Особливості весільних обрядів на Півдні України

    Перехід до землеробства та скотарства сприяв зростанню господарської ролі чоловіка. Як наслідок − парний шлюб змінюється, дає початок шлюбу моногамному, в основі якого лежить одвічний союз одного чоловіка з однією жінкою. За господарсько-побутовими характеристиками він стає монолокальним − подружжя входить до складу однієї сім'ї і одного господарства.

    Моногамія (єдиношлюбність) − основна форма шлюбу в класових формаціях, яка, проте, упродовж століть у різних регіонах та серед різних народів не була одноманітною, варіювалася залежно від специфіки об'єктивних умов: соціально-економічних, етнічних, конфесійних [1]. Вона виступала у вигляді конкубінату − фактичного шлюбу, юридично не оформленого,   характерного   для   соціально   неоднорідних   союзів   між

чоловіком і жінкою; левірату − передачі шлюбних обов'язків у разі смерті чоловіка його братові або іншому родичеві.

    Щодо  об'єктивних умов формування шлюбно-сімейних звичаїв, то в Україні вони відзначались особливою складністю та різноманітністю. Адже відомо, що окремі її землі протягом тривалого часу перебували у складі різних держав, кожна з яких відзначалася своєрідністю соціально-економічного розвитку, політичного устрою, конфесійною ситуацією. Це, врешті-решт, приводило до формування регіональних типів традиційно-побутової культури [7]. Неоднозначними були й етнічна структура населення, а також характер міжетнічних та міжрегіональних відносин, позначаючись на системі звичаєвих правил, нормах поведінки та моральних устоях.

    Проте в усьому цьому розмаїтті регіональних звичаєвих норм існувала й усталена основа, притаманна населенню всіх регіонів України. Одним із її складників була система цінностей сімейного життя. Українці підготовку до нього ніколи не сприймали лише як особисту справу тих, хто укладав шлюб, або їхніх батьків та родичів; воно було і справою громадськості. Вплив останньої на практику добору шлюбних пар та утворення сім'ї здійснювався через мережу добре організованих інституцій: сільську громаду, молодіжні об'єднання (парубоцькі та дівочі громади).

    Великого  значення надавалось і громадській  думці, котра, як правило, реалізувалась через систему звичаєвих норм. Відповідно до них українці вважали чоловіка за самостійну людину тільки після одруження: неодруженого, якого б віку він не був, називали парубком. У народі склалась негативна думка про тих, хто вчасно не одружився або запізнювався з одруженням. До тих же, хто взагалі не хотів заводити сім'ю, не тільки ставилися зневажливо, а й застосовували певні покарання: їм, наприклад, надавали меншу частку спадкового майна.

    Були  поширені, правда, й такі випадки  безшлюбності, які не дискримінувалися. Від одруження відмовлявся подеколи один із синів, щоб

не дробити  батькового господарства або щоб  допомогти меншим братам та сестрам, котрі залишилися без годувальників. Цю функцію могла на себе взяти і одна з дочок. Історія знає випадки, коли заручені дівчата на знак жалоби по вмерлому нареченому назавжди залишалися самотніми.

    Звичай  давати обітницю безшлюбності своїм  корінням сягає сивої давнини, пов'язуючись, як правило, з частими війнами та набігами войовничих сусідів. Даючи обітницю, дівчата нарівні з чоловіками брали участь у військових діях, а в мирний час виконували суто чоловічу роботу. Цей звичай в окремих регіонах зберігався аж до початку нашого століття.

 
1.3 Особливості укладання шлюбу на Півдні України

    І все ж безшлюбність в українців  не була поширеною. Навпаки, саме укладання шлюбу набувало великої соціальної престижності, підвищуючи авторитет людини. В основі укладання шлюбу на Півдні України в XVI−XIX ст. був договір (зговір, змовини, згода) між двома сторонами: батьками й родичами молодого та батьками і родичами молодої. Посередниками між ними виступали довірені особи: сват або сваха.

    Шлюбний договір спочатку укладався усно, а починаючи з XVII ст., оформлювався і письмово, особливо в тих випадках, коли молоді як придане одержували землю. В міру того, як загострювалась земельна проблема, письмове оформлення шлюбного договору стало обов'язковим. Договір фіксувався відповідними документами − шлюбними або виновними листами. Для прикладу, один: «Ми, нижчепідписані, видаючи свою дочку, на ім'я Пелагія, за Юрія Кобилика в Мшанці, записуємо землі п'ять прутів. Ця земля ділиться на дві частини, то є в одному місці два прути, в другому місці три... з межами, лісом, з лазами, сіножатями, з усім, що до цього належить. На вічні часи в придане цьому Юрію Кобилику, своєму зятю, записую» [13].

    Відповідно  до звичаєвого права під час укладання  договору домовлялися про розмір приданого нареченої, яке складалось із скрині та худоби, внеску молодого (так званого вина та привинку), а також внеску батьків і родичів. Для здійснення цієї акції батьки збиралися на змовини, в яких нерідко брала участь і молода пара.

    Однією  з важливих умов шлюбного договору було наділення молодих землею. Молодому, як правило, обов'язково давали землю, а молодій − лише в деяких регіонах України. Натомість як придане їй виділяли посаг, який наприкінці XIX ст. в основному включав лише скриню − постіль, одяг, білизну. Щодо першої, колись головної частини посагу − худоби, яка за традицією включала батькове придане (худобу, землю, гроші), то вона рідко коли вносилась у шлюбну угоду, що пов'язано з обезземеленням селянства. Однією з національних особливостей, внутрішньо-сімейних майнових відносин українського селянства було надання молодій материзни − тієї частини землі, що передавалась у спадщину тільки по жіночій лінії. Одержавши цю землю, молода могла на власний розсуд розпоряджатися доходом з неї. Як правило, він використовувався на власні потреби, а також на підготовку посагу для дочок [5].

    Взагалі земля як придане залишалась тим  стрижнем, навколо якого будувалась уся система шлюбного договору та шлюбних звичаїв. Але її значення не було однаковим у різних регіонах. Найбільшої ваги вона набувала в районах з найконсервативнішою системою землеволодіння та землекористування, відповідно позначаючись на цінностях шлюбу. В районах Прикарпаття, наприклад, шлюб із безземельним зневажливо називали «шлюбом на вітер» [12]. У районах, де великого значення при укладанні шлюбу надавали наявності землі, роль молодих була незначною. І це логічно, адже в договорі йшлося не про їхню любов, а про поле, що, як відомо, належало батькам.

    До  речі, участь молоді у вирішенні  питання про одруження, як і структура шлюбного  договору,  є  одним  з  показників  демократизації

суспільства та егалітаризації сім'ї. Батьки, звичайно, завжди втручались у процес одруження своїх дітей, але їхня роль при цьому на різних етапах історичного розвитку не однакова. За патріархальних відносин вона була переважаючою, оскільки батьки розпоряджались найважливішими санкціями − економічними: могли позбавити спадщини або ж приданого. З розвитком капіталістичних соціально-економічних відносин, із зміцненням економічної незалежності дітей від батьків, послабленням сімейного контролю над дорослими дітьми зростала роль молодих у самостійному вирішенні питання про своє одруження. Уже в другій половині XIX ст. у більшості районів України поширилась практика участі їх у шлюбних змовинах та сватанні [2].

    Тривалий  час господарські міркування при  одруженні спричинювали певну обмеженість кола вибору шлюбного партнера, соціальну ендогамність шлюбу. Майже до XIX ст. в селах України побутував звичай обирати супутника життя у своєму або в сусідніх селах. В основі цього звичаю лежало бажання краще пізнати ту родину, з якою мали породичатися. Адже репутація сім'ї в минулому мала таке ж велике значення, як і її економічний та соціальний стан. Віддаючи перевагу гідній для свояцьких зв'язків родині, як правило, рівній в економічному і соціальному відношеннях, розв'язували і проблему обранця − рівного за соціальним станом.

    Звичаєве  право українців обмежувало укладання  нерівних шлюбів і насамперед між багатими та бідними. Заможні господарі неохоче родичалися з біднотою, але й бідні селяни так само вважали за краще вибирати собі пару серед рівних: «Не з багатством жити, а з людиною»,— говорилось у народі [8]. Але інколи, щоб поправити матеріальне становище, батьки силоміць віддавали дітей у заможну сім'ю.

    Одним із наслідків укладання «нерівних» шлюбів було приймацтво − поселення зятя в господарство тестя. Така практика загалом суперечила звичаєвому праву українців − патримоніальності шлюбу, коли син, одружуючись, залишався із своїми батьками, а донька «йшла у невістки». І все ж вона була досить-таки поширеною, оскільки мала для цього соціально-

економічну  базу: це не тільки намагання поправити  матеріальне становище за рахунок більш багатих сватів, а й компенсація дефіциту чоловіків у сім'ї нареченої.

В Україні  можна виділити такі види приймацтва:

1. з волі батьків (з примусу);
2. за бажанням;
3. на запрошення.

    В основі першого нерідко лежали меркантильні міркування батьків, і, зрозуміло, зять-приймак дуже часто потрапляв у кабалу до тестя. Ця форма приймацтва найбільш поширеною була там, де панувала система відробітків та найманої праці (у південних районах України), а також у районах з консервативним типом господарства (на Волині, Прикарпатті). Там приймака тривалий час вважали за чужого, а коли він мав залишити сім'ю, то з ним розраховувалися як з найманим робітником. І тільки після десяти років співжиття він здобував право на одержання певної частини майна [3].

    В інших районах України поширенішим  було приймацтво на запрошення. Зятя запрошували в батьківську родину дружини нерідко тоді, коли там не було синів або ж коли вони ще були малі, а сім'ю очолювала вдовиця. Коли зятя приймала вдова, він ставав главою родини, одержуючи певні права на майно, яке належало батькам дружини. У більшості губерній України, насамперед Київській, Полтавській, Харківській, приймак вважався ніби усиновленим і тому його прирівнювали в майнових правах до інших членів родини. У цих же губерніях було поширеним і приймацтво за бажанням − добровільним оселенням зятя в родині тестя.

    Залежно від того, на якій основі базувалося приймацтво, склалося і різне до нього ставлення. До приймацтва з примусу, як правило, ставились негативно («приймаччя — доля собача»), а до приймака − з певною зневагою. Це йшло від того, що він не був господарем у сім'ї, не міг представляти її на сільському сході, а в містах — на цехових зборах. Приймацтво   за   бажанням   громадськістю   не   засуджувалося,   але   й

схвалювалося  не завжди, особливо, коли приймак не очолював родину. Щодо приймацтва на запрошення, то воно, як правило, схвалювалось: адже приймак був рівноправним членом родини, мав право голосу на сільському сході.

 
1.4 Форми шлюбу

    Своєрідність  об'єктивних умов України зумовила різноваріантність шлюбу. Можна відзначити такі його форми: шлюби за згодою, уходом, уводом і «на віру». Перший варіант називався ще законним, інші три − незаконними, оскільки вони не вписувалися в систему державного права та релігійних канонів. Серед українців майже до XVI ст. побутував громадський шлюб, що ґрунтувався на народних весільних звичаях. Починаючи з XVI − XVII ст., укладання шлюбу підпало під контроль церкви, яка оголосила його таїнством і через вінчання ця акція набувала чинності.

    Втручання церкви, проте, радикально не змінило сутності громадянського шлюбу і весілля: у народі, як і раніше, законним вважався шлюб, укладений на основі договору і відзначений весільною обрядовістю. Шлюб із вінчанням, але без весілля вважався недійсним. Як один з проявів опору втручанню церкви виник шлюб «на віру» − без вінчання, але з весіллям. «Бува, що люди живуть, не вінчавшись,− писала П. Литвинова-Бартош, − на віру, справивши принаймні невеличке весілля; не справивши весілля, не можна було жити в парі, хоча б люди й повінчались».

    Шлюб  «на віру», хоча і здобув найбільше  поширення серед українців, не був суто українським різновидом, оскільки мав аналоги з подібними формами шлюбів і в росіян («вільні» шлюби), і в білорусів («на сумління»), і в молдаван («пе коптьор») й інших народів Центральної та Південно-Східної Європи [9].

    Народні звичаї громадянського оформлення шлюбу  існували й після того, як Синод у 1843 р. видав спеціальний указ, що зобов'язував вінчання:

«Молоді після вінчання мають вважатися  подружжям і жити разом». Пізніше, на рубежі XVIII−XIX ст., коли вінчання все ж таки стало складовою частиною весільної обрядовості, шлюбний звичай «на віру» не зник, але дещо трансформувався. Його побутування зумовлювалося своєрідністю соціально-економічних та демографічних ситуацій, наприклад, необхідністю вести спільне господарство розведеними або вдовими, котрі, згідно із законодавством, не мали права вінчатися. До шлюбу без вінчання (а часом і без весілля) вдавалася біднота, а також ті, хто не діставав згоди батьків.