Основні давні види письма та принципи, покладені в їхню основу

     До  приходу в Індію аріїв, тобто  племен з індоєвропейськими мовами, там у дравідійських племен (точніше  ^— у предків цих племен) існувало своє письмо, мізерні зразки якого збереглися на кам'яних печатках.

     Розвиток  форм письма йшов від ідеографії та ієрогліфічного письма до фонографії або буквеного письма. Буквене письмо завершило "графічну революцію" в історії людства. 

     1.2. Альфа, Бета, Гамма - буквене письмо 

       Наше слово алфавіт походить від назв перших двох букв грецького письма. У новогрецькій вимові їхні назви читаються, як альфа і віта. Своєрідною є історія нашого слова буква, пов'язаного з назвою дерева бук. У цій історії не все ясно. Починається вона з дощечок, на яких писалися давні книги. Дощечки ці були букові. У германських мовах назви дерева пов'язані зі словом "книжка": німецькі dіе Висhе "бук" і das Висh "книжка", англійські the beach і the bоок з тими самими значеннями. Отже, в германських мовах назви книжок пов'язані з матеріалом, на якому писалися книжки. Наше слово буква також за своєю формою зберігає зв'язок з назвою бук. По-німецькому букви називаються diе Вuchstaben (щось на зразок "букові або книжкові палички").

     Німецьке  слово, що за значенням відповідає нашому буква, веде нас у давні дописемні  часи. Якщо ви коли-небудь читали "Історії" Геродота, то, можливо, пам'ятаєте розповідь про скіфських віщунів, які для пророцтв використовували в'язки вербових лозин. Схоже на те, що ці лозини були якоюсь "передмовою" для винайдення письма. Однак навіщо скіфам треба було винаходити письмо, якщо у греків того часу вони могли запозичити буквене письмо? Інші народи, що прийшли на зміну скіфам, саме так і вчинили.

     Зразком для створення перших систем буквеного  письма, як уже було сказано вище, стали 24 давньоєгипетські алфавітні знаки, що позначали початкові приголосні односкладових слів. Імовірно, що ці знаки було створено на основі акрофонії, але слова, які починалися приголосними, були вже не єгипетськими, а словами однієї з давніх семітських мов. Ці слова в зміненій формі збереглися в назвах букв грецького алфавіту.

     Найдавніші  системи буквеного письма, тобто  алфавіти, складалися лише з приголосних, поруч з якими передбачалися  голосні. Це — консонантні алфавіти (латинське consonans — "приголосний"). Цілком можливо, що давні греки ще наприкінці IX сторіччя або на початку VIII сторіччя до Н.Х. запозичили своє буквене письмо, свій алфавіт у мешканців міста Губла (по-грецькому [Byblos], згодом по-арабськи Джубайл) у Ливані, з яким вони торгували. Це гублітське письмо консонантного типу було відкрито у 1929 році під час розкопок на місці давньої Губли. У давніх писемних пам'ятках (написах) з Губли налічувалося від 38 до 75 знаків. Ці знаки мали форму єгипетських ієрогліфів, причому для передачі того самого приголосного використовувалися різні ієрогліфи. Їх прочитати було дуже важко і визначити їхні мову та зміст. Це вдалося зробити в 1930 році. їхня мова була семітською, а напрямок письма (воно ще дістало назву псевдоієрогліфічного), як і в арабському письмі — лівобіжний. За допомогою новітніх засобів датування вдалося визначити приблизний вік гублітських написів: від 3000 до 1800 років до Н.Х. Це була заслуга французьких учених.

     На  Сінайському півострові (між Єгиптом  і Палестиною) було відкрито ще в 1910 році досить недбало виконані написи теж у формі єгипетських ієрогліфів. Англійський єгиптолог і мовознавець Алан Хендерсон Гардинер (1879-1963) у 1917 році встановив, що мова цих написів, так само, як і гублітських, - давньосемітська і в них використано на основі акрофонічного принципу 24 знаки ієрогліфічного письма. Ряду вчених з різних країн вдалося проникнути в зміст цих сінайських написів. їх датують приблизно від 1800 до 1200 року до Н.Х.

     Попередником  фінікійського письма в Палестині  було давньоханаанське письмо з 22 консонантних знаків, яке було в ужитку приблизно від 1800 до 800 року до Н.Х. На його підставі утворилося пізніше фінікійське письмо теж з 22 знаків, за своїм походженням таких самих, як єгипетські ієрогліфи, образних знаків.

            У фінікійському письмі були знаки лише для приголосних. Серед цих приголосних були такі, що не мали відповідників у звуковому складі давньогрецьких діалектів.

   Відхилення  від фонографії з її принципом  — один знак відповідає одному звуку (або одній фонемі) — можна класифікувати у такий спосіб:

     1) той самий звук передається кількома знаками, наприклад, в англійській мов: саn "могти" і kіll "вбивати" (полісемія);

      2) той самий звук передає рінні звуки, у тій же мові: саn і сеnt "цент" (монета) (поліфонія);

     3) кілька знаків передають один звук, наприклад, у німецькій мові Schrift"шрифт" (десмосемія);

     4) один знак передає сполучення приголосних;

     5) дуже рідкісний випадок: відсутність  знака для наявного в мові звуку, наприклад, у давньогрецькому лапідарному або монументальному письмі: НРА (hега) (кеносемія);

     6) у деяких буквених  системах  письма вживаються  знаки,  що  не  мають звукових відповідників. Так, приміром, у французькій або англійській системах: по-французьки пишеться doigt "палець", а вимовляється [dwa], по-англійськи пишеться know "знати", а читається [nou]. Це пояснюється тим, що вимова слів змінилася, а написання залишилося тим самим. У російському письмі до його реформи в 1917 році після твердих приголосних у кінці слів ставився "твердий знак" [єр], проте він ніяк не вимовлявся: сонъ, синъ, столъ, стулъ, супъ. Ця особливість деяких буквених систем письма (ке-иофонія - "пустоголосся") є досить поширеною.

     Вживаний  тепер нами знак Ь [ерь], а в російській мові також знак Ъ[єр] -це не пусті звуки. В українській мові знак Ь вказує лише на пом'якшення приголосних, за якими він іде (день, палець, біль), а в російській мові, крім пом'якшення приголосних (степь, боль, день, кровь), він передає звук [j] перед так званими йотованими голосними е, ю, я (дьяк, бью, пьешь). Знак Ъ

передає в російській мові також звук [j] після словотворчих префіксів: (вьехать, предьявить) та в словах іншомовного походження коньюнктура, обьект, адьютант. Хоча в російському алфавіті є знак Й (і коротке), що відповідає звуку [j], у вищевказаних випадках замість нього вживаються Ь та Ь. Історія російського знака ЬІ [еры] така: вперше він був складений з двох букв Ъ - І і не мав нічого спільного з твердим знаком.

     Єдина послідовна фонографія — це фонетична  та фонологічна транскрипція, про які вже йшлося вище

     Ми  звикли тепер до того, що наша мова існує не лише в її писемній формі. Нам важко оглянутися на ті тисячоліття, коли мови існували лише в своїх звукових формах і коли спілкування людей було можливим лише при безпосередніх контактах одне з одним.

     У більшості випадків для кожної мови застосовується одна система письма, але як виняток використовуються кілька систем. Так, для японської мови: два випадки складового письма (катакана і хірагана) та китайські ієрогліфи (кандзі). Для більшості буквених систем характерні два різновиди форми знаків: рукописні форми та книжні (друковані) форми з розрізненням великих і малих знаків, що їх складають. Єдиним прикладом відсутності цих розрізнень є грузинське письмо.

     Якщо  спитати когось, скільки літер, наприклад, у російському алфавіті, то опитуваний з певністю відповість — 33, але буде здивований уточненням: насправді їх, враховуючи розрізнення форм, — 126, тобто 33 великі (вважаючи е з двома крапками окремим знаком), ЗО малі (відсутні великі: ы, ь, ъ) у книжках і стільки ж у рукописах, усього 126 знаків!

     Мало  знати загальну кількість (набір) писемних і друкованих знаків нашого письма, треба вміти ними користуватися. Ми маємо на увазі різницю між графікою — набором літер та орфографією (грецьке [огthos] "прямий, правильний" і gгарhо "пишу"), яка у нас називається також правописом.

     Після широкого розповсюдження буквеного  письма у формі грецького алфавіту, що складається зі знаків для голосних та приголосних, відповідно видозмінюючи, його пристосували для різних мов. На Кавказі Месропа Маштоца вважають винахідником вірменського письма (IV ст. до Н.Х.), а на думку деяких — також і грузинського та агванського (агванці колись жили в Азербайджані). Просвітитель слов'ян Кирило (він же Костянтин) створив так звану глаголицю в IX сторіччі Н.Х. У цьому випадку відбулося непорозуміння з назвами: та абетка, яку називають кирилицею, була пристосуванням грецького ("уставного", що складається з великих букв) письма для слов'янських мов, а глаголицю було створено Кирилом. У XIV сторіччі просвітитель зирян (комі) Стефан Пермський винайшов для них абетку на основі російського письма. У Північній Америці в XIX сторіччі вождь індіанського племені черокі на основі англійського письма розробив складову абетку для своєї мови. Його звали Секвойя, і його іменем стали називати найвищу сосну, яка росла в Америці — гігантську секвойю.

     Принцип буквеного письма, вже закладений в єгипетському ієрогліфічному письмі, було перенесено з Єгипта до Палестини  — Хана-ан, у фінікійський Біблос (Губла), звідти — до Греції та Малої Азії, а від греків він був запозичений етрусками та римлянами в Італії.

     Разом з християнством це письмо перейшло на Схід, у Грузію та Вірменію і на північ, у слов'янські землі.

     Обидві  слов'янські абетки — кирилиця та глаголиця  ^— стали застосовуватися одночасно, починаючи приблизно з X сторіччя. У кирилиці 41 букші, н глаголиці 40 букв. Відповідно до фонетики слов'янських мов довелося додати 12 знаків і 6 комбінованих знаків, так званих лігатур.

     Дещо  видозмінену глаголицю використовували  в богослужбових книгах південні слов'яни до XIX сторіччя, а кирилиця застосовувалася в таких книгах у нас до недавнього часу. Початок нашого нинішнього письма пов'язаний з реформами Петра І, який на відміну від церковного письма запровадив у вжиток "гражданське" письмо зі спрощеними формами букв кириличного письма. Для Петра І було видано "Изображение древних и новых писмен славянских печатних и рукописних" (1716) і він власноручно викреслив старі форми букв та затвердив нові. Це була перша реформа старого кириличного письма. Друга реформа російського письма відноситься вже до 1917 року, коли за розпорядженням Тимчасового уряду були скасовані букви ^ГЬ, І та твердий знак після приголосних у кінці слів.

     Після революції 1917 року, крім слов'янських  народів колишньої Російської імперії (росіян, українців, білорусів), російське письмо для своїх мов стали застосовувати народи тюркські (татари, башкири, чуваші, азербайджанці, туркмени, узбеки, казахи, киргизи та інші), фінно-угорські (комі-зиряни, марійці, удмурти, мордовці, ханти, мансі та інші), іранські (осетини, тати, таджики), монгольські (калмики, буряти), а також багато народів Кавказу та північно-східної Азії. Латинським письмом користувалися прибалтійські народи — литовці, латиші, естонці, у грузинів та вірмен вживалися свої давні алфавіти. Євреї використовували своє давнє письмо для мови ідиш, за походженням німецької (з деякими особливостями).

     Слід  сказати, що незважаючи на деяку непослідовність  щодо звукопису й труднощі орфографії, нам звично й зручно користуватися нашим письмом так, як і більшості народів світу, які користуються для своїх мов різними видозмінами латинського письма. Свої оригінальні системи письма сьогодні застосовують: китайці, японці, бірманці, муонг-тайці (сіамці), багато народів Індії, корейці, ефіопи та інші народи їхньої країни, євреї (для мови іврит), араби та інші народи, що сповідують іслам. У євреїв та арабів свої буквені (консонантні, тобто з позначенням для приголосних) системи письма, а в інших згаданих народів існують різні системи складового (силабічного) письма, за винятком китайців з їх давнім ієрогліфічним письмом, яке в них запозичили японці. 
 

     2.Історія українського правопису. 

     2.1. Періодизація розвитку українського правопису 

      
       Правопис (орфографія) є системою загальноприйнятих правил, що визначають способи відтворення мови на письмі. Без загальнонаціонального правопису не може обійтися жодна літературна мова, оскільки єдиний правопис сприяє усталенню мовних норм, а отже, й піднесенню мовної та взагалі національної культури.

     У більш як тисячолітній історії українського правопису виділяють чотири періоди.

     Перший  період (XI XVI ст.) пов'язаний з пристосованою  до особливостей староукраїнської мови орографічною традицією відомих  просвітників та проповідників християнства Кирила й Мефодія. 
           Другий період (XVI XVII ст.) відбиває вплив на староукраїнське (здебільшого церковне) письмо південнослов'янської орфографії. 
          Третій період (XVII початок XIX ст.) започатковано виданою 1619 р. «Граматикою» українського мовознавця, письменника, церковного діяча й просвітника Мелетія Смотрицького. Орфографічні норми Смотрицького здобули загальноукраїнське визнання.

     Четвертий період починається з першої чверті XIX ст., коли відбувалося формування нової української літературної мови на народній основі. Власно кажучи, саме цей період нам найбільше і цікавий, тому що саме в той час починається та розвивається формування сучасного українського правопису. 
 

     2.2. Розвиток правопису протягом XIX сторіччя 
 

     Такі українські письменники першої половини XIX ст., як П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, І. Галка та ін., намагалися базувати український правопис на фонетичному принципі, послідовно використовуючи при цьому сучасну їм російську графіку як спадщину XVIII cт.  
        Перша спроба заснувати український правопис на фонетичному принципі пиши, як чуєш належить О. Павловському, який у своїй «Грамматике малороссийского наречия» (1818 р.) теоретично обґрунтував використання цього принципу для української мови і послідовно провів його у наведених українських прикладах (гомінъ, візьме, твій, жінка, нічь, літо, тінь). Віртуозної фонетичності досяг М. Гатцук у своїй праці «Ўжинок рідного поля» (Москва, 1857). Звук [ў] передавався в нього відповідно літерою ў (ўже), голосні з попереднім [й] літерами а, о, е, у з тільдою голосний [и] сучасною и і т. ін.