Шпаргалка по истории украинской культуры

Освіта і шкільництво  в Україні тісно пов’язані  з розвитком друкарської справи. Епохальний винахід другу в Європі започаткував німецький вінихідник Й. Гутенберг, який в 40-х роках XV ст. розробив технологію друкарського процесу. Він  винайшов спосіб виготовлення друкарських  форм із застосуванням рухомих літер  і сконструював друкарський прес. Цей винахід швидко поширився  на всі країни Західної Європи. В XV ст. перші друкарні виникають у великих  слов’янських містах – Празі та Кракові, а з початком XVI ст. –  на україно-білоруських і литовських землях.

Точна дата початку книгодрукування  на українських землях нам невідома. Дослідники тривалий час дотримувалися  думки, що першою друкованою книгою був  «Апостол», виданий у Львові Іваном Федоровим у 1574 р. Але існують  гіпотези, що друкування було і раніше. Разом із Петром Мстиславцем Іван Федоров заснував у 1564 р. друкарню в  Москві, де вони видали «Апостол», а  в 1565 р. «Часовник» для церковних потреб. Однак діяльність першодрукарів у Москві тривала недовго. Вони змушені були виїхати у Велике князівство Литовське, де у 1568-1569 рр. видали «Євангеліє учительне» і «Псалтир». Після цього їх дороги розійшлися, і вони поодинці видали «Євангеліє» (1575 р.), «Псалтир» (1576 р.), «Псалтир з часословцем» (1570 р.).

Наприкінці 1572 р. Іван Федоров  переїхав до Львова – важливого  на той час економічного і культурного  центру України. Тут за допомогою  міщан він заснував друкарню і 1574 р. видав «Апостол» і «Буквар» («Азбуку»). Вихід у світ «Апостола» - знаменна подія в історії української  культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло  важливу роль у захисті української  національної церкви і національної справи взагалі. Згодом І. Федоров надрукував «Буквар» (1578 р.) для потреб заснованої в Острозі школи і «Біблію» (1581 р.) – перше видання слов’янською мовою.

Слідом за львівською та острозькою друкарнями були організовані й інші, які діяли не лише у містах (Київ, Рогатин), але й в селах при  монастирях (Крилос, Скрятин, Почаїв, Угерці). Значний внесок у розвиток книгодрукування  зробили С. Будзина, Т. Земка, Я. Шеліга, С. Рогаля, мандрівний друкар П. Людкевич та ін.

Визначною пам’яткою перекладної  літератури є «Пересопницьке Євангеліє». Дана книга знаменита тим, що вона є найкращим зразком української  мови того часу і особливо славиться  своїм винятковим мистецьким оформленням.

Разом з книжною культурою  розвивалася і народна, адже давався  поштовх розвиткові української  народної мові, утворювалися пам’ятки українського фольклору.

26. Формування українського театру 16-17 ст.

Ще до запровадження християнства на Русі спостерігаються зародки  театралізованих вистав. Але справжня поява театрального мистецтва відбувається в кінці XVI ст., коли істотно розширюється сфера театрального мистецтва. Витоки розвитку українського театру беруть свій початок від народних ігор Київської  Русі. У народних іграх, де широко використовувалися  фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету. Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Дальший розвиток театру був пов'язаний із виступами  скоморохів – народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо. Скоморохи  поділялися на осілих і мандрівних. Осілі виступали головним чином  на ігрищах під час свят, на весіллях, а мандрівні об'єднувалися у ватаги і переходили з місця на місце. Комедійні сцени розігрувалися  під відкритим небом, на площах і  вулицях, на ярмарках.

Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак  вони були не лише виконавцями, але  й творцями поезій, музичного і  танцювального фольклору. Народ  любив творчість скоморохів за її розважальний, естетично-сатиричний та демократичний характер.

В останній чверті XVI ст. разом  з появою братських шкіл виникає  шкільний театр. Спочатку він мав  лише навчально-виховне значення, а  з кінця XVI – першої половини XVII ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католіцизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики. Одним із ранніх зразків української драми було знайдене І. Франком «Слово о збуренню пекла», яке було створене в Галичині або на Волині у першій половині XVII ст. До першого десятиліття XVII ст. відноситься також початок української побутової драми. До цього жанру належить унікальне видання віршованої «Трагедії руської», автор якої невідомий.

В другій половині XVII – кінці XVIII ст. поряд з вже відомими раніше вертепом та шкільною драмою з'являються  нові види і форми українського сценічного мистецтва, серед яких провідне місце  займав театр. Шкільна драма, що набула значного поширення, за своїм характером залишалася в основному релігійно-повчальною. Одначасно вона зверталася і до історико-патріотичної тематики. Студенти Києво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіумів, де головним чином зосереджувалось  літературне та мистецьке життя, ставили трагікомедію Ф. Прокоповича  «Володимир», історичні драми М. Козачинського, «Комедійну дію» М. Довгалевського. На основі образів минулого у цих  виставах розкривалися проблеми тогочасного  політичного і культурного розвитку.

Значної популярності досягли  інтермедії (короткі одноактні вистави), які виконувалися між частинами  шкільної драми. В них зображалися  сцени з життя селян, козаків, міщан. Мова акторів була насичена прислів'ями  та приказками. Раом з позитивними  рисами, що були притаманні народу, викривались  негативні риси представників панства, їх зажерливість, хабарництво, моральна розпуста. В окремих інтермедіях  висловлювався протест проти  шляхетської сваволі та релігійних утисків. У другій половині XVIII ст. інтермедії перетворились в самостійні одноактні  комедійні п'єси, які витіснили  на другий план шкільну драму.

В другій половині XVII-XVIII ст. подальшого розвитку досягає ляльковий  театр – вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували торги, ярмарки, свята.

Дальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової  форми народного театру, в якому  ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення-балагана. Театр балагана поєднував у собі елементи мистецтва лицедіїв, народної драми та шкільного театру. До його репертуару входили твори українських  та іноземних авторів, п'єси, інтермедії. Зокрема, мала успіх п'єса Г. Кониського «Воскресіння мертвих».

На зразок театру російського  дворянства у XVIII ст. українські магнати  створили кріпацький театр. Кріпацькі  трупи ставили п'єси українською  і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це свідчило про розвиток народного  сценічного та хорового мистецтва.

Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром  був Харківський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були «Недоросток» Д. Фонвізіна, «Мельник-чаклун» О. Аблесимова, «Наніна» Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виникли і в інших містах. Така діяльність створювала відповідний ґрунт, на якому відбувався дальший розвиток українського професійного театру.

27. Козацтво як явище історії і культури

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в  період існування козацької держави (1648—1781 pp.). В основі культури Запорізької  Січі містилися глибокі традиції українського народу. Запорозька Січ  формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань  не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне  середовище щось своє, певні риси, особливості  культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня  культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї  України.

Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань  вважали оборону церкви та віри.

Запорозький уряд на чолі з  кошовим отаманом постійно виявляв  піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі  шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні.

В художньому житті Запорозької  Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня  досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також  різні урочистості.

В духовній культурі козацької  держави високого розвитку досягло  хорове мистецтво. Вони мали своєрідну  художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або  ліри.

Особливою популярністю в  козацькому середовищі користувалися  танці. Найулюбленішим з них був  гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний.

Початки козаччини припадають на XV ст. Це був  масовий рух  чоловіків, які вирушили в степи «на уходи» полювати, рибалити. Згодом вони об’єднувалися  у ватаги і зі зброєю в руках  нападали на татар, відбиваючи в них  здобич-ясир. У XVI ст. козаки почали об’єднуватися  у військову організацію. Найвідомішим її організатором був Дмитро Байда  Вишневецький, який у 1550 р. об’єднав розпорошені  групи козаків, побудував фортецю  на острові Хортиця на Дніпрі й  цим дав початок славному Запоріжжю. Запорізьке козацтво протягом трьох  століть, по суті, визначало напрями  економічного, політичного і культурного  розвитку України. На Запорізькій Січі склалася і розвивалася культура, яка виходила з українських генетичних духовних джерел, виникла на основі глибоких традицій українського народу. Козацтво брало активну участь в опозиційному русі українського міщанства, православного духівництва, частини української шляхти проти політики національно-релігійних утисків. Двадцятитисячне військо запорозьке, очолюване Петром Конашевичем-Сагайдачним, вступило до Київського (Богоявленського) братства, що протистояло колоніальній політиці шляхетської Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України. Січ, яка стала колективним членом Київського братства, була тісно пов’язана з діяльністю заснованої при ньому школи. У художньому житті Запорізької Січі найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Тут була добре розвинута військова музика, в якій особливе місце посідали духові й ударні інструменти: труби, сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни. Духова музика мала велике значення в походах запорізького війська та при різних урочистостях. Труби, сурми разом з ударними інструментами використовувались як сигнали в походах і боях, при урочистих зустрічах послів, гостей та ін. Протягом багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думи—сувору, мужню, героїчну, драматичну і, водночас, пройняту великим ліризмом поезію. Думи мали своєрідну художню форму. Вони виконувалися речитативом під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Термін «дума» з’явився у фольклористиці значно пізніше самої пісні — у XIX ст. Думи виникли у XIV ст. Їх розвиток відбувався особливо продуктивно протягом трьох століть і досяг вершин у XVII ст. Найдавніший пласт народних дум присвячений темам боротьби проти навал кримських орд і султанівських військ. Наскрізна ідея цих дум – патріотизм, а типовий позитивний образ – захисник батьківщини. Рідна земля вважається невільникам у святкових сонячних барвах – “тихі води”, “ясні зорі”, “край веселий”, “мир хрещений”. Активного дієвого характеру думи і народні пісні набували завдяки кобзарям, які нерідко виступали і їх творцями. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке і загалом духовне досягнення запорозького козацтва. Більшість кобзарів були вихідцями з козацтва. Величезна, ні з чим незрівнянна їх роль у суспільно-громадському й культурному житті, у розвитку військових та політичних подій на Україні.

Неоціненна роль кобзарів у врятуванні невільників. Кобзарів ніхто не чіпав. Саме кобзарі подавали вісті про невільників в Україну. Вони ж і створювали думи про полоняників, бо були очевидцями. Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги «аж за спину», виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових походах. У січовій музичній школі, в якій навчали «вокальної музики і церковного співу», були створені групи виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялькове видовище під назвою «Вертеп». Його супроводжували троїсті музики. Виступали артисти не лише перед козаками, а й перед широкими верствами народу. У цій драмі головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. На Запорозькій Січі рятувалися від кріпацтва й переслідування люди різних націй. Усіх приймали запорожці. Однак втікачі інших вірувань мусили перехрещуватися в православну віру. Демократичність ладу Запорозької Січі визначала й характер її церкви. Всі найважливіші питання, скажімо, про будівництво нової церкви тощо, вирішувалися на загальновійськовій раді, на яку збиралися всі запорожціАктивний розвиток церков на Запорожжі пов’язаний із останньою, так званою Новою, Січчю (1734-1775 рр.). Наприкінці існування Запорозької Січі в межах «Вольностей Війська Запорозького» налічувалось у 53-х поселеннях та урочищах 44 церкви, 13 каплиць, два скити, одна молитовна ікона. Головним святом на Запорожжі було свято Покрови — 1 жовтня (новий стиль —14 жовтня). На всіх восьми Січах протягом двох з половиною століть була церква Покрови. Під покровом Богоматері запорожці не боялись ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Користувались популярністю церкви Миколая.  Серед найважливіших було також свято Андрія Первозваного — першого поширювача у придніпровських краях християнської віри. Розвиток української народності і становлення її державності проходили у надзвичайно несприятливих умовах. Посилення католицької експансії, яке призвело до церковної унії, поглиблювало суспільні суперечності. Українська культура означеного періоду переживала процеси бурхливого розвитку всіх своїх галузей, які пов’язані з боротьбою за національнокультурне відродження, проти полонізації та покатоличення. Етнічна єдність культури  виявлялася у патріотичному спрямуванні літературних і мистецьких творів, загальних естетичних принципах, в спільності творчих методів та художніх прийомів. У художній сфері посилюється вплив народного світогляду, мистецтво набуває життєстверджувального  виразу і народної типовості. На перше місце виступають  типові образи людей, які виходять за межі традиційних зображувальних канонів.