поема «Неофіти», написана в
грудні 1857 у Нижньому Новгороді. Наприкінці
життя
Шевченко почав перекладати
«Слово о полку Ігоревім» (1860), та
встиг перекласти
лише два уривки — «Плач
Ярославни» (2 редакції) і «З передсвіта
до вечора».
Свій останній поетичний
твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого»,
Шевченко
закінчив за 10 днів до смерті.
Провідним мотивом творчості
Шевченка, що
пронизує також весь його
життєвий шлях, була самовіддана любов
до України і
нерозривно зв'язана з
нею ненависть до всіх її гнобителів.
Його революційний
заклик «… вставайте, кайдани
порвіте і вражою злою кров'ю волю
окропіте» був
зовсім новим словом не
лише в українській літературі. У
розвитку національної і
соціальної самосвідомості
українського народу творчість Шевченка
відіграла
величезну роль.
- Роль творчості І.П. Котляревського та Г. Квітки-Основ՚яненки у формуванні національної самосвідомості
- Соціально-історичні причини національно-культурного піднесення 20-х років
Національне відродження
першої третини XX ст. стало логічним
продовженням процесу, започаткованого
наприкінці XIX ст., і тісно пов'язане
з проголошенням державності. У
Першому Універсалі (23 липня 1917 p.) новоутвореного
українського парламенту — Центральної
Ради сутність національного відродження
визначалась словами: "Віднині
самі творитимемо наше життя". За
короткий час у 1917—1921 pp. сформувалися
соціально-політичні та національно-духовні
вартості, що визначили тенденцію
культурного відродження. Створювався
особливий духовний клімат, який благотворно
позначився на розвитку всієї нації
і багато в чому визначив подальшу
історію України..
Якісні зміни в культурному
житті України за умов розбудови
української державності засвідчує
динаміка розвитку національної
освіти. Вже в березні 1917 р.
була відкрита українська гімназія
в Києві, невдовзі — університет
у Катеринославі, консерваторія
в Харкові, сільськогосподарський
інститут в Одесі
У 20-х роках під
егідою УАН плідно розвивалася
наука. Приділялася увага фундаментальним
дослідженням у галузі промисловості,
нових технологій, культури і
мистецтва.
На творчості українських
літераторів 1917 — 1921 pp. позначився вплив
європейського модернізму. Тяжіння
до нього було характерним, зокрема,
для творчості поета, театрознавця,
перекладача М.Вороного (1871 — 1940 pp.).
Він навчався на філософському факультеті
Віденського та Львівського університетів,
добре знав європейську літературу.
Найвидатніша постать
тогочасної української поезії
— П.Тичина, який після виходу
збірки "Сонячні кларнети" (1918
р.) здобув славу "глибоко
Відомим теоретиком
національно-культурного відродження
був М.Хвильовий. Він поділяв
принципи "неокласиків", вбачав
мету літературного процесу в
розкритті прекрасного у людині.
На етапі національного
відродження в 20-х роках значно
пожвавився новаторський пошук
у галузі образотворчого мистецтва.
Поштовх у цьому напрямі дала
Українська академія мистецтв, утворена
1917 р. Перший її ректор видатний
художник-графік Г.Нарбут залишив
помітний слід в історії української
культури.
У 1920—1930 pp. українська
музика вийшла на рівень високої
професійності, для неї характерна
багатожанровість, орієнтація на
великі музичні форми, перехід
від сольного виконання до
поліфонічного багатоголосся тощо.
Активно розвивався жанр оперного
мистецтва, діяли оперні'театри
в Києві, Одесі, Харкові та
інших містах. Широкого визнання
набула виконавська майстерність
І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут,
3.Гайдай, О.Петрусен-ко та ін.
Шлях авангарду й
експериментаторству в українській
музиці торував композитор, диригент,
педагог Б. Лятошинський (1894 —
1968 pp.)- У Західній Україні плідно
працювали композитори Л.Січинський,
А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, Н.Нижан-ківський,
В.Барвінський, Й.Витвицький. У Львові
відкрився Вищий музичний інститут
ім.М.Лисенка (1907 p.), оперний театр
(1900 p.). Тут працювали талановиті
співаки С.Крушельницька, О.Мишуга,
М.Менцинський, О.Руснак та ін.
Широку культурно-просвітницьку
роботу проводили музично-співацькі
товариства "Руська бесіда", "Торбан",
"Боян".
Лесь Ку́рбас (повністю —
Олександр-Зенон Степанович Курбас;
* 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада
1937, Сандармох) — український режисер,
актор, теоретик театру, драматург, публіцист,
перекладач. Народний артист УРСР (1925).
Народився 25 лютого 1887 року в
місті Самбір (тепер Львівської області)
у родині акторів галицького театру
Степана та Ванди Курбасів (за сценою
Яновичі). Батько його, хоча й був
мандрівним українським актором, проте
і в бідності своїй прагнув
дати Олександрові гарну освіту.
Навчався у Тернопільській
гімназії, у Віденському та Львівському
університетах. Тому цілком природно,
що Лесь увібрав у себе все те,
що могла дати йому європейська культура.
Вже тоді Курбас мріяв працювати
на Наддніпрянській Україні, де існував
сильний демократичний театр
Садовського (Київ) і де поруч була
висока театральна культура. 1916 року його
мрія здійснилась, він вступає до
цього театру. Акторська творчість
Курбаса в театрі Миколи Садовського
обіцяла розвинутися, але сталося
так, що він приніс свій акторський
талант у жертву режисерському. Головна
увага й енергія молодого митця
були скеровані на організацію студії
молодих акторів, з якої виріс
згодом Молодий театр. Назва «Молодий
театр» з'явилася вже влітку 1917 року.
Молодий театр — це театр пошуків
нових форм втілення сучасної та класичної
драматургії. З цього театру взяли
початок кілька українських театрів.
Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав
своїх кращих акторів, хто добровільно
приєднався з Київського театру ім
Шевченка, і під назвою «Кийдрамте»
(Київський драматичний театр) трупа
почала своє турне по містах Київщини.
Спочатку осіли у Білій Церкві,
потім в Умані.
Лесь Курбас був засновником
спочатку політичного (1922—1926), а потім
і філософського (1926—1933) театру в
Україні. У виставах свого філософського
театру «Березіль» (Харків) Курбас малює
всесвіт, де головним стає особлива довіра
до життя людини у всіх його суперечностях.
Лесь Курбас і «березільці»
знайшли свого драматурга, п'єси
якого були співзвучні їхнім естетичним
засадам. Таким драматургом став
Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила
світло рампи на сцені театру «Березіль»,
стала «Комуна у степах» (Київ).
Творча співпраця тривала і в
Харкові.
Кульмінація здобутків Курбаса
пов'язана з драматургом Миколою
Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом
Меллером (1884—1962).У Києві «Березіль»
мав під своїм крилом майстерні,
плинні півавтономні одиниці. У Харкові
все було під одним дахом і
під одним проводом — Курбасовим.
У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі
«Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири
Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено
серію «Костюмовані історії» (спектаклі
«Жакерія», «Сава Чалий», «Король
бавиться», «Змова Фієско»).П'єса М.
Куліша «Народний Малахій», «Мина
Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння
у критики. Проти Леся Курбаса
були висунуті звинувачення в «похмурості»,
викривленні оптимістичної радянської
дійсності.Багато чого з творчих
пошуків Курбаса не розумілося широкими
масами глядачів. Це стосується і його
вистави «Маклена Граса», яка досягає
справжньої філософської глибини. Але
незважаючи на несприятливу для творчості
атмосферу нерозуміння, недоброзичливості,
Лесь Курбас не занепадав духом, він до
останньої можливості вів боротьбу з поширеними
у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації
мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу
Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий
провал театру.Можливо, саме тому, що режисер
не відступив, не поступився своїми переконаннями,
його було наклепницьки обмовлено, звільнено
з посади керівника «Березолю» і заарештовано
у Москві, де він кілька місяців працював
у Соломона Михайловича Михоелса в Московському
державному єврейському театрі на Малій
Бронній. Його було вислано на будівництво
Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу
Гору, потім його відправили на Соловки.
3 листопада 1937 року після повторного суду
його було розстріляно в урочищі Сандармох,
а 1957 року посмертно реабілітовано.21 грудня
1991 р. Кабінет Міністрів України постановою
№ 367 скасував постанову Ради Народних
Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про
позбавлення Л. Курбаса звання народного
артиста УСРР».1989 року на фасаді Харківського
державного академічного українського
драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка
було встановлено меморіальну дошку в
пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена»
театру знову отримала назву «Березіль».
- Українська культура ІІ половини ХХ ст.
У першій половині
50-х рр. в Україні панує ждановщина.
Контроль над творчими процесами в галузі
культури посилюється, придушуються національно-визвольний
рух та будь-які прояви української самостійницької
ідеї. Як наслідок, паростки відродження
української культури після війни були
придушені, розвиток науки, літератури
і мистецтва в країні – загальмований;
літературна критика перетворилася на
засіб утримання митців у рамках офіційої
ідеології. Радянська культура ізольована
від надбань західної культури.В освіті
відбувається поступове відновлення після
війни, з усіма відповідними проблемами
– нестачею підручників, вчителів, шкіл.
1953 р. відбувся перехід до обов’язкової
семирічної освіти. Освіту заідеологізовано.
В науці відновлюють роботу
науково-дослідницькі установи, зміцнюється
матеріально-технічна база, зростає
науковий потенціал. Лисенківщина керує
наукою не з наукових доказів, а за
допомогою ідеологічних штампів, що
не дає існувати таким галузям
науки, як генетика та кібернетика.В
літературі через «ждановщину» - складні
часи. Л. Каганович розгортає діяльність
з боротьби з «українським буржуазим
націоналізмом», жертвами якої стали
А. Малишко, П. Панч, М. Рильський, Ю. Яновський,
Остап Вишня, В. Сосюра тощо. Незважаючи
на надзвичайно важкі умови праці,
письменники створюють високохудожні
твори («Прапороносці» О. Гончара, роман
М. Стельмаха «На нашій землі»,
«Київські оповідання» Ю. Яновського,
гумористичні оповідання Остапа Вишні
тощо).В мистецтві домінує воєнна
тематика, основна продукція носить
революційно-патріотичний характер. Діють
такі художники, як М. Глущенко, М. Дерегуса,
О. Шовкуненко та ін. Обов’язковою стає
оспівування успіхів соціалістичного
будівництва.В умовах десталінізації
1956-1964 рр. культура і духовне життя
в Україні розвивалися в позитивному напрямку.
В освіті було проведено шкільну реформу,
зросла кількість вузів, технікумів, профтехучилищ.
Проведено русифікацію освіти при неухильному
зменшенні кількості українських шкіл.В
науці розгортається науково-технічна
революція. Розвиваються атомна енергетика,
космонавтика, хірургія.Літературний
процес цього періоду реабілітує українських
поетів та письменників О. Олеся, М. Вороного,
В. Еллана-Блакитного, Г. Косинку, В. Чумака,
О. Досвітнього та ін. Літературне життя
пожвавлюється, виникає ціла плеяда молодих
авторів-шістдесятників (В. Симоненко,
Л. Костенко, М. Руденко, Д. Павличко, В.
Вінграновський, Ю. Мушкетик, І. Драч та
ін.).Мистецтво збагачується новими музичними
творами С. Людкевича та ін., плідною працею
композиторів-піснярів О. Білаша, А. Філіпченка.
Укр. художніки шукають нових форм творчості
(М. Божій, М. Дерегус та ін.), а укр. скульптори
представляють свої нові ідеї. Інтерес
до театрального мистецтва зростає, створюються
нові кінофільми (роботи О. Довженка «Антарктида»,
«Зачарована Десна», «Поема про море»,
«Українська рапсодія», В. Денисенка «Сон»
та ін.).У період загострення
кризи радянської системи в освіті
відбувається перехід до навчання за новими
навчальними програмами. Помітне знецінення
знань. Зменшується кількість шкіл з укр.
мовою викладання, збільшується кількість
навчальних профтехосвітніх закладів.
На основі педінститутів створюються
Донецький, Сімферопольский та Запорізький
університети. Кількість студентів збільшується
майже удвічі, але спостерігається невисока
якість підготовки спеціалістів, особливо
на заочних і вечірніх відділеннях. Освіта
політизується.Незважаючи на складні
умови і нестачу фінансування, вчені розвивають
науку, видають свої наукові твори.Література
збагачується новими творами О. Гончара,
М. Стельмаха, П. Загребельного, І. Білика,
Ю. Мушкетика, Р. Іванченко. Незважаючи
на ідеологічний тиск, продовжують працювати
М. Руденко, В. Снегірьов, В. Стус, Є. Сверстюк,
Л. Костенко та ін. В кіномистецтві зароджується
новий напрямок – «поетичне кіно». Укр.
кіномитці плідно працюють: у світ виходять
«Тіні забутих предків» С. Параджанова,
«Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка,
«В бій ідуть тільки “старики”», «Ати-бати
йшли солдати» Л. Бикова, «Тревожний місяць
вересень» Л. Осики, «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука
та ін.В театральному мистецтві наявні
позитивні зрушення, розвиваються усі
жанри музичного мистецтва. В укр. образотворчому
мистецтві розкриваються теми вітчизняної
історії.У перебудову
в Україні відбувається національно-культурне
відродження, укр. інтелігенція протестує
проти русифікації (ІХ з’їзд письменників
України у червні 1986 р.). 1989 р. створюється
Інститут мовознавства АН УРСР, яке у 1991
р. перейменовано у Всеукраїнське товариство
«Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. Восени 1989
р. Верховною Радою УРСР приймається Закон
«Про мову», згідно з яким укр. мова оголошена
державною. Повертається історична пам’ять,
видаються раніше заборонені українські
письменники, розвивається укр. кінематограф
(фільми С. Параджанова, Ю. Іллєнка та ін.),
популярізуються твори, які відображають
реалії навколишнього життя та історичне
минуле укр.народу.
- Література, живопис, кіномистецтво України періоду відлиги
Після смерті Сталіна (1953 р.) почалася
часткова лібералізація радянського режиму,
яка отримала назву «відлига». Це істотно
покращило умови для розвитку культури
в цілому.1953 р. здійснено перехід до обов'язкової
семирічноїосвіти. Проте не вистачало
шкільних приміщень. Третина шкіл проводила
заняття в дві, а то й три зміни.У квітні 1959 р.
Верховна Рада УРСР прийняла закон про
реформування шкільної освіти. Цей закон
надавав право батькам вибирати своїм
дітям мову навчання і фактично був використаний
для русифікації українського шкільництва.Визначним
педагогом і громадським діячем цього
часу був директор Павлишської середньої
школи на Кіровоградщині Василь Олександрович
Сухомлинський. Основну увагу він звертав
на індивідуальне виховання, врахування
особистості учня.Певні досягнення були
на той час і в науці. Українські вчені чимало
зробили для розвитку ракетної техніки,
космонавтики, використання атомної енергії
в мирних цілях. 1956 р. генеральним конструктором
будівництва космічних кораблів став
виходець з Житомирщини С. Ко-рольов. Широке
визнання як конструктор турбореактивних
двигунів здобув академік А. Люлька. Розвитку кібернетики в
Україні сприяла організація в1957 р. Обчислювального
центру АН УРСР, перетвореного згодом на
Інститут кібернетики. Його досягнення
пов'язані з іменем В. Глушкова, першого
і незмінного впродовж 20 років (з1962) директора
інституту. Найбільшим науковим центром
республіки залишалася Академія наук
УРСР, яку з 1962 р. очолює Б. €. Патон. Лібералізація
і десталінізація створили сприятливі
умови для розвитку літератури. Значним
досягненням української прози став цикл
романів М. Стельмаха «Велика рідня», «Кров
людська — не водиця». «Хліб і сіль». Особливу
популярність у повоєнні роки отримала
творчість 0. Гончара, автора трилогії «Прапороносці».
Романом «Вир» назавжди вписав в історію
української літератури своє ім'я Григорій
Тютюнник. Видатним явищем в українській
літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість 0. Довженка
«Поема про море». Збагачували поезію
і прозу твори А. Малишка, П. Загребельного,
Ю. Смолича, Ю Збанацького.
На розвиток української
культури, на громадське життя в Україні
суттєво вплинула нова генерація талановитих
митців, які одержали назву «шестидесятників».
Це був рух творчої молоді, яка розробляла
оригінальну тематику, висловлювала нові
думки, які відрізнялися від офіційних,
і стала ядром духовної опозиції в країні.
Серед її лідерів були поети В. Симоненко,
Л. Костенко, Д. Пааличко. І. Драч, Б. Олійник,
В. Стус, критик І. Дзюба, публіцист B. Чорновіл.
Вже у 1962-1963 pp. їх піддали критиці, твори
багатьох з них перестали друкувати, але
вони поширювалися шляхом самвидаву в
середовищі національно свідомої інтелігенції.Пожвавилося театральне
життя. Хоча кількість театрів в Україні
зменшилася з 80 у 1958 р. до 61 у 1965 p., кількість
глядачів зросла. Провідними театрами
були їм. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка
в Харкові, їм. М. Заньковецької у Львові,
ім. Лесі Українки у Києві, Київський театр
опери та балету. В них працювала ціла
плеяда талановитих майстрів сцени: 0. Кусенко,
П. Куманченко, А. Гашинський. Плідно працювали
драматурги М. Зарудний, В. Мийко. Велику
популярність здобула п'єса 0.Коломійця
«Фараони».В Україні з'являється блискуче
сузір'я чудових оперних співаків і співачок:
Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Є. Мірошниченко,
Д. Петри-ненко.Українська національна
музика мала значні досягнення й у галузі
масової пісенної творчості. Популярними
в народі стали «Пісня про рушник» на слова
А. Малишка, «Два кольори» на слова Д. Пааличка,
«Марічка» М. Ткача, «Чорнобривці» М. Сингаївського.Здобутки
мало і кіномистецтво України. До середини
50-х років фільми випускала лише Київська
кіностудія по 1-2 на рік. Серед них слід
відзначити «Подвиг розвідника» Б. Барнета,
«Тарас Шевченко» І. Савченка. У часи «відлиги»
щорічний випуск картин досяг 20. Найвизначнішим
досягненням українського кіно став фільмC. Параджанова «Тіні
забутих предків», поставлений за повістю
М. Коцюбинського, який вражав надзвичайною
силою проникнення в глибини народного
життя, його драматичні і трагічні аспекти.