історія української культури

Самостійна робота №1

 

ТЕМА: Українська культура давньої епохи.

У даному періоді широке використання технологій вперше значно вплинуло на людську еволюцію, впродовж якої люди широко використовували камінь для виготовлення знарядь праці, була відсутня технологія обробки металу, використовувалась також деревина, кістка, на пізнішому етапі з'явилась обробка глини, з якої робили посуд. Кам'яні знаряддя виготовлялися з різних видів каменю. Так, кремінь і вапнякові сланці використовувалися для ріжучих інструментів і зброї, а з базальту і пісковику виготовлялися робочі інструменти, наприклад, камені для ручних млинів. Також отримали широке використання деревина, кістки, шкаралупа, оленячий ріг. В кінці кам'яної доби відбулося одомашнення деяких диких тварин і почалася виплавка мідної руди для виробництва металу. Кам'яний вік відноситься до доісторичного періоду людського розвитку, тому що в цей час людство ще не навчилося писати.

Становлення людини в Україні, вірогідно, відбулося у ті самі періоди, що і  в інших регіонах Землі. Культура часів палеоліту в Україні  вказує на певну оригінальність і  самостійність у розвитку людей  і на зв'язок населення з Надсередземномор'єм.

Епоха палеоліту (200 тис. - 10 тис. років до Н. X.) засвідчує існування на території України певної культури. Саме в ці часи:

- люди набувають вміння добувати і використовувати вогонь;

- удосконалюють знаряддя праці,  житло будується з дерева (жердин), кісток;

- виготовляють прикраси, що нагадують людину, фігури тварин;

- з 'являються зачатки релігійних вірувань (анімізм, магія, тотемізм, фетишизм), а разом з ними елементи мистецтва.

У добу мезоліту (10 тис. - 7 тис. років до Н. X.) на Україні:

- використовується лук і стріли;

- розвивається рибальство, приручено собаку;

- започатковуються форми первісної племінної організації;

- основою суспільного устрою стає матріархат;

- для обробки дерева використовується долото, сокира, тесло;

- виготовляються нові знаряддя  праці - ножі, кинджали, списи з  ріжучими кам 'яними пластинами тощо.

Місця перебування часів пізнього палеоліту виявлено по всій Україні. Найбільш цікаві стоянки - Мізинська, Кирилівська, Межирічська, Гінцівська.

Яскравим зразком української  культури пізнього палеоліту і неоліту  є трипільська культура. Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку.

Перші знахідки, що стосуються цієї культури, були знайдені в селі Трипілля на Київщині, пізніше розкопано подібні селища по всій Україні. Завдячуючи трипільській культурі ми пізнаємо про форми хліборобства, хліборобські знаряддя, зернові рослини (плуг, мотика, серп, ячмінь, просо, пшениця), використання тварин у господарствах (воли та корови).

Способи будівництва житла, зокрема  хати, також дісталися у спадщину від трипільців. Піч з глини, гончарні вироби у характерній манері, знайдені у багатьох місцях України, також  належать до трипільської культури. Ще у добу палеоліту в Україні  розвивається мистецтво у вигляді  орнаментів на кістках тварин. Прикладом  можуть служити предмети, знайдені у Кам'яній Могилі біля Мелітополя. Вони свідчать про тотемічні вірування стародавніх людей. Тотемами були деякі тварини, особливо птахи, земноводні, яйця, ікринки тощо.

Знайдені статуетки жінок вказують на культи жінки-матері, що були поширені в Україні у палеолітичні і  неолітичні часи. Перші форми соціальної організації мали відверто матріархальний характер. У неоліті в Україні  з'являються елементи міфології, наприклад, уявлення про святість шлюбу. Жіночі статуетки з трипільських знахідок в деяких випадках обвиті змієм або мають вигляд богині, що сидить на кріслі у формі бика. Такі вироби символізували відродження природи навесні, єднання Землі, Сонця, Місяця і були поширені в усьому Надсередземномор'ї (зокрема, різне зображення Зевса у шлюбі з богинями). Подібні символи відображають становлення в Україні землеробської культури і укорінення реалій цієї культури у свідомості населення.

Племена трипільської культури заселили Подніпров 'я, особливо густо правий берег Дніпра, а також Придністров 'я. Вторгнення войовничих кочових племен із Сходу знищило трипільську цивілізацію, однак елементи її культури стали складниками інших культур, що розвинулись в Україні, а такі її елементи, як культ богині-матері, обряди, звичаї з поклонінням місяцю тощо збереглися до часів християнства.

Зміни, що відбулись в епоху бронзи (2 тис. років до Н. X.):

- настав кінець етнічної, суспільної та культурної стабільності;

- маси людей вирушають з насиджених місць на нові землі;

- розвивається металургія бронзи, з'являється значна кількість  металевих знарядь, у деяких племен з 'являється плуг;

- з 'явилося садівництво, городництво, ремісництво;

- відбувається активна асиміляція  або місцевого населення, або  прибульців, у результаті з 'являється неокресленість меж тогочасних культурних утворень;

- індоєвропейці принесли з собою  на територію України дуже  важливі культурні елементи. В  суспільній сфері - це патріархат, у духовній - культ Сонця та  розвинену флективну мову.

Залізний вік ( з І тис. до н.е.):

На території України початок  залізної доби пов`язаний з кіммерійською  культурою, поширеною у Північному Причорномор`ї на поч. І тис. до н.е., та з ранніми слов`янськими культурами поч. н.е.

Споконвіку Південь України, його неосяжний відкритий степ приваблював  войовничі кочові племена Євразії. Він став осередком життя кочових  народів, що хвилеподібно рухалися зі сходу і змінювали один одного з кін. ІІ тис. до н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати тощо. Основу господарства кочовиків становило скотарство, але поряд з тим кочовики займалися  землеробством, ремеслами. Дуже поширеною була військова справа.

Першими з найдавніших мешканців  Північного Причорномор`я, відомості  про яких містять писемні джерела, зокрема, „Одіссея” Гомера та праці Геродота, були кіммерійці (IX – VII ст. до н.е.). Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Їхнє військо складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими й залізними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Кіммерійці вперше на сучасних українських землях  навчилися обробляти залізо. Серед мирних занять переважало кочове скотарство, втім займалися й рільництвом. Конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використовували й як засіб пересування.

Суспільна організація кіммерійців  складалася з союзів племен на чолі з царями-вождями. Останні користувалися  необмеженою повнотою влади в  державі, яка була рабовласницькою.

В VII ст. до н.е. в українські степи  прийшли іраномовні племена скіфів, що переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, вищою організацією тощо. Геродот поділяв скіфів на царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів, скіфів-землеробів.  Племена царських скіфів та скіфів-кочовиків панували над іншими. Основним заняттям кочовиків було скотарство, що давало все необхідне для життя. Разом з тим поширеними були орне землеробство, розведення свійських тварин та садівництво. Серед ремесел домінували ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Вели жваву торгівлю з античними містами Північного Причорномор`я. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів.

Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава – Скіфія, що досягла найвищого піднесення в IV ст. до н.е., коли її територія поширилася від Дунаю до Дону. На межі IV – III ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, яка під тиском сарматів змістилася в степи Кримського півострова.

В ІІІ ст. до н.е. починається експансія  в землі Північного Причорномор`я  сарматів, які в ІІ – І ст. до н.е. повністю займали степи між  Доном і Дніпром, а інколи їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили  велику рогату худобу, овець, коней; полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

Наприкінці І ст. н.е. утворився  великий союз племен, очолюваний сарматським  племенем аланів, що згодом зійшов з  історичної арени під тиском германських  племен готів в ІІІ ст. н.е.

Нині з упевненістю можна  стверджувати про взаємозв’язок  трипільської культури, кіммерійців, скіфів і населення України І тис. н.е. Дослідження українських археологів та істориків дають нам уявлення про неперервність етнокультурних процесів на землях України, починаючи  з IV тис. до н.е. і закінчуючи останніми  століттями до н.е.

У IX столітті внаслідок тривалого  внутрішнього розвитку східнослов'янських  племен, збагаченого впливами сусідніх народів, утворилась одна з найбільших держав середньовічної Європи - Русь. її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Центром нової східнослов'янської держави став Київ, тому в історичній літературі з'явилась назва Київська Русь.

Культура Київської Русі IX-XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала давні вікові традиції. Мистецтво  русичів являло собою не лише органічну  потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували  людину, а й відображало її світосприйняття  та ідеологію.

Прийняття християнства сприяло широкому поширенню на Русі грамотності, насолоди освіти, появі багатої, перекладеної з грецької мови літератури, виникнення власної російської літератури, розвитку церковного зодчества та іконопису. З'явилися з часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого школи  і бібліотеки стали найважливішим  засобом поширення освіти на Русі. Крім Софійській бібліотеки Ярослава Мудрого, в Києві та інших містах виникають нові бібліотеки, в тому числі монастирські і приватні.

Історичне значення цього часу полягала в наступному: 1) Залучення слов'яно-фінського світу до цінностей християнства.

2) Створення умов для повнокровного  співробітництва племен Східно-Європейської рівнини з іншими християнськими племенами і народностями.

3) Русь була визнана як християнська  держава, що визначило більш  високий рівень відносин з  європейськими країнами і народами.

Російська церква, що розвивалася  у співпраці з державою, стала  силою об'єднує жителів різних земель в культурну і політичну  спільність.

Перенесення на російський грунт традицій монастирського життя додало своєрідність слов'янської колонізації північних і східних слов'ян Київської держави. Місіонерська діяльність на землях, населених фінно-мовних і тюркськими племенами, не тільки залучила ці племена в орбіту християнської цивілізації, а й кілька пом'якшувала хворобливі процеси становлення багатонаціональної держави (це держава розвивалася на основі не національної та релігійної ідеї. Воно було не так російським, скільки православним. Коли ж народ втратив віру-держава розвалилася).

Залучення до тисячолітньої християнської  історії ставило перед російським суспільством нові культурні, духовні  задачі і вказувало на засоби їх вирішення (освоєння багатовікового спадщини греко-римської цивілізації, розвиток самобутніх форм літератури, мистецтва, релігійного життя). Запозичення ставало основою для співпраці, з освоюваних досягненні Візантії поступово виростали раніше невідомі слов'янам кам'яне зодчество, іконопис, фресковий розпис, житійної література і літописання, школа і переписування книг. Хрещення Русі, розуміється не як короткочасна дія, не як масовий обряд, а як процес поступової християнізації східно-слов'янських і соседствовавших з ними племен - хрещення Русі створило нові форми внутрішнього життя цих зближуються один з одним етнічних груп і нові форми їх взаємодії з навколишнім світом .