Особливості весільних обрядів на Півдні України

    Було  багато й регіональних різновидів звичаю жити «на віру». На Волинсько-Подільському пограниччі, приміром, такі шлюби називались «на совість», а укладались, як правило, з покритками (жінками, котрі мали позашлюбну дитину). Інший зміст цих шлюбів на Наддніпрянщині: їх сенс полягав у захисті прав дівчини, яку ошукав парубок, відмовившись від одруження. Для залагодження справи батьки дівчини приводили її до спокусника й намагались умовити його батьків одружити на ній свого сина. У деяких інших районах України цю акцію виконувала сама дівчина: вона приходила до спокусника, залазила на піч і перебувала там доти, поки не народить дитини. Народивши дитину, вона, згідно із звичаєм, діставала право стати дружиною свого обранця.

    Природа цього звичаю сягає ще часів матріархату. В пізніші часи серед українців траплялося сватання дівчини до хлопця. «Колись, − писав І. С. Нечуй-Левицький, − дівчата самі сватались за парубків: кажуть, що дівчина, було, прийде в хату, де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитись з господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитись з нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза дівчині» [15].

    Традиція  обрання дівчиною нареченого колись мала велике поширення, але з посиленням ролі церкви поступово втрачала своє значення. І лише в Україні в силу своєрідних історичних умов у XVI − XVII ст. зажила новим життям, позначившись, зокрема, на зростанні незалежності жінки, в тому

 

     

числі жіночої ініціативи у сватанні. Недаремно шлюб «за домовленістю» − найпоширеніша в Україні форма утворення сім'ї.

    Крім  згаданих різновидів, траплялися шлюби «уводом» та «уходом» − аналогічні шлюбам «самохіддю», «самокруттю», що характерні для інших народів.

    Шлюби «уводом» генетично близькі до давніх шлюбів з викраденням, але дещо видозмінені. У XVIII−XIX ст. вони, наприклад, передбачали викрадення дівчини, проте, як правило, з її згоди. Про викрадення не знали лише батьки, які, до речі, і не погоджувалися на шлюб своїх дітей. Отже, шлюби «уводом» були винятком. Шлюби «уходом», навпаки, були досить поширені, бо до них, як правило, вдавались у разі незгоди батьків, а також біднота, котра не мала змоги влаштувати весілля та сплатити дарунки за шлюбним договором [6]. Саме тому в кінці XIX ст. у зв'язку з масовим обезземеленням селян та зубожінням значної частини городян багато з видів оплати за шлюбним договором (наприклад, вино та привинок) відпали, а основною витратою став посаг, що складався з двох частин: скрині та худоби, а пізніше − лише із скрині.

    Цей традиційний компонент залишається  одним із важливих і в сучасній весільній обрядовості, набувши, проте, нового значення: він перетворився на символ продуманості шлюбного вибору та органічного зв'язку із соціальним досвідом поколінь.

 
1.5 Роль матері в  весільних обрядах

    До  певної міри пережитком матріархату  можна вважати особливу роль матері у весільних дійствах на Півдні України. Адже по суті вона вирішувала питання про видання дочки заміж і «заправляла» весіллям: зустрічала весільний поїзд молодого, виряджала молодих до вінчання, вбирала дочку-наречену у вінок, вела молодих на посад, зустрічала та благословляла їх після вінчання.

 

     

    Уся весільна обрядовість поділялась на три цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу, кожний із циклів складався з окремих обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю, дівич-вечір. До весілля входили запросини, посад молодих, дарування, розплітання коси, розподіл короваю, перевезення посагу, перезва (пропій, придан), рядження. Післявесільний цикл присвячувався шануванню молодими батьків, прилученню невістки до родини чоловіка.

    Починалося  весілля із сватання, коли посли  від молодого йшли до батьків його обранки укладати попередню угоду про шлюб. На Гуцульщині був звичай ходити перед сватанням на «обзорини» − оглядини господарства молодих. Серед українців було прийнято свататись у вільний від польових робіт час (на м'ясницькі свята та від Паски до Трійці). Сватами (старостами) обирали дотепних і поважних людей, як правило, родичів. З ними до дівчини йшов парубок, на Поділлі разом із старостами ходили і його батьки, а на Закарпатті − ще й брат або сестра [3].

    Увесь складний обряд сватання вельми стисло описав Т. Г. Шевченко: «Покохавшись літо, чи то два..., парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних, коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».

    Бували, проте, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж дарувала молодому гарбуза чи кабака. У такому разі про хлопця казали, що він «ухопив гарбуза» або «облизав макогін». А окрім того, йому «безперемінно до ранку вистроять здоровенний макогін із соломи на громадську потіху, що, мов, не в своє встряв» [11].

    Щоб уникнути сорому через відмову, часом  посилали «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли пізно ввечері, аби зберегти сватання в таємниці.

 

     

    У разі успішного сватання через певний час відбувалися умовини (оглядини, домовини) − знайомство з господарством молодого, а за два тижні влаштовували заручини (на Волині вони називалися запоїнами) − свого роду скріплення договору про шлюб. На заручини приходили батьки й родичі з молодим, сідали в оселі молодої до столу, а дівчину й хлопця виводили на посад. Старший староста накривав рушниками хліб, клав на нього руку дівчини, зверху − руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Серед українців Карпат ритуал скріплення шлюбу здійснювала мати дівчини: вона обсипала заручених пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родів. Після усіх цих церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і вже не мали права порушити слово. Спроба відмовитись вважалася безчестям, крім того, доводилося відшкодовувати матеріальні витрати та ще платити й за «образу» [11].

    Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої  та нареченого з дівочою й парубоцькою  свободою, що втілювалось в обряді дівич-вечора (вечорини, підвесілка, дружбини, вінкоплетини). Прощальні молодіжні вечорини влаштовувалися окремо в оселях молодої і молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від несімейної групи молоді.

    У молодої дівич-вечір відзначався  особливою ліричністю, бо символізував розлуку з рідною домівкою та перехід в інший статус. Дівчата-подружки «вили» гільце − оздоблювали квітами, стрічками та букетами колосків гілку сосни або вишневого дерева. Разом з гільцем виготовляли маленьку квітку або віночки для молодої і молодого. Серед гуцулів було прийнято мастити віночки медом і вкривати позліткою.

    Плетіння  вінків супроводжувалося барвінковими піснями. Під ці пісні виконувався  обряд розплетення коси. На долівці  розстеляли біле полотно, на якому ставили хлібну діжку, а зверху клали подушку. Молода сідала на неї

 

     

(на  Прикарпатті сідала на застелене  кожухом ярмо) і брат розплітав  їй косу, після чого дівчата прикрашали голову нареченої весільним вінком. У давніші часи ці дії виконувала мати. За гуцульськими звичаями не можна було знімати віночок аж до шлюбу, бо існувало повір'я, що, коли б він пропав, наречена зазнала б великого нещастя.

    Молодому  вінок старша дружка (весільна «матка») чіпляла до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух, що лежав догори вовною, і накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молоді називались «князем» і «княгинею», вони збирали весільний поїзд та йшли просити рідню і сусідів на весілля.

    Весільний поїзд серед українців був  дуже великий, підкреслюючи тим самим урочистість події. Групу нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки, а нареченої − старша дружка, дружки, брати. Крім того, існував цілий ряд весільних чинів, що виконували лише певні обрядові функції: приданки, закосяни, свашки супроводжували наречену в дім молодого, свахи виконували пісенний супровід усіх обрядових дій, посаджені (хрещені) батьки «заправляли» весіллям; основна роль при благословенні молодих, їх зустрічі та проводжанні належала батькам наречених.

    Власне  весілля починалося із запросин, що включали урочисте вирядження дочки та сина на село у супроводі дружок і бояр. Як правило, в неділю молодий з дружиною готувався їхати за молодою. За звичаєм до воріт його проводжала мати у вивернутому вовною догори кожусі, обсипала «на щастя» зерном і дрібними грішми. На його шляху влаштовували «перейму», вимагаючи викуп за наречену.

    Викуп повторювався ще кілька разів: біля воріт нареченої − ворітна, у сінях, де молоду охороняли дружки, та за місце біля нареченої. Тут її охороняв молодший брат або близький родич, який поступався місцем лише за гроші. Останній викуп − так званий весільний пропій − у кінці весілля.

 

     

Після «викупу  місця» починалося дарування. Спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім − навпаки.

 
1.6 Обряди завершення весілля

    Наставав  найдраматичніший весільний обряд − розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою, символізуючи перехід її до заміжнього стану, а до певної міри − і підлегле тепер становище. У найдавніші часи обряд розплітання («світилка» − у гуцулів) здійснювався у домі молодої приданками та свекрухою, наприкінці XIX ст. − у домі як молодої, так і молодого: приданками, свекрухою і навіть молодим. Відповідно до обряду дівчину садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі «втинання» коси доручалося молодому; посадовивши наречену собі на коліна, він відрізав косу ножицями. На Закарпатті тривалий час зберігався більш архаїчний обряд − відсікання коси. «За традицією,— писав О. Кольберг, − після церковного обряду вінчання розпочинаються танці, під час яких молодій обтинають косу. Родичі молодого прив'язують кінець коси молодої до гвіздка, спеціально вбитого в стіну. Молодий серед танцю з першою дружкою повинен виявити таку спритність, щоб за першим ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймають хлопця до свого роду». Відрізавши косу, молоду покривали хусткою. Обряд супроводжувався співом:

«А де тая  весільна мати,

Що казала биндочки збирати;

Серпаночок давати.

Серпаночок-завиваннячко,

Покривати дівуваннячко» [12].

    За  покриванням голови (в народі казали: «Як молода пов'язувалася платком, то вона вже жінка, вона вже господиня») відбувався урочистий

 

     

розподіл  короваю, що символізував приєднання всіх гостей до сімейного торжества. Потому збирали наречену в дім молодого і перевозили посаг. За народними віруваннями віз із подружжям та посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лихові та «очистити» молоду.

    У домі молодого відбувався урочистий  посад, що набував значення обрядового з'єднання: молодих зв'язували чинбарем. Існувало і багато інших весільних символів: два гільця, два короваї, два зліплених докупи голуби, перев'язування двох ложок − молодого і молодої.

    Весілля закінчувалося у понеділок циклом перелічених обрядів. Перший з них − обряди шлюбної ночі − включав переодягання молодої, «чинчини», виведення її до гостей, комору, демонстрацію її цнотливості; другий символізував приєднання невістки до чоловікової родини: розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаровуванням молодих і родини нареченного [4].

    Щоб зміццнити зв'язок між родинами молодих та полегшити період адаптації нареченої в чужому домі, народна мудрість передбачала цілий ряд післявесільних обрядів. Через день-два молодий кликав гостей на «пропій», через тиждень наречені йшли до батьків молодої на «міни», під час яких тесть віддавав молодому те, що обіцяв («міняв»), коли укладали шлюбну угоду. Останній післявесільний обряд − калачини («розхідний борщ»), що відбувався через місяць після весілля. Молодий купував калачі і напої, запрошував весільних батьків та гостей, щоб «запити» свою «господарність» [12]. 
 

    РОЗДІЛ 2 ОСОБЛИВОСТІ ВЕСІЛЬНИХ ОБРЯДІВ ТА ЗВИЧАЇВ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ

 
2.1 Українське весілля на Півдні України першої половини XIX ст.

    На  літературній ниві Г.Ф.Квітка-Основ'яненко виступив уже із сформованими переконаннями. Як людина надзвичайно скромна, яка постійно скептично ставилася до свого літературного обдаровання, Г.Ф.Квітка, перш ніж стати до лав письменників, уважно приглядався до навколишнього середовища, вивчав його, визначав суттєві аспекти сучасної йому дійсності і правдиво, з любов'ю до людини, з повагою до друкованого слова і з великою вірою у його благотворне значення в суспільному житті викладав рідною йому українською мовою свої спостереження над життям українського народу. Г.Квітка добре знав усі прошарки харківського населення часів Олександра І. Він справедливо вважався знавцем буття українського селянина. Інтерес до старовини, до історії рідного краю, його легенд та повір'їв, уважне ставлення до людини Г.Квітка успадкував від батька Федора Івановича.