Шпаргалка по истории украинской культуры

28. Доба Бароко в Україні. Література доби Бароко

Культурну спадщину XVII-XVIII століть найчастіше визначають терміном бароко. Художню систему бароко важко звести до спільного знаменника, адже цей напрям поєднав традиції Середньовіччя й Ренесансу.

БАРОКО (італ. barocco – вибагливий, химерний) – напрям в літературі, архітектурі  та мистецтві кінця XVI – середини XVIII століть, для якого характерні підкреслена урочистість, пишна  декоративність, динамічність композиції. Літературі доби Бароко притаманні релігійні  і світські мотиви, втілені письменниками  у складних образах за допомогою  поетичних засобів – метафори, алегорії тощо. В архітектурі панують  сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, світлотіньові та кольорові ефекти. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою  пластикою, парадністю. У музиці —  поява опери.

В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ з  другої половини XVII ст. починається  період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Зв'язок літератури з релігійним світоглядом  зберігається, але поступово мистецтво  слова, зокрема література, поступово  стає самостійною галуззю творчості. Все виразніше проявляються світські та естетичні функції літератури, її зацікавленість реальною дійсністю, виробляються нові форми і способи  художньо-словесного зображення. Головна  увага письменників зосереджується на людині, утверджуються нові жанри  художньої літератури, які розвивались  під впливом соціально-економічних  і культурно-освітніх умов. В цей  час розквітає стиль бароко.

В літературному житті  вагому роль відігравали полемічні  жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені, зокрема  Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У процесі дискусії полемісти торкалися не лише теологічних, але й філософських та соціально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як «Бесіда» Іоаникія Галятовського, а також «Нова міра старої віри» Ларазаря Барановича. Розвивалась ораторсько-проповідницька проза, з допомогою якої роз'яснювалась християнська догматика і мораль.  Почав культивуватися жанр езопівської байки, яку вивчали у школах, поширювали в рукописних збірниках. Історико-літературне значення байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, котрий відігравав історичну роль у процесі становлення нової української літератури. В літературному житті України XVIII важливе місце займала поезія. Розвивалися різноманітні жанри віршів: релігійно-моральні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Кліментія Зіновьєва. Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались окремі явища і суспільні пороки (І. Некрашевич). Релігійно-філософська поезія представлена творами Л. Барановича, С. Яворського, Ф. Прокоповича, І. Величковського, В. Ясинського, І. Максимовича та ін. Важливий внесок в історію духовної культури українського народу зробив Г. С. Сковорода – видатний український філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Зачинателем нової української літератури став І. П. Котляревський зі своєю поемою «Енеїда».

Можна зробити висновок, що українське бароко увібрало в себе увесь багатий досвід європейського  мистецтва, примхливо об'єднавши  його з власними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динаміку, контрастність воно органічно сполучило  з народними традиціями і власне українською проблематикою. В українському бароко відобразилися кращі риси національного характеру, прагнення  до свободи та соціальної справедливості, розвитку в людині кращих началь. Гуманістична спрямованість духовної культури свідчить про прагнення митців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми.

29. Архітектура, живопис та театральне мистецтво доби Бароко

У другій половині XVII ст. в  Україні поширюється стиль бароко, що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і жанри мистецтва.

У його рамках розвивались ідейно-стильові тенденції: офіційне аристократичне бароко "високе", "середнє" та "низове". Останнє тісно пов'язане із фольклором. Мистецтво бароко відзначається динамізмом, схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та театралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача. Шорма набуває самостійного значення.

У кам'яному культовому будівництві виокремлюються два напрямки. Самобутній прийом композиції храму — тридільна триверха (рідко одноверха) споруда та хрестовидні п'яти-, семи-, дев'ятидільні споруди з 5, 7, 9 банями. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696—1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696—1701), Воскресенська — у Сумах (1703), Катерининська — у Чернігові (1710) та ін. Другий напрямок — поєднання трансформованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689—1709) та ін.

Дивовижне розмаїття архітектурних форм "українського" бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев'яної архітектури.

Живопис також увібрав  найкращі досягнення бароко — багатий  декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими  культурними центрами — Львовом, Києвом — сформувалися нові художні  школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять  пейзаж, портрет, жанрова картина. Визначними майстрами живопису були І. Бродлакович, Й. Кондзелевич та І. Руткович. Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно. Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного  мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий  партесний спів. Помітну роль у  його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори  Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюс-ка, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний  спів відзначався стриманістю образного  ладу, гармонійністю і простотою. Як "київський розспів" він  набув поширення в Москві та інших  містах Росії.

30. Просвітницька та реформаторська діяльність Феофана Прокоповича

Найавторитетніший представник  Просвітництва Феофан Прокопович (1681-1736 рр.) вніс істотний вклад у скарбницю української культури. Учений і ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович сприяв розвитку філософії в навчальних закладах, де читались курси діалектики, логіки, натурфілософії, психології, метафізики. З його іменем і діяльністю пов'язаний різкий поворот до вивчення людини і природи. Феофан Прокопович підкреслював, що людина є знаменитішою, аніж само небо, хоча й складається з однієї й тієї ж матерії. Прихильник Галілео Галілея, Феофан Прокопович за критерій істини обрав факти та їх раціональне тлумачення. Феофан Прокопович проголошував: історія покликана виховувати любов до Вітчизни. Багато уваги надавав питанням гносеології, ввів до сфери теології і філософії критерій Розуму, що здатний вивчати закони природи. У творі «Фізика» Феофан Прокопович, спираючись на Фалеса, Анаксимена, Геракліта, Демокріта, Арістотеля, вважає матерію речовиною, що має ширину, довжину та висоту. Рух є загальним життям усього світу. Багато уваги приділяє питанням мови, зокрема української, якою писав свої проповіді та вірші. У людині цінував гідність, діловитість, освіченість і розум. Сподівався, що освічений монарх приведе суспільство до позитивних зрушень. Як глава «Ученої дружини» Петра І, пропагував ідеї Просвітництва в Росії. Аналогічні ідеї певною мірою властиві іншим професорам академії - Стефану Яворському (1658-1722 рр.), Інокентію Гізелю (1600-1683 рр.), Йосипу Кононовичу-Горбацькому та ін. Києво-Могилянська академія виховала славну когорту українських мислителів, серед яких визначне місце належить Григорію Сковороді.

31. Г. Сковорода – діяч мистецтва та культури

Визначне місце у розвитку української культури належало філософу і письменнику Григорію Савичу Сковороді. Він був найбільш самобутнім українським  мислителем того часу був. Син бідного  козака з Лівобережжя, він у 12 років  поступає в Київську академію. Володів  латиною, грецькою, польською, німецькою  і церковнослов’янською мовами. Після  навчання в Київській академії він  подорожував по європейських країнах. З 1751 по 1769 рр. Сковорода з перервами  викладає етику в Переяславському  і Харківському колегіумах. Через  ворожість церковної верхівки до його неортодоксальних поглядів і політичних методів Сковорода змушений був  залишити викладацьку діяльність і  останні 20 років вести життя мандрівного  філософа. Саме в цей період він  написав свої основні філософські  праці – «Діалог», «Нарцис. Розмова  про те, як узнати себе».Ідеї Сковороди  засновані на критиці соціальної нерівності, звеличення трударів, ототожнення  Бога з природою. Відстоюючи вічність матерії, Сковорода створив концепцію  трьох світів: безкінечного світу  – макрокосмосу; мікрокосмосу, яким є людина; «символічного» світу Біблії. Він засуджував офіційну релігію  за її догматизм і схоластику, широко пропагував ненависне церкві вчення М.Коперника. Гуманістичні ідеали Сковороди  яскраво проявилися в його поетичній  творчості. В збірках «Сад божественних пісень» і «Басні харківські»  він розглядав важливіші проблеми свого часу, стверджував високі моральні якості людини. У своїх творах мислитель  виступав проти тиранії та соціальної несправедливості. Більшість його висловів ввійшли в народні пісні і  думи. Помер Григорій Сковорода в  селі Пан-Іванівці 9 листопада 1794 року, де й похований під заповіданою  ним автоепітафією: «Світ ловив  мене, та не спіймав».

Літературно-громадська діяльність 
Літературно-громадська діяльність Григорія Савича Сковороди припадає на складний час суспільного життя не лише Росії, а й Західної Європи — період занепаду феодалізму і становлення капіталізму. Визначальною рисою цього періоду було посилення інтересу до всього національного; побуту, мови, фольклору. Сковорода у своїх творах теж милується рідною природою, турбується долею народу, захоплюється його ватажками (наприклад, Богданом Хмельницьким). 
Творчу спадщину Григорія Сковороди складають: збірка ліричних поезій «Сад божественных пісень», книга «Басни Харьковскіе», філософські трактати та притчі. 
Літературна і філософська спадщина Г. С Сковороди тісно переплітаються. Найголовніша мета письменника і філософа — пізнання світу і сутності людського буття. Людина — центральна постать у філософії Сковороди. Мандрівний філософ закликав людей жити в красі і гармонії згідно з законами природи. Щоб змінити суспільство, кожній людині необхідно спочатку змінити себе. 
У трактаті «Начальная дверь ко христіанському добронравію» Сковорода писав, що весь світ складається з двох натур: одна видима, друга — невидима, перша являє собою явища матеріального світу, друга — це Бог, дух, розум, істина. І по відношенню до всього світу, космосу, людина становить мікрокосм (малий світ). Для пізнання світу їй потрібно пізнати себе. Людське щастя полягає у самовдосконаленні. Щасливою може бути тільки та людина, яка знайшла своє місце в житті. 
Ідея «еродної праці» — праці за нахилами — має велике значення у філософії Сковороди. Він доводить, що людина повинна займатись улюбленою справою. Тільки тоді вона буде щасливою і принесе користь суспільству. Гармонійний же розвиток людини полягає у «еродній» діяльності і свободі. 
Григорій Савич Сковорода був виразником ідей найбіднішої категорії населення. Він виступав проти покріпачення селян, мріяв про новий світ, в я кому не буде ворожнечі, а люди стануть рівноправними членами суспільства. Його демократичні погляди знайшли своє вираження і у просвітительській діяльності, і у творчості, У нову історичну епоху переходу від феодалізму до капіталізму Сковорода написав цілу низку творів на соціально-етичні теми. Завдяки самобутності думки, пафосові заперечення світу несправедливості, відданості високим гуманістичним ідеалам Сковорода став в один ряд з визначними мислителями свого часу. 
Філософ був переконаний, що справжнє щастя людини полягає не в багатстві та честолюбстві, а в розумному задоволенні людських потреб та в праці, яка приносить радість. Гонитва за багатством та жадоба наживи ніколи не зроблять людину щасливою. Це Сковорода неодноразово повторював у багатьох своїх працях та листах до друзів. У байці «Жаби» автор так говорить про перевагу праці над неробством: «Всяке багатство зубожіти й висохнути, як озеро, може, а лише ремесло є невичерпне джерело не багатого, але безпечного прожитку». Сковорода завжди підкреслював свою близькість до бідних людей, засуджував панство. В одній із поезій збірки «Сад божественних пісень» знаходиться таке звернення до панів: 
Вас Бог одарил грунтами, но вдруг 
может то пропасть 
А мой жребій с голяками, но Бог 
мудрости дал часть! 
А в філософському діалозі «Благородний Еродій» ця думка звучить так: «Довольство своим жизненным уделом и благодарность за него судьбе есть твердь и здравие сердца, приемлющего все во благо и укрепляющегося». 
Отже, у своїй поетичній творчості Григорій Савич Сковорода поєднав лірику з філософією, а в працях мислителя — філософію з ліризмом.

32. Дворянський період національно-культурного відродження

Зародки національно-культурного  відродження простежуються в  останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику цариці Катерина II стосовно України, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу, відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством. Як слушно зауважує Д.Дорошенко, на ґрунті станових дворянських інтересів виникає рух, що використовував історичні традиції та історичні докази. На ґрунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії козацької України, поступово формувалася українська національна ідея.

В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі  з ініціативи старшини виник широкий  рух за вивчення історії козацької  України. Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. На думку видатного  історика України Івана Крип'якевича, українська національна ідея в останні  десятиліття XVIII ст. почала життя з історичних розвідок історії народу, історії козацтва. В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір "Історія Русі" (1846 p.). Видавець цього твору Й.Бодянський приписав його білоруському архієпископові Г.Кониському. З таким твердженням не погодилися М.Максимович, О.Лазаревський, М.Майков та ін. Одні дослідники дотримувалися думки, що автором твору був О.Безбородько, інші — батько і син Полетики. Однак, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 — 90-х років XVIII ст., тісно пов'язаних з О.Безбородьком.

"Історія Русів" —  найвизначніший твір української  національно-політичної думки кінця  XVIII —початку XX ст. Багато уваги приділено Коззачині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжила традиції козацьких літописів.

Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773—1842 pp.), ім'я якого слід згадати разом з іменами Г.Сковороди, В.Капніста, Г.Полетики, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як "архітектор" відродження.