Особливості весільних обрядів на Півдні України

    Квітчине  знання побуту широко виявилося у  його художній творчості. Спеціальні етнографічні записи народних повір'їв, звичаїв, зроблені ним самим, невідомі, але згадки про їхнє існування все ж зустрічаються. Так, К.Сементовський у статті "Замітки про свята малоросіян", повідомляючи, що про звичаї, повір'я та обряди українців надруковано ще дуже мало, пояснює:

    "Цю  нестачу матеріалів ми заповнювали зауваженнями і спостереженнями власними і повідомленими нам від деяких любителів малоросійської старовини: вельмишановний письменник наш, Г.Ф.Основ'яненко, дарував нам замітки про повір'я і звичаї селян Харківської губернії" [7].

 

     

    1841 року в "Современнике" (т.ХХІ)  було надруковано етнографічний  нарис Г.Квітки "Украинцы", в якому представлено слобожан, описано предмети їхнього побуту, деякі звичаї.

    Г.Квітка знайомить читаючу публіку з  українським національним костюмом, розповідає, зокрема, про жіночий одяг та носильні речі старої козацької старшини. Етнографічну достовірність цих описів підтвердив професор Д. Багалій [2].

    Глибокі знання Г.Квітки-Основ'яненка в галузі народного побуту, звичаїв і усної поезії безпосередньо виявилися у його творчості.

    Найбільш  детально у письменника подано зображення обряду українського весілля на Півдні країни. Якщо зібрати ці описи у його творах і розмістити відповідно до весільного ритуалу (сватання, заручини, гільце, коровай, дівич-вечір і т.і.), то отримаємо детальну картину українського весілля на Півдні України першої половини XIX ст.

    В Україні шлюбові передувало знайомство і досить тривалі гуляння молоді на вулицях та вечорницях. За звичаєм заміж завжди віддавали старших дочок, молодші були "під коритом" доти, поки заміж не виходила найстарша сестра. Якщо ж траплялося, що першою одружувалася молодша, то це розцінювалось як велика зневага для старшої сестри [3], "...как можно меньшую дочь через старшую отдать? Такого примера и от сотворения мира не было". "Как на старшую навести такой позор, что будто ее и люди не хотят взять" [4].

    Обрядовість українського «південного» весілля  ділиться на три періоди: передвесільний, власне весільний і післявесільний.

    Усі весільні обряди за своїм походженням  поділяються на історико-драматичні і релігійні. У перших відбивалися події давнього минулого − збирання у похід, сутичка з родом нареченої, викуп тощо. У других, таких як: випікання короваю, плетення вінків, прикрашання гільця, співи − релігійні вірування дохристиянських часів. Церква додала до них і обряд вінчання [5].

 

     

    Весільна  обрядовість в Україні, подібно  до весільних звичаїв інших слов'янських народів, починалася зі старостів або сватання. Це перший етап весільного обрядового комплексу, який знаменував народження сім'ї [6]. „Сватання“ − це вже перший етап шлюбних церемоній, і відбувається воно згідно зі стародавнім ритуалом; на самому вже початку цього ритуалу ми знаходимо сліди найдавніших форм шлюбу, як умикання та купівля молодої"

[7].

    Цікаві  описи сватання на Півдні дає Г.Ф.Квітка-Основ'яненко у своїх творах "Сватання на Гончарівці", "Маруся", "Конотопська відьма" та ін.

    Порадившись з батьками, наречений сам ішов запрошувати двох родичів до себе за старостів. Як правило, у старости вибиралися поважні, одружені чоловіки. Оскільки успіх сватання залежав ще й від уміння старости вести традиційні розмови, то при виборі старшого старости бралися до уваги такі риси його вдачі, як комунікабельність, дотепність [8]. Переважно сватати йшли по двоє − старший сват і сват, староста і підстароста. За традицією вони брали з собою хліб, сіль, пляшку горілки.

    При сватанні мав значення вибір дня  тижня. На Харківщині нещасливими для сватання вважалися понеділок та п'ятниця[9]. "Присилай у вівторок людей, та бери рушники..." [10]..

    Свататися до дівчини йшли, в основному, ввечері. "На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбігла Настя в хату та й кричить:"Науме, Науме! Либонь старости йдуть" [7]..

    Підійшовши  до хати, свати стукали у вікно  або у двері палицею, сповіщаючи про свій прихід: "Затим ось стукнуло під двер'ю палицею тричі" [10]..

    У XVIII ст. жених сам давав палиці сватам, як емблему уповноваження та місії, що він надавав їм.

    М.Сумцов щодо цієї традиції висуває гіпотезу, що в стародавні часи палиця служила символом сонячного променя або, можливо, деревом життя.

 

     

    Цим пояснюються й обрядові палиці, прикрашені квітами та зеленню при першому вигоні худоби на пасовище, і палиці сватів [11].

    Після того, як старости ввійшли до хати, сказали  звичне для цієї дії привітання, один із них, поцілувавши хліб, який принесли з собою, передає його господарю. Той, поцілувавши і собі хліб, кладе його на стіл. "П р о к и п (приняв хлеб, целует й кладет подле своего). Хліб святий приньмаємо, а вас послухаємо; коли ж ваша річ не до діла, то не треба і вас, і вашого хліба".

    З описів українського весілля різних часів відомо, що вступна промова  старостів при сватанні була стабільним елементом обряду. Старости у різних варіантах виголошували риторичну, класично сформульовану промову  ловців-молодців, які пройшли півсвіту за слідом куниці − красної дівиці, а слід привів їх саме до дому господаря і тому вони просили б віддати красну дівицю їхньому князеві: "Ми є люди німецькії, а йдемо з землі турецької. Ми собі ловці, удалії молодці. Нашому слову кінець, а ви зробіте нашому ділу вінець. Віддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю! Чи віддасте, чи нехай підросте?" [8].

    У попередніх розмовах старостів молодь участі не брала. На заклик батька, матері або старости дівчина заходила до хати, ставала біля печі, ніби благаючи захисту у родинного вогнища, колупала піч або вдавала, що порядкує біля неї. "Маруся, вийшовши із кімнати, засоромилась − Господи!, почервоніла, що твій мак, і, не поклонившись, зараз стала біля печі та й колупала її пальцем".

    Якщо дівчина давала свою згоду і коли цей шлюб задовольняв, батьки наказували дівчині принести рушники: "Іди ж, іди та давай, чим людей пов'язати" [10]..

    Засватана дівчина виносила на дерев'яній різьбленій тарілці рушники, які вона сама вишивала. Цими рушниками старости перев'язували один одного через праве плече під ліву руку. "Пішла Маруся у кімнату і винесла на дерев'яній тарілочці два рушника довгих та мудро вишитих, хрест-на-

 

     

хрест покладених, і положила на хлібові  святому і, узявши рушники, піднесла на тарілочці перше старшому старості, а там і другому" [4]..

    Приймаючи дар, вони вклонялися і промовляли: "Спасибі батьку і матері, що свою дитину рано будили та доброму ділу учили. Спасибі й дівчині, що рано уставала, тонко пряла і хороші рушники придбала"[12].

    Коли  ж дівчині хлопець був не до вподоби, то такому горе-нареченому підносили  гарбуза: "...та й поставила на столі  перед паном Уласовичем на сковороді.. ..печений гарбуз! Додому з гарбузом так біжить, як біг до дівки, думаючи  рушники брати" [10].

    На жаль не вдалося виявити початок цього звичаю, як і чому подавали саме гарбуз, на знак відмови. Немає відповіді на це запитання і у М.Сумцова: "Возникновение названия "поднести гарбуза" обусловлено не только широким распространением тыквы в Малороссии, где её охотно разводят во всех огородах в пищу людям, в корм свиньям и для получения семечек. Вероятно, обычай поднесения тьіквьі в знак отказа служит остатком того древнего культурного быта, когда тыква служила обычной посудой" [13].

    Одержати  гарбуза вважалося великою образою, тому батьки молодого й старости намагалися наперед, обхідними шляхами дізнатися про думку батьків нареченої щодо жениха [4].

    Коли  ж з тієї чи іншої причини відмовляли батьки нареченої, то знаком відмови на Півдні було піднесення старостам чарки та повернення хліба, що є характерним для всіх слов'янських народів. "− Не вмію я до прикладу сказати... Спасибі вам за вашу працю. Ідете ви з далекої дороги, то може б, випили по чарочці? Маруся, як се почула, та вголос... Чи хотіли, чи не хотіли старости, узявши хліб назад, пішли з хати з Василем" [2]..

    Коли  ж старостів перев'язувано рушниками, а молодого заткнуто хусткою, справа вважається офіційно завершеною.

    Староста  й наречений клали на тарілку гроші − приблизну вартість рушників і хустки: "...і викинув Марусі на тарілку цілкового" [15].

 

     

    Від цього дня засватана дівчина  носила в косі широку червону стрічку, що свідчить про публічне оголошення сватання [5]. Тому в народі й говорять: 'Гарна дівка, як засватана" [10]..

    Одразу  ж після сватання відбувалися  заручини, тобто своєрідне закріплення остаточної згоди на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. Поряд з назвою "заручини" досить широко побутувала назва "сватання". Вона найбільш характерна для окремих південно-східних районів, позаяк часто бувало, що різні обряди передвесільного циклу відбувалися в один день, наприклад, сватання й оглядини, або сватання й заручини [6].

    Коли  сватання має, головним чином, побутовий  характер, то заручини вже набувають ритуального значення. Вони відбуваються в хаті молодої у присутності всіх родичів і певною мірою повторюють обряд сватання: старости, оповіді про мисливців, перев'язування рушниками і т.д.

    Потім − благословення молодих батьками. Дружка або староста підводив молодят за хустку, якою були обв'язані їхні руки, до батьків, що сиділи на лаві і просив благословення. Молоді ставали на рушник, тричі кланялися батькам, а ті благословляли їх хлібом та пучком жита: "Поціловавши, поклонилися матері теж тричі". Далі молодих ведуть на посад, тобто на найпочесніше місце в хаті − на покуття. "Після цього посватаних і посадили, як звичайно, на покуть, на посад" [7]..

    На  відміну від сватання, заручинам  властивий обрядовий пісенний супровід, в якому відображено дії, елементи обряду, його символи і атрибути тощо. Молодих порівнюють з вутінкою та селезнем, місяцем та зорею і т.д.: "Де ж був селезень, Де ж була утінка? Селезень на ставку, утінка на плавку..." тощо [3].

    Після частування, яке супроводять численні пісні з побажаннями: "Будьте ж здорові, як вода, а багаті, як земля, а красиві, як весна!" [1]., починаються танці. До танцю молодих з-за столу виводять так само, як садовили на посад, за хустку і в супроводі хору:

«Та ти, душечко, наша Мар'єчко!

 

 

Ламліте роженьку,

Стеліть дороженьку,

Щоб м'яко ступати,

Надвір танцьовати.

З скрипками, цимбалами,

З хорошими боярами» [14].

    Після танців молоді у тому ж порядку  повертаються до столу, розпочинається обмін подарунками [7].

    При укладанні шлюбних угод народна  мораль зобов'язувала дотримуватися чесності й порядності. Якщо після сватання молоді ще мали право порушити дане слово, то після заручин це вважалося неможливим. Після "хусток" дівка не могла відмовлятися від весілля, бо це був великий сором, до того ж потрібно було платити молодому за збитки й безчестя [4].

    За  свідченням старожилів, "...від заручин  хлопець зв'язаний майже так як по весіллю" [9]. "...а то як рушники подаю, то й побоїться відкидатись, щоб не платити ...безчестя за наругательство" [9]..

    Після заручин обидві родини розходились  з певним переконанням у нерозривності шлюбного зв'язку і починали готуватися до весілля.

 

     

                                                                        2.2 Вдосконалення весільних обрядів на Півдні України

    Для вдосконалення весільних обрядів на Півдні України необхідно не лише реставрування традиційної системи шлюбних звичаїв, а й оптимізація шляхів їх переходу в якісно новий стан, котрий, як відомо, можливий тільки на основі використання всього арсеналу культурних здобутків народу, зокрема продуманої системи підготовки молоді до шлюбу, організації дозвілля, соціального контролю.

    Разом з тим кардинальні зміни сутності шлюбу можливі лише на ґрунті демократизації суспільства та досягнення рівності між усіма його членами, що вивільнить обряд від меркантильності та розрахунку. Це зовсім не означає, що розрахунок між подружжям неможливий у нашому суспільстві. Власне, він-таки й трапляється − як наслідок застійних явищ, похибок у виховній роботі, живучості стереотипів мислення та поведінки.