Саме в цей час
в освітній сфері було ліквідовано
неписьменність населення. У 1921р. було
прийнято постанову Раднаркому УСРР, у
якій підкреслювалося, що все населення
віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати
й писати, зобов‘язане навчатися грамоті
російською або рідною мовою за бажанням.
Протягом 20-х рр. кількість неписьменних
скоротилася з 76% до 46% дорослого населення.
Держава надавала певні пільги тим, хто
навчався. Університети реорганізовували
в інститути народної освіти. Навчання
було платним, але діти бідних робітників
і селян звільнялись від оплати. У 1925 р.
діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів,
35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили
для розвитку освіти наркоми (міністри)
освіти О.Шумський і М.Скрипник.
Наукові дослідження
в 20-ті роки зосереджувалися
в основному в Українській академії наук,
яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську
академію наук (ВУАН). Тут було три відділи:
історико-філософський, фізико-математичний
і соціально-економічний. Найефективніше
працювала перша секція, очолювана М.Грушевським,
який 1924р. повернувся з-за кордону і був
обраний академіком. У фізико-математичному
відділі ВУАН працювала найбільша кількість
академічних кафедр – 30. На світовому
рівні проводилися дослідження з математичної
фізики (М.Крилов), експериментальної зоології
(І.Шмальгаузен). Вивчення економічної
географії України започаткував Костянтин
Воблий, було відкрито перший у світі Демографічний
інститут під керівництвом М.Птухи. Плідно
працювали у ці роки історик права Микола
Василенко, сходознавець Агатангел Кримський
та інші науковці. В цей час розвивались
також медична та біологічна науки. Д.
Заболотний О. Богомолець, В. Воробйов,
О. Корчак-Чепурківський, О. Палладін, М.
Стражеско, В. Філатов збагатили медицину
новими теоретичними дослідженнями. Великим
практичним досягненням в Україні стало
те, що вже на середину 20-х років було ліквідовано
холеру, віспу, чуму.
У 30-ті роки незважаючи
на надзвичайно тяжкі умови
розвиток науки не припинився.
В Україні вели дослідницьку
діяльність наукові колективи.
Великих успіхів досягли вчені
відкритого 1928 р. у Харкові Українського
фізико-технічного інституту (УФТІ). У
1931-1932 рр. у ньому працював І. Курчатов,
тут Л. Ландау написав класичну працю з
кінетичної теорії плазми; група вчених
1932 р. у складі К. Синельникова, О. Лейпунського,
А. Вальтера і Г. Латишева вперше здійснила
штучне розщеплення ядра атома літію швидкими
протонами. Їхні праці засвідчили народження
в Україні центру теоретичної фізики світового
рівня.
У Галичині вся українська
наука зосереджувалась у Науковому
Товаристві ім. Т. Шевченка. У 30-ті роки
зв'язки Товариства з Києвом припинилися.
Крім того, фінансова криза змусила скоротити
адміністративний персонал і гонорари
науковцям. Але провідні вчені М. Возняк
– історик літератури, І. Зелінський –
мовознавець, Я. Пастернак – археолог,
І. Витанович – економіст, Ф. Колесса –
музикознавець, В. Левицький – математик,
В. Кубійович і Ю. Полянський – географи,
В. Старосельський – правознавець, М. Панчишин
– медик та інші продовжували працювати.
Водночас у цей
час науці намітилися певні вульгаризаційні
тенденції, що розвивалися під впливом
політизації науки та певної ідеологічної
ейфорії “комуністичного будівництва”,
яка охопила широкі верстви українського
суспільства у цей період. Методологією
науки поступово стають “діалектичний
матеріалізм” з властивим йому “класовим
підходом” до всіх сфер життя, включаючи
й життя наукове. У 20-ті рр. це була лише
свого роду “мода”, спрямована на певну
“популяризацію” наукових досягнень,
з якою доводилося рахуватись і серйозним
дослідникам.
Особливістю літературного
процесу цього часу було розмаїття
літературних напрямів та ідеологічна
боротьба між ними. Модерністичний
напрям у літературі репрезентували
неокласики Микола Зеров, Максим
Рильський, Дмитро Фальківський,
Юрій Меженко та ін.), “ланківці” В.
Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович,
Г.Косинка, Т.Осьмачка, радикальна за
ідейним спрямуванням група панфутуристів
М. Семенка. Проте радянська влада найбільш
приязно ставилася до письменницьких
об’єднань типу “Пролеткульту”, “Гарту”,
“Плугу”, які виконували її ідеологічне
замовлення.
У галузі музичного мистецтва
розвивалися такі жанри, як
обробка композиторами народних
і революційних пісень, радянська
масова пісня. У цьому напрямку
плідно працювали композитори
Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький.
Одним з кращих хорових колективів країни
стала капела “Думка” (створена у 1920 р.).
На Західній Україні одним з найталановитіших
композиторів, музикознавців та популяризаторів
українського музичного мистецтва був
М.Колесса. Протягом 1923-1928 рр. діяло республіканське
Музичне товариство ім.М.Леонтовича, навколо
якого гуртувалися композитори-новатори,
які орієнтувалися на поєднання національних
традицій і досягнень європейської музичної
культури. Традиції українського музичного
авангарду започаткував Б.Лятошинський
(1894-1968). Він репрезентував напрям модернізму
в українській музиці, створив оперу “Золотий
обруч” (1930).
Плідно розвивалось театральне
мистецтво. Етапним у розвитку
українського театру став 1918 р., коли
у Києві утворилися три театри:
Державний драматичний (у березні 1919р.
перейменований у Перший Український
театр Радянської республіки ім.Т.Шевченка),
Державний народний (з 1922 р. – Український
драматичний театр ім.М.Заньковецької)
та “Молодий театр” (з 1922 р. – модерний
український театр “Березіль”). На кінець
1925 р. в Україні налічувалося вже 45, а в
1940 р. – 140 постійних державних і понад
40 робітничо-колгоспних театрів. Основу
репертуару театру становила класична
драматургія. Але з‘явилися і цілком нові
за духом і формою драматичні твори: “Фея
гіркого мегдалю” І.Кочерги; “До третіх
півнів” Я.Мамонтова; “97”, “Народний
Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична
соната” та інші драми М.Куліша. Особливо
великою популярністю користувалися драматичний
театр ім.І.Франка на чолі з Г.Юрою і театр
“Березіль” на чолі з Лесем Курбасом.
З зросла ціла плеяда талановитих акторів:
А.Бучма, Н.Ужвій, Ю.Шумський, П.Нятко та
ін.
В цей час відбувається
становлення українського кіномистецтва.
З 1922р. почалося виробництво
художніх фільмів. Переломний етап
у розвитку українського радянського
кіномистецтва пов‘язаний з творчістю
О.Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером
на Одеській кіностудії. В історії українського
та світового кіномистецтва почесне місце
посідають його фільми “Звенигора”, “Арсенал”,
“Земля”. В 1958 р. на всесвітній виставці
в Брюсселі його фільм “Земля” було включено
до почесного списку дванадцяти кращих
фільмів світу всіх часів і народів. Першим
звуковим фільмом в Україні була документальна
стрічка “Симфонія Донбасу” Д.Вертова
(1930), а серед художніх – “Фронт” О.Соловйова
(1931). Талановитим українським режисером
став і видатний скульптор І.Кавалерідзе,
що спробував себе у кіно наприкінці 20-х
рр.
Український живописний авангард,
як кожний великий стиль, мав наднаціональний
характер. Однак такі його риси, як колористичне
багатство, як схожість у фарбах, у формах
з елементами середньовічної ікони (чергування
кутів і овалів, які мали священне символічне
значення), а також з колоритом київських
мозаїк (з їх шляхетними рубіновими, смарагдовими,
золотистими гамами, що переривалися темними
згустками фарб) і, нарешті, декоративність
(запозичена з українського селянського
побуту хати-мазанки) вся вітальна сила
селянського мистецтва надають йому певної
національної специфіки.
В 30-ті роки в
українське образотворче мистецтво
прийшли молоді митці, випускники
Академії мистецтв та художніх
інститутів, особливо популярною
була тематична картина. Її
героями були сучасники художників.
Найпомітнішими стали полотна
"Переможці Врангеля" Ф. Кричевського,
"Кадри Дніпробуду" К. Трохименка,
"Будівництво домни № З" О. Шовкуненка,
"Дорога в колгосп" М. Бурачека та
ін. Багато зробили художники України
до відзначення 125-річчя з дня народження
Т. Шевченка. Це графічні твори В. Касіяна
("Шевченко на Україні", "Шевченко
серед селян"), М. Дерегуса ("Катерина"
і серія "Дорогами України"). Цикл
ілюстрацій до ювілейного видання "Кобзаря"
створив І. Їжакевич.
Період 30-х – час
особливо жорстокого тоталітаризму.
“Українізацію” було повністю
згорнуто, а найпомітніших діячів національної
культури розстріляно або ув’язнено до
таборів. “Диктатура пролетаріату “вироджувалася
в особисту диктатуру вождя, а велетенська
держава “розвиненого соціалізму” перетворювалася
на сурогат різних економічних формацій
– рабовласництво у “зонах”, сільський
феодалізм, міський державно-монополістичний
капіталізм; в одне ціле їх єднав велетенський
бюрократичний апарат з потужним ідеологічним
забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними
гаслами. Тих, хто не вірив більше гаслам,
бачив усю їх невідповідність дійсності,
оголошували “ворогом народу”, такі люди
нерідко закінчували життя самогубством
(М.Хвильовий, М.Скрипник).
Примусова колективізація
і пов‘язаний з її неуспіхом
штучний голодомор 1933 р. – одна
з найтрагічніших сторінок української
історії, відвертий злочин проти традиційної
селянської культури життя і господарювання,
на зв‘язках з якою розвивалася уся попередня
національна культурна традиція. Колгоспне
життя сильно змінило самі підвалини сільського
життя, перетворивши працьовитого колись
селянина на безініціативного, але злодійкуватого
колгоспника, довгий час фактично позбавленого
громадянства і грошової винагороди за
свою нелегку працю. Негласне закріпачення
селян у колгоспних формах супроводжувалося
ідеологічною пропагандою “соціалістичних
цінностей”, прищепити які не вдалося,
однак матеріальні й духовні підвалини
сільського буття було майже повністю
зруйновано.
У цей час тих митців, вчених,
освітян, літераторів, чиї погляди
чи творчість не вписувались
у “прокрустове ложе” сталінізму,
почали переслідувати, в Україні
насаджувався ідеологічний монополізм,
культивувались особисті смаки
Сталіна. Діяльність митців і
письменників стала настільки регламентованою,
що почала втрачати ознаки творчості.
Негативне значення мала їх відірваність
від здобутків зарубіжних майстрів. У
драматургії на провідні позиції вийшов
О.Корнійчук, п‘єси якого “Загибель ескадри”,
“В степах України” ставилися в багатьох
театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина,
М.Бажан, але свободи творчості вони не
мали. Обставини життя змушували їх прославляти
Сталіна, компартію. У 1934 р. різноманітні
літературні об‘єднання були примусово
закриті, а потім злиті у Спілку письменників
України. За письменниками об‘єдналися
й інші працівники мистецтва. Так державній
партії легше було керувати “культурним
фронтом”. Культурні процеси уніфікувались
за допомогою всеосяжного методу “соціалістичного
реалізму”, який передбачив, перш за все,
оспівування досягнень соціалізму. Під
час сталінщини було репресовано близько
500 найбільш талановитих письменників
і поетів, які до того плідно працювали
в Україні. Національно-культурне відродження
20-х рр. було жорстоко придушене сталінізмом
і увійшло в історію як “розстріляне відродження”.
У 1934 р. столицю Радянської
України було перенесено до
Києва. З цією важливою подією,
на жаль, пов‘язані не кращі
спогади для істориків культури,
оскільки саме у зв‘язку з
перенесенням столиці руйнації
було піддано низку архітектурних шедеврів
давнього вітчизняного зодчества. Серед
них Михайлівський Золотоверхий монастир
(вціліли лише деякі мозаїчні композиції,
поспіхом вивезені до Москви), Військово-Микільський
собор, Церква Різдва Богородиці Пирогощі
та багато ін. Натомість зводилися інші
будівлі, що помітно відрізнялися і від
характерних для 20-х рр. Тепер формується
особливий архітектурний канон радянського
будівництва, який можна називати по-різному,
але сьогодні найчастіше користуються
терміном “радянський псевдокласицизм”.
Це був багато в чому еклектичний стиль
переважно офіційних установ, зведених
з використанням традицій багатьох архітектурних
традицій минулого з активним застосуванням
радянської символіки у зовнішньому та
внутрішньому оформленні. Однією з перших
і найбільш показових у цьому ряду споруд
є будинок сучасної Верховної Ради України,
зведений протягом 1935-1936 рр.
У роки Другої світової
та Великої Вітчизняної війни
українська культура переживала
далеко не кращі свої часи,
навіть приєднання західноукраїнських
земель до УРСР мало фатальні для розвитку
суспільного життя, в тому числі й для
стану культури на цих землях, наслідки.
В роки німецької окупації сталінські
репресії як на Заході, так і на Сході України
змінилися гітлерівськими. Величезних
розмірів набрало пограбування німецькими
окупантами мистецьких та історичних
цінностей українського народу. За межі
України було вивезено понад 40 тис. найцінніших
музейних експонатів.
Однак в цей час радянська
влада зрозуміла, що війну
з іноземними загарбниками не можна вести,
не спираючись на патріотичні, національні
почуття народу. Починають друкуватися
статті істориків та письменників, присвячені
героїчним сторінкам минулого, передусім
боротьбі з іноземними поневолювачами.
Висвітлюються події, де активними учасниками
були Ярослав Мудрий, Данило Галицький,
Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький.
З‘являються високохудожні і високопатріотичні
віршовані твори, де з великою силою показана
любов до Вітчизни (М.Рильського “Слово
про рідну матір”, П.Тичини “Голос матері”,
В.Сосюри “Любіть Україну”).
Глибокого патріотизму було
сповнене кіномистецтво. Найкращими
художніми фільмами цього періоду
були “Олександр Пархоменко”
режисера Л.Лукова, “Як гартувалась
сталь” М. Донськогою. Найвищим
досягненням українського кіномистецтва
в цей час можна вважати фільм “Райдуга”
М. Донського за сценарієм Ванди Василевської.
В образотворчому мистецтві знову, як
і в роки громадянської війни, значні досягнення
були в графіці. Кілька серій малюнків
на теми війни виконав В. Касіян (“У фашистській
неволі “, “Українська боротьба”, “Відомсти!”).
У біологічній науці поширилася
“лисенківщина” (за ім‘ям президента
Всесоюзної Академії сільськогосподарських
наук Т.Лисенка), який займав реакційні
позиції щодо генетики. Після серпневої
сесії ВАСГНІЛ 1948р., коли перемогу здобули
прихильники Лисенка, почалася чистка
серед науковців.
Після смерті Сталіна (1953р.)
почалася часткова лібералізація
радянського режиму, яка отримала
назву “відлига”. Це істотно
покращило умови для розвитку культури
в цілому. Лібералізація і десталінізація
створили сприятливі умови для розвитку
літератури. Значним досягненням української
прози став цикл романів М.Стельмаха “Велика
рідня”, “Кров людська – не водиця”,
“Хліб і сіль”. Особливу популярність
у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара,
автора трилогії “Прапороносці”. Романом
“Вир” назавжди вписав в історію української
літератури своє ім‘я Г.Тютюнник. Видатним
явищем в українській літературі стала
опублікована в 1956 р. кіноповість О.Довженка
“Поема про море”. Збагачували поезію
і прозу твори А.Малишка, П.Загребельного,
Ю.Смолича, Ю.Збанацького та інші талановиті
літератори.