Діяльність українських перекладачів

 

Протягом усього свого  творчого шляху Франко неодноразово повертався до питання про необхідність видання творів Шекспіра українською  мовою. Він переклав ряд сонетів  Шекспіра, «Венеціанський купець», уривки з «Бурі» і «Короля Ліра». За активною участю і під редакцією Франка вийшли в світ окремими виданнями  трагедії Шекспіра у перекладах П. Куліша з передмовами І. Франка, які є  спеціальними дослідженнями, присвяченими аналізу кожного твору (1899—1902). Робота Франка по редагуванню перекладів П. Куліша дуже повчальна. Про характер перекладів П. Куліша Франко пише у  своїй передмові до переклада «Чайльд Гарольда» Байрона.

 

Вагомою працею Франка-перекладача  є «Фауст» Гете. Над цим перекладом письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі «Друг» з'являються  уривки з «Фауста». У 70—80-х роках  Франко продовжує друкувати свої переклади з цього твору. Лише у 1881 р. він закінчує переклад першої частини «Фауста», додавши до нього  докладні коментарі. В цьому ж  році в журналі «Світ», у «Вістях  літературних» з'являється повідомлення про те, що закінчено переклад «Фауста», і звернення до українського читача з проханням допомогти виданню  цього перекладу і цим «зробити прислугу нашій літературі». Нарешті  у 1882 р., після тривалого листування з цього питання з Белеєм і Драгомановим, переклад вийшов у світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з німецького переклав і пояснив І. Франко».

 

Франко дуже цікавився  розвитком чеської літератури. Він  брав участь в роботі чеської преси, листувався з видатними че­ськими  літераторами, присвятив чеській  літературі ряд статей і перекладів, його діяльність в галузі чесько-українських  зв'язків була дуже плідною. Свої статті, присвячені чеським письменникам, а  також і переклади з чеських  поетів і прозаїків Франко підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу надбанням української культури і цим сприяти розвитку і чеської, і української демократичної  літератури.

 

Ставши редактором відділу  літератури і критики в журналі  «Літературно-науковий вісник» (1898—1906), Франко продов­жує свою діяльність по ознайомленню українського читача з  кращими зразками світової літератури. Він вміщує в цьому відділі серію своїх

9

статей під загальною  назвою «Із чужих літератур», супроводжуючи  ці статті перекладами з вибраних ним письменників. Так, у 1898 р. у «Літературно-науковому вістнику» був надрукований переклад новел Конрада Фердінанда Маєра, зроблений Маковеєм, в супроводі статті Франка «Конрад Фердинанд Маєр і його твори». Свої статті про Золя Франко найчастіше вміщував разом з перекладами творів французького письменника.

 

У «Літературно-науковому  віснику» Франко друкує переклади з  -Альфонса Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга, Міцкєвича, а також публікує переклади з маловідомих тоді австралійських новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона та багатьох інших.

 

Велику групу складають  переклади з народної поезії, яка  привертала до себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мі­рою як і Франка-поета  і перекладача. Він, здавалося, прагнув  передати своєму народові всю різноманітність  творчості народів світу.

 

Свій вступ до збірки «Із  болгарських пісень народних» («Пісні гайдуцькі») Франко починає словами  «Браття наші болгари, що живуть за Волощиною...». Далі він дає аналіз тяжкого становища болгарського народу, який страждав і від власних  багатіїв — чорбоджіїв, і від турецьких завойовників. Та незважаючи на подвійний гніт, болгари, за словами Франка, «ніколи не забували своєї славної минувшини і народної самостійності, ніколи не переставали заявляти сяк чи так своїх прав на свобідне життя і людську гідність». Народний рух болгар проти турецького гніту відомий був під іменем «гайдуцтва». Люди тікали в ліси, з'єднувались у дружини і нападали на турецьких загарбників. Франко переклав пісні про подвиги народних месників, борців за незалежність Болгарії. У перекладі румунської народної легенди «Майстер Маноле» Франко відтворює чудовий образ людини з "роду, одного з тих, хто будує прекрасні палаци і прикрашає рідну землю". В баладі «Шотландська відвага і англійська зручність» висміюються англійські завойовники.

 

Слід відзначити переклади  І.Франка з російської літреатури. Вони були вміщені у збірці поетичних перкладів "Думи і пісні європейських поетів. Переклади і наслдування 1876-1919", яку Франко готував до друку, але видати не встиг.

 

Переклад поезії "Дума" робився з тексту, який надруковани      й у збірці поезій політичних в'язнів "Из-за решетки", під псевдонімом М.Н. Перекладаючи цю поезію, Франко намагався надати їй більш чіткої політичної виразності. Свій переклад він закінчує на сьомій строфі. Саме на цьому місці поезія досягає найвищого революційного піднесення.

 

"Підскоцька" – переклад поезії російського політичного в'язня Кар... Хто такий Кар..., розкрити Франкові не вдалося. Пееркладача зацікавила ревоційна енергія, мужність, витривалість і самовідданість у боротьбі поета Кар... Важливим є те, що Франко у своїх перекладах "Дума", "Підскоцька", "В тюрмі" підсилює деякі місця, робить їх політично виразнішими. Так, наприклад, після третьої строфи у перекладі "Підскоцька" І.Франко додає строфу від себе, в якій твердо висловлює віру в перемогу над ворогами, в цілковите їх знищення: "Спати ляжуть і не встануть". Авторська дата цього перекладу – 1878 р.

 

Займався І.Франко й перекладом древньоіндійських творів. Про знайомство Франка з

"Ріґведою" та про форми рецепції цієї найдавнішої пам'ятки індійської літератури у творчості письменника  не згадувалося у жодному з оглядів індологічних зацікавлень перекладача. Така ситуація закономірна: власні переклади гімнів "Ріґведи" (які

10

письменник готував для  деяких видань) ніколи не друкувались  як щось самостійне, а згадки про "Ріґведу" (хоча і численні) у наукових працях ученого легко губляться у величезному обсязі його писань.

 

Кількість Франкових перекладів з "Ріґведи" загалом незначна: 5 уривків (14 строф). Вони друкувались у двох виданнях: у "Передмові" до книги "Вибір декламацій для руських селян і міщан" (1898) письменник помістив гімн "До Варуни" (РВ, VII, 89), а у власному перекладі статті Є.Єлачіча "Крайня північ — вітчина людскости" (1910) Франко подав уривки з гімнів "До Iндри" (РВ, Х, 138: 3-5), "До Адітів" (РВ; II, 27: 14), "До Ашвінів" (РВ, VII, 67: 2); "До Ушас" (РВ, VI, 76: 1-4).

 

Ці уривки не мають самостійного значення: вони не дають уявлення ні про гімн, з якого взяті (через  свою фрагментарність), ані тим більше про "Ріґведу" загалом (через свою нечисленність). Iз цих причин важко робити якісь висновки про ті чи інші принципи перекладу гімнів, що їх дотримувався (чи не дотримувався) письменник. Питання про засади перекладу "Ріґведи" складне і дотепер до кінця не з'ясоване. Повний німецький переклад "Ріґведи" Германа Ґрасмана, яким користувався I.Франко, базувався, наприклад, (як і деякі інші сучасні йому переклади) на "алгебраїчній методі, яка полягала в тому, що автори їх в своїй інтерпретації РВ виходять із цілком абстрактних теорій і формул відповідностей" . Тому Франкові переклади "Ріґведи" можуть цікавити нас передусім як історико-літературний факт другої в нашому письменстві спроби (після Лесі Українки) подати український варіант гімнів.

 

"Ріґведа", як відомо, — це велике зібрання релігійних текстів, що включає 1028 гімнів, поділених на 10 циклів (мандал), і є одним із найдавніших зразків релігійної поезії у світовій літературі.

 

Релігійна поезія з юних літ  цікавила I.Франка. Ще в гімназії письменник "переклав віршами цілого Iова" , а під кінець життя — усі 34 гомерівські гімни. У статті "Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході" (1913) Франко гомерівські гімни, біблійні пісні та псалми ставить в один ряд разом з гімнами "Ріґведи", відрізняючи їх від поезії церковної. Основна відмінність між церковною та релігійною поезією полягає, на думку письменника, в тому, що "поезія церковна далека вже від тої наївної віри, того безпосереднього виливу чуття людського перед божеством, якими визначається первісна поезія релігійна" . Для Франка релігійна поезія — це дитиняча щирість, позбавлена техніки, навмисності, розмислу. Тому в трактаті "Iз секретів поетичної творчості" (1898) бачимо прихильне ставлення Франка до Платонового визначення поетичної творчості, згідно з яким поети "те, що чинять не чинять з розмислом, але якимсь природним поривом, немов маючи в собі якогось іншого духа . З цієї ж причини письменник негативно висловлювався про дефініцію Арістотеля, згідно з якою "поет" — це "рукодільник", "ремісник", а поезія це "артистична техніка без властивої творчості" . Вихід із цього парадоксу Франко знаходить у сучасних йому дослідженнях (наприклад, Брюнгофера), згідно з якими слово "поет" походить не від грецького "робити", а від кореня "пою", що зближується із старослав'янським "пою", тобто співаю. "Поет", таким чином, означає "співець" близький до гомерівського "аеда". Власне кажучи, суперечності між Платоновим і Арістотелевим визначеннями немає. Сучасна дослідниця ведичної літератури Т.Я.Єлізаренкова вказує, що давній поет-ріші спочатку молив богів про те, щоб вони дарували йому моменти просвітлення, коли в свідомості у вигляді ряду статичних

картин постає істина-видіння . А тоді, використовуючи набуті в  екстазі досвід і знання, поет складав (за термінологією ріші —"ткав") вишукані гімни . Тому джерело гімну — в екстазі, однак сам гімн — продукт досконалої техніки, володіння якою передавалося із

11

 

покоління в покоління  співців.

 

Стає очевидним, що за судженням  Франка про релігійну поезію стоїть передусім не грецький чи індійський, а єврейський, біблійний, матеріал. "Наївна віра", "безпосередній  вилив чуття", що їх письменник називає  серед ознак релігійної поезії, стосується передусім біблійних текстів. Нам  не хотілося б, однак, пояснювати меншу  увагу Франка до індійської релігійної поезії порівняно з грецькою чи єврейською лише більш поверховим знанням Франка "Ріґведи" (хоча такий аргумент зовсім не виключається). Можливо, справа зовсім не у Франковій обізнаності, а у специфіці самої "Ріґведи" як зразка релігійної поезії, адже між гомерівськими гімнами і біблійними піснями та псалмами, з одного боку, та ведичними гімнами, з другого, — існує суттєва, принципова різниця, що й зумовила, на нашу думку, саме таку Франкову рецепцію цієї пам'ятки.

 

Говорячи про просвітнє  значення перекладацької діяльності, Франко твердить, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною української культури. Просвітню  роль перекладів Франко розумів дуже широко.

 

 Отже, І.Франко був не  лише талановитим письменником, але й різнобічно обдарованою  людиною. Всього себе він присвятив  збагаченню української культури, піднесенню її до європейського  рівня. Літературна діяльність  І.Франка стала цілою епохою  в історії українського письменства  та значною мірою урізноманітнила  європейську художню палітру.  Перекладацька діяльність Франка  знайомить українського читача  з найкращими досягненнями світової  культури, є гігантською і безприкладною.

 

 

 

3. Перекладацька діяльність Павла Грабовського

 

Перекладати П. Грабовський  почав ще в юнацькі роки. Вже 1888 року, коли був у "Бутирках", перекладав зарубіжних поетів, а ще більше - під  час ув'язнення в іркутській тюрмі (1889-1892 рр.). Саме тут з'явилися переклади "Шільйонського в'язня" Байрона і "Євгенія Онєгіна" Пушкіна. Все життя він приділяє перекладацькій практиці значну увагу. Говорячи про принципи своєї перекладацької діяльності, Грабовський зазначав: "Всякий добрий переклад, по моїй думці, повинен віддавати правдиво цілий дух і художницьку красу первотвору, вибрати все, що надає останньому вартості та оригінальності, бути не менш характерним, як він". Найбільше Грабовський перекладав російських поетів: О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, М. Огарьова, І. Сурикова та інших. Особливо близькою була Грабовському поезія М. Некрасова, яка відповідала його власним настроям.

Намагався Грабовський перекладати  й російський національний епос, особливо героїчні билини. Саме Грабовському належать перші переклади билин "Ілля Муромець", "Святогор", "Микула".

Визначне місце серед  перекладів Грабовського посідають  твори західно- й південнослоціянських поетів (польських, чеських, словацьких, болгарських, сербських, хорватських, словенських), яких він шанував за глибоку любов до народу, до рідного краю.

Досконалістю визначаються його переспіви творів видатної польської  поетеси Марії

Конопницької, віршів великого болгарського поета Христо Ботева. Окремою збіркою видав він також переклади творів народного шотландського поета Роберта Бернса. Працював він над перекладами Байрона, Гейне, Ґете та інших.

12

Грабовський також багато працював над перекладами російською мовою кращих зразків української  поезії, бажаючи ознайомити з нею  широкі кола російських читачів. Із цих  перекладів він склав 1898 р. цілу збірку "Песни Украины", яка є своєрідною антологією української поезії російською мовою. Головне місце в ній посідають переклади поезій Т. Г. Шевченка.

Видані окремі збірки перекладів Павла Грабовського: "Твори Івана  Сурика" (1894 р.), "З чужого поля" (1895 р.), "Доля" (1897 р.), "Хвиля". Багато своїх перекладів поет називав переспівами, бо в деяких поетів він "брав тільки мотив, переймався настроєм, а переспівував цілком по-своєму".

Перекладна діяльність П. Грабовського - це справжній подвиг поета, коли врахувати час і умови, в яких він працював.

 

 

 

4. Переклади Максима Рильського

 

Максим Рильський - неперевершений перекладач і глибокий теоретик перекладацької справи. За своє життя він переклав на українську мову понад двісті тисяч поетичних рядків. Крім того, перекладав повісті, романи, п’єси. Йому належать наукові праці «Проблеми художнього перекладу», «Художній переклад з однієї слов’янської мови на іншу», «Пушкін українською мовою» та ряд інших. Поет вважав переклади важливою політичною і культурною справою: «Це - знаряддя спілкування між народами, знаряддя поширення передових ідей і обміну культурними цінностями, знаряддя зміцнення і зросту інтернаціональної свідомості». Найголовніші ознаки радянського перекладацького стилю в розумінні Рильського - точність у передачі змісту і форми оригіналу, гармонійна єдність ідеї й художнього образу, примат змісту над формою.

 

Максим Рильський підкреслював, що перекладач повинен у кожного великого поета знайти творчу домінанту - те найхарактерніше, найсуттєвіше, що властиве тільки його творчості. В практиці перекладача це означає - передати іронію Генріха Гейне і Анатоля Франса, гнівний пафос Тараса Шевченка і Миколи Некрасова, сарказм Володимира Маяковського і т. д. Щоб досягти цього, перекладач повинен мати якусь спорідненість з автором оригіналу, бути творцем, що відбирав собі оригінал для перекладу. Завдання перекладача, за словами Рильського,- зберегти національну специфіку образів, побут, культуру, уподобання того народу, з якого перекладав. «Негр,- пише Рильський,- порівнює кохану дівчину з стрункою пальмою, росіянин - з білокорою березою, українець - з гнучкою тополею. А як же бути перекладачеві негритянських, російських, українських пісень? Зрозуміла річ, не підмінювати пальму березою чи тополею, але довести образ пальми до свідомості і уяви читачів…». Якщо ж неможливо передати українською мовою той чи інший образ, Рильський прагне замінити його рівноцінним або наближеним. Так, рядки Пушкіна: