на уславлення своїх чеснот: Володимир Великий, Ярослав Мудрий [5, 29].

      Прізвища як офіційна назва  з’являються в українських документах XIV – XV ст., їх мали представники  тодішньої суспільної верхівки. Купівля і продаж майна, передача її у спадок – ці та інші юридичні дії потребували точності в оформленні документів. Тож лише самого імені стало замало. Так з’явилися спадкові родові прізвища. Основна ж маса населення України здобула прізвища після того, як у 1632 році київський митрополит Петро Могила доручив парафіяльним священикам вести метрики народжених, одружених, померлих[5, 31].

     Однак прізвища на Україні як такі вживалися  і раніше. За словами М.О. Жовтобрюха, «прізвище як категорія лінгвістична, лексична у більшості народів, у тому числі в українців, виникає і стабілізується в суспільно-мовній практиці задовго до того, як вводиться державна кодифікація відповідних звичаєвих правил користування особовими найменуваннями. З цієї точки зору є всі підстави стверджувати, що прізвища існували раніше, ніж вони утворилися, як факт юридичний, як норма державного права», А професор Чучка з приводу цього пише, що переважна більшість прізвищ у слов’ян набагато старіше, ніж сама класифікація. Вони виникали й функціонували як особові назви ще до юридичної стабілізації даних спадкових найменувань.

       У дискусії, яка відбулася понад  20 років тому, була досягнута згода  тільки в тому, що процес стабілізації  прізвищ українців закінчився  в кінці ХVІІІ поч. ХІХ ст., коли на всіх українських землях було введено кодифікаційне право, яке зобов’язувало всіх громадян користуватися спадковими особовими назвами[1, 15].

     М. Худаш подає таке визначення: «Прізвище  – це набуте відразу після народження у спадок від батька або матері офіційно закріплене за конкретним родом незмінне спадкове найменування особи, яке при реєстрації шлюбу переходить від чоловіка дружині або навпаки, і в офіційні практиці називання в обов’язковому порядку додається до власного імені і назви по батькові».

     Про семантику прізвищ можна говорити тільки як про значення назв даних  конкретних осіб безвідносно до будь-яких ознак чи властивостей їх.                     Прізвище являє собою індивідуальну  назву особи, успадковану нею  від предків, для одного з яких вона (назва) була вираженням якоїсь характеристичної ознаки.

     Звичайно, прізвища дуже різноманітні, але, якщо уважно дослідити, то можна помітити схожі джерела для їх творення. 
 

2.   Дослідження лексичної  бази прізвищ у  вітчизняній ономастиці

 
 

       Сучасне прізвище, як і повне  офіційне найменування людини, що  складається з імені, імені  по батькові та прізвища,—  явище нового часу. У минулі  віки єдиних, введених державою  норм ідентифікації особи не  існувало і в адміністративно-юридичній  практиці для позначення людини використовували різноманітні мовні засоби. Вживались одночленні наймення, виражені індивідуальним ім'ям, патронімом або відтопонімічною назвою (Богдашко, Миклич, Охлоповський), двочленні, що найчастіше складались із християнського імені і патроніма або прізвиська (Гришко Шульжич, Маско Микитеня), тричленні, виражені християнським іменем, патронімом і прізвиськом (Максим Харитонович Гаркавий, Лука Григорович Губа) і описові назви (Тимко з Тернополя, Гаврило Маслов зять, Миско трубач пана Черленковского).

       Формула іменування значною мірою залежала від характеру документа. Найточнішої ідентифікації особи вимагали різного роду юридичні акти — про наслідування майна, дарчі, купчі, розмежувальні грамоти і т. п., тому в цих документах формула іменування людей нерідко була розгорнутою і включала, крім імені, назви за батьком або прізвиська, ще ряд уточнюючих відомостей — про стан, професію, місце проживання, стосунок до інших родичів тощо [8, 109].