iнвестиційна активність в Україні

     В економічній теорії важливою ознакою  класифікації інвестицій щодо економіки  держави виступають реальні та фінансові інвестиції. Реальні інвестиції – довгострокові вкладення коштів у реальні активи як матеріальні (виробничі основні та оборотні засоби, споруди, обладнання), так і нематеріальні (патенти, ліцензії, ноу-хау). Прямі реальні інвестиції прийнято ототожнювати із капітальними вкладеннями (інвестиціями). Фінансові інвестиції – вкладення коштів у різні фінансові інструменти (активи), наприклад, фондові цінні папери, депозити, паї тощо.

      Інвестиційний процес починається з ринку, оскільки заощаджень та доходів інвесторові для початкового вкладення капіталу, зазвичай, недостатньо. Інвестиційний ринок є середовищем, яке має комплексну структуру та визначену кон’юнктуру, в якому взаємодіють інвестори, виробники та власники інвестиційних товарів, фінансові посередники й органи держаної влади та управління (див. рис. 1).

Рис. 1. Структура інвестиційного ринку [6, с. 42]

     Ринок об’єктів реального інвестування пропонує інвестиційні товари: нерухомість, ділянки під забудову, обладнання, нові технології, ліцензії, патенти на винаходи та відкриття, досвід, знання, ноу-хау, інжинірингові послуги. Виробництво та рух інвестиційних об’єктів (товарів) на ринку інвестицій забезпечується елементами інвестиційної інфраструктури, основне завдання яких – обслуговування інвестиційної сфери та задоволення інвестиційного попиту. Інвестиційна інфраструктура включає інформаційно-консультаційні центри, банки, інноваційні фонди, лізингові компанії, біржі.

     Ринок інструментів фінансового інвестування характеризує економічні відносини  з приводу купівлі-продажу капіталу. Це механізм перерозподілу капіталу між кредиторами та позичальниками за допомогою посередників на основі попиту на капітал та його пропозиції на капітал. Ринок фінансових активів поділяється на: грошовий ринок (ринок цінних паперів, боргових свідоцтв зі строками погашення менше одного року), ринок капіталів (довгострокових цінних паперів та корпоративних акцій), кредитний ринок (боргових зобов’язань за довгостроковими кредитами) [6, с. 34-41].

     Інвестиційний процес проходить за участю суб’єктів інвестиційної діяльності, до яких належать інвестори та учасники, які забезпечують здійснення інвестицій. Суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути державні органи влади, фізичні та юридичні особи України та інших держав.

     Основним  суб’єктом інвестиційної діяльності виступає інвестор, який приймає рішення  про вкладення, залучення майнових та інтелектуальних цінностей в  об’єкти інвестування з метою отримання певних вигід від експлуатації створеного об’єкта. Інвестором також може бути учасник фондового ринку, який має вільні кошти і намагається вкласти їх з метою отримання доходу (відсотків). За ознакою спрямованості основної господарської діяльності інвесторів доцільно поділити на індивідуальних та інституціональних.

     Індивідуальний  інвестор – фізична особа, як резидент або ж нерезидент, що здійснює інвестиції для розвитку своєї основної операційної господарської діяльності. 

     Інституційний інвестор – переважно, це юридична особа, фінансовий посередник, що акумулює засоби індивідуальних інвесторів і здійснює інвестиційну діяльність, спеціалізовану на операціях з цінними паперами. Основними інституційними інвесторами є інститути спільного інвестування.

     Загалом доцільно виокремити такі основні рівні  суб’єктів інвестування:

1. Держава – реалізовує свої функції через систему інституцій або здійснює безпосереднє інвестування економіки. Держава може брати участь у інвестиційному процесі як прямо, через державний сектор економіки, так і опосередковано – через свої інституції.
2. Елементи фінансово-кредитної системи – банківська та небанківська фінансово-кредитна система. Дієвими суб’єктами інвестиційного процесу на цьому рівні є фінансові установи, до яких належать банки, кредитні спілки, лізингові компанії, страхові компанії.
3. Виробничо-господарські об’єднання – акціонерні товариства, товариства з обмеженою, повною та додатковою відповідальністю, командитні товариства.
4. Угрупування, які поєднують капітали з метою досягнення спільних інвестиційних цілей – холдинги, промислово-фінансові групи, концерни, консорціуми.
5. Фірми з надання спеціалізованих послуг та виконання різних інвестиційних робіт – фірми-девелопери, фірми-рієлтери, консалтингові фірми, екаунтингові фірми [6, с. 64-69].

     Сукупність  практичних дій громадян, юридичних  осіб і держави щодо реалізації інвестицій може здійснюватися в різних формах. Основною організаційно-правовою формою (правовим документом), яка регулює  відносини між суб’єктами інвестиційного процесу виступає договір (угода). Тому виділяють таку юридичну категорію як господарська угода, яка регулює основну господарську діяльність суб’єктів. Отже, категорії “угода” та “господарська угода” співвідносяться як загальне і особливе.

     До  інвестиційних за своїм характером відносяться такі угоди: власне інвестиційні, засновницькі, в яких зазначаються умови передачі майна створюваному суб’єкту господарювання, порядок розподілу прибутків та збитків, а також угоди про розподіл продукції.

     Виділяють наступні складові інвестиційної угоди:

• Назва та номер угоди.
• Місце та дата укладання.
• Предмет та мета.
• Юридична основа та основні дефініції угоди.
• Управління та ведення справ спільної інвестиційної діяльності.
• Внески учасників, порядок їх передачі в спільну інвестиційну діяльність та реінвестування доходів.
• Програма та бюджет спільної інвестиційної діяльності.
• Права і обов’язки учасників угоди.
• Фінансові і майнові відносини учасників.
• Форс-мажорні обставини.
• Відповідальність учасників, вирішення та урегулювання спорів у судовому порядку.
• Додаткові умови.
• Місцезнаходження (місце проживання), поштові і платіжні реквізити та підписи сторін.

     З вищерозглянутого теоретичного аспекту  інвестиційного процесу можна зробити  висновок про актуальність даного питання  у економічній науці та його важливість щодо розвитку не лише сприятливого інвестиційного клімату, а й для національної економіки загалом. 
 
 
 

     2. Передумови та  розвиток інвестиційної  діяльності в Україні

     У  першій  половині  XIX  ст.  європейською  економічною думкою  майже  повністю  було  сформовано  засади  неокласичного  та кейнсіанського  аналізу  інвестиційних  процесів,  що  передбачали саморегулювання  інвестиційної діяльності як усередині  країни, так  і на всьому міжнародному господарському просторі. За чинники саморегулювання брались норма прибутку та ставка процента, за необхідні умови зростання інвестицій − зростання доходів, особливо тієї частки, що перетворюється на заощадження, а за основну рушійну силу економіки – попит на товари.

     Більшість  авторів  визнавала,  що  пожвавлення  інвестиційних  процесів може  стимулювати  держава,  використовуючи  грошово-кредитні  й  фіскальні важелі,  державні витрати (коли  вони перевищують  надходження) і державний борг. Однак майже всі вони вважали, що  втручання  держави може  призвести  до розбалансування  ринку  інвестицій,  відпливу  національних  капіталів.  Таке  втручання вони розглядали як виняток, пов'язаний із необхідністю формування раціональної структури суспільного виробництва.

     Водночас,  уже  у  цей  час  йдеться  про  активну  політику  держави  у  сфері міжнародної міграції капіталів. Пропонується застосовувати  регулюючі  важелі впливу  щодо  інвестиційних  потоків  з  огляду  на  необхідність захисту національних капіталів, які зайняті у молодих  перспективних  галузях економіки всередині країни, як від конкуренції   іноземних капіталів  за межами країни (особливо тих, що сприяють припливу сировинних ресурсів з-за кордону і  завоюванню  ринків),  так  і (частіше)  від  відпливу  національних  капіталів  за кордон.

     Отож, багатовекторність інвестиційного процесу передбачає державне регулювання  різних напрямів інвестування, а державна політика щодо інвестиційної діяльності виступає основною передумовою формування ефективного та сприятливого інвестиційного клімату нашої країни. Відповідно  до  Закону  України «Про  інвестиційну  діяльність»  державне  регулювання  інвестиційної діяльності включає управління державними  інвестиціями, а також регулювання умов  інвестиційної діяльності  і контроль  за  її  здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності [1].

     Державне  регулювання інвестиційної діяльності в Україні здійснюють:

1. Президент України.
2. Кабінет Міністрів України.
3. Міністерство фінансів.
4. Національний банк України є центральним банком України.
5. Антимонопольний комітет України.
6. Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку.
7. Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України.
8. Державне агентство України з інвестицій та інновацій.

     Чималу  роль щодо розвитку інвестиційної діяльності відіграє інвестиційне законодавство, яке за роки незалежності зросло майже  до тисячі законодавчих актів. Українське інвестиційне законодавство складається  із сукупності нормативно-правових актів, основними з яких є:

1. Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. № 1560-ХІІ.
2. Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” від 13 жовтня 1992 р. № 2673-ХІІ.
3. Закон України “Про інститути спільного інвестування” від 15 березня 2001 р. № 2299-ІІІ.
4. Закон України “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р. №93/96-ВР.

     Сукупність  політичних,  економічних,  соціальних  та  правових  умов, що максимально  сприяють інвестиційному  процесу,  в науковій  літературі визначено як  інвестиційний клімат  країни,  який  характеризується  її інвестиційним потенціалом та  інвестиційним ризиком. Відомо, що потенціал − це  джерела,  можливості,  засоби,  запаси,  які можуть  бути  використані  для вирішення  певного  завдання,  досягнення  певної  мети.  Об'єктивні  умови інвестування  можуть  характеризуватися  такими  показниками,  як:  темпи економічного  зростання,  норма  прибутку,  співвідношення  споживання  і заощаджень,  ставка  позичкового  проценту,  рівень  і  динаміка  інфляції, споживчий  попит  населення,  а  також  наявністю  і  співвідношенням  факторів виробництва, його інфраструктури тощо. Рівень невизначеності прогнозу щодо одержання  прибутку  від  інвестицій  характеризує  інвестиційний  ризик  країни  [5, с. 32].

     Таким чином, інвестиційний клімат найкраще характеризує умови для розвитку інвестиційної діяльності в Україні. На рисунку 2 відображені фактори, які  впливають на формування вітчизняного інвестиційного клімату.

     Рис. 2. Фактори формування інвестиційного клімату в Україні [6, с. 43]

     Щоб дати оцінку інвестиційного клімату, на нашу думку, необхідно охарактеризувати п'ять найважливіших його складових: політичну ситуацію, правове середовище, макроекономічні чинники, податкове  оточення, регуляторний вплив.

     1. Політична ситуація характеризується  такими показниками, як стабільність  політичної системи, наявність/відсутність  конфліктів між політичними опонентами, частотність зміни урядів, кількість  політичних скандалів, ступінь  довіри до влади тощо.