Лінгвокультурні особливості перекладу політичного дискурсу

З огляду на те, що вербальний склад політичного дискурсу постійно змінюється, адже змінюється суспільство  та історичний час, в якому він  з’являється, у сучасній лінгвістиці  політичний дискурс досліджується  як джерело неологізмів.

Важливим фактором впливу на формування дискурсу є ідіостиль  політика, у зв’язку з чим, вивчаються також особливості вербального  оформлення виборчих кампаній політичних партій, техніка переговорів, моделі вирішення конфліктних ситуацій.

Необхідно зазначити і  наступне питання, розглянуте Г. Л. Жуковцем. Підвищення інтересу до вивчення різних, в тому числі лінгвістичних і  риторичних особливостей сучасного  політичного дискурсу, зумовлене  низкою причин, серед яких найголовнішими виступають поєднання вербальних і  невербальних компонентів у сучасній комунікації та диверсифікація політичного  дискурсу, що зумовлена розвитком  інформаційних технологій [16, с. 6].

Політичний дискурс як комунікативне явище включає  і наступні важливі характеристики: у політичному дискурсі поєднуються  риси різних стилів мовлення: офіційно-ділового (спільні риси – клішованість, формульність резолюцій звітів та інших політичних документів), суспільно-політичного (спільні  риси – лексичні одиниці), наукового (спільні риси – значний власний  термінологічний фонд, мова політології  як науки), стилю художньої літератури (спільні риси – синкретичність, гетерогенність, відкритість політичного  словника, емоційне навантаження політичної лексики) [16, с. 9].

Головна мета політичного  дискурсу – переконати аудиторію  – зумовлює постійну антропосрямованість  політичного дискурсу. Це вимагає  урахування когнітивних, психологічних  і соціальних параметрів аудиторії, рівня освіти, професійної та регіональної належності, віку і статі. На мовному  рівні це відбивається на виборі лексичних  одиниць, наприклад, спеціалізованої  лексики, жаргонізмів, використанні звертань і привітань на мові або відповідному діалекті аудиторії [32, с. 241].

Іншою характерною рисою  політичного дискурсу є його двомовність  чи двозначність. Не дивлячись на відкритість, прямоту і інформативність тексту політичної промови, дискурсу все ж  таки властиве замовчування певних фактів, або навмисне спотворення істини, з метою досягнення бажаного впливу на аудиторію та бажаного результату. Тут доцільно навести твердження В.В. Паніна: "Специфічною рисою  агітаційно-політичних текстів є  їх спільна комунікативна установка  на, те щоб зацікавити, захопити, запевнити  адресата, повівши за собою" [22, с. 122]. Далі у своїй статті він зазначає чотири типи двозначності у політичному  дискурсі, а саме: 1) евфемізми; 2) жаргон; 3) бюрократична мова; 4) так званий "пишномовний  стиль" [22, с. 123].

Отже, політичний дискурс  поєднує у собі і лінгвістичні, і комунікативні ознаки, і реалізується у суспільстві як промова, яка  належить одній політичній особі, з  її характерними мовними особливостями, відображає мовні, соціальні та культурологічні  особливості народу, в якому здійснюється, і орієнтований на певну цільову  аудиторію, зі своїми психологічними та етнічними особливостями. Політичний дискурс становить складнощі  для перекладача, адже його адекватний переклад із високим рівнем передачі прагматики промови передбачає передачу мовою перекладу і особливостей ідіостилю мовця, і соцікульторологічних особливостей, а також засобів  політичної двозначності.

1.3  Характерні ознаки політичного дискурсу

У сучасному просторі ЗМІ  політичний дискурс набуває певних спільних характеристик, які розкривають  саме поняття дискурсу і дають  чіткий аналіз цього мовного явища, що полегшує роботу перекладача при  подальшій роботі з промовою. Тут, ми вважаємо доцільним зазначити, що у своїй статті "Політичний дискурс  як предмет політологічної філології" В. З. Дем’янков [14, с. 35] виокремлює наступні ознаки сучасного політичного дискурсу:

1. Оціночність та агресивність  політичного дискурсу.

Оскільки терміни політичний і моральний мають оціночний  компонент, в лінгвістичному дослідженні  завжди фігурують міркування позалінгвістичні.

Так, коли намагаються охарактеризувати особливості "тоталітарського" дискурсу, неминуче вводять в опис етичні терміни:

·  "Ораторство": домінує декламаторській стиль звернення,

·  Пропагандистський тріумфалізм,

·  Ідеологізація всього, про що говориться, розширене вживання понять, які іноді суперечать логіці;

2. Перебільшена абстракція  і науковість:

·  Підвищена критичність та "гарячність";

·  Насиченість лозунгами, пристрасть до заклинання;

·  Агітаторській запал;

·  Преваліювання "Зверхнього Я";

·  Формалізм партійності;

·  Претензія на абсолютну істину.

Ці властивості виявляють  полемічність, взагалі притаманну політичному  дискурсу і відрізняють його від  інших видів мовлення. Ця полемічність позначається, наприклад, на виборі слів і являє собою перенесення  військових дій з поля бою на театральні підмостки [12, с. 112].

Отже, полемічність політичної мови - своєрідна театралізована агресія. Направлена полемічність на навіювання негативного ставлення до політичних противників, на нав'язування (як найбільш природних та безперечних) інших  цінностей і оцінок. Для будь-якого  політичного дискурсу також характерні насиченість неологізмами, інтернаціоналізмами, клішованими фразами. Як зазначає К. С. Серажим основними елементами прагматичної структури дискурсу є  прагматичний фокус, що маючи характер універсалів відображає найбільш загальні та істотні ознаки дискурсу [28, с. 15]. Також, важливою ознакою є і його соціальна спрямованість, тобто  вплив, за допомогою мовних засобів  здійснюється на певну групу соціуму. Окрім цього, політичний дискурс  значною мірою формується залежно  від особистого ідіостилю промовця, його іміджу, визначаючи насиченість  тими чи іншими мовними засобами, та використання тих чи інших мовних, риторичних і психологічних прийомів.

Отже, політичний дискурс  – це складне і багатогранне лінгвістичне явище, яке, особливо раніше, тісно пов’язували  із поняттям зв’язного тексту, і  яке наприкінці двадцятого століття отримало свої відмінні риси, характеристики і особливості. Дискурс як комунікативне  явище є об’єктом досліджень не лише лінгвістики або філології, а також і ряду інших дисциплін, адже він виступає на стику мовного, риторичного, психологічно, соціального  простору, та культурної традиції. Політичний дискурс як один із різновидів дискурсного  жанру, динамічне і дуже актуальне  поняття, що протягом останніх двадцяти років активно вивчається вченими  із різних наукових сферо. Політичний дискурс має чітку соціальну  направленість, прагматичний фокус, залежність від ідіостилю мовця, а також  віддзеркаленням політичного, соціального  і певною мірою культурного життя  як нації, що у свою чергу створює  ряд труднощів для роботи перекладача. Значна кількість проблем виникає  під час перекладу, також через  насиченість метафорами, неологізмами, клішованими фразами, які не мають  чітко встановлених і однозначно прийнятих еквівалентів, а також  наявність засобів політичної сугестії створює додаткові складнощі. Тож  у наступному розділі розглянемо основні прийоми і способи  передачі всіх перерахованих аспектів, зумовлених переважно екстралінгвістичними, соціокультурними факторами впливу на мову і зміст політичного дискурсу.  

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ  ЛІНГВОКУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ ПЕРЕКЛАДУ  ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ 

2.1 Відмінності  англомовного і україномовного  сучасного політичного дискурсу, зумовлені впливом екстралінгвістичних  чинників

Дипломатичний дискурс утворився  внаслідок бурхливого розвитку міжнародних  контактів, становлення незалежних держав, зміцнення культурних і політичних зв'язків. Внаслідок цього розвитку і сформувалися особливості політичного  дискурсу українських провідних  діячів політики, так само і англійських  та американських, які обов’язково  слід враховувати під час перекладу. Адже передача екстралінгвістичних  аспектів будь-якого тексту чи дискурсу становить мету перекладача, іноді  надзвичайно важливу для правильного  сприйняття та розуміння реципієнтом  отриманого повідомлення.

Спілкування на міжнародному рівні визначають і регулюють  правила протоколу, особливі норми  етикету й церемоніалу. Вони визначають не тільки поведінку дипломатів та глав держави, проведення важливих заходів  міжнародного рівня, а й оформлення дипломатичної документації.

Отже, у наступному розділі  ми намагатимемося сформулювати та пояснити основні відмінності англомовного та україномовного політичного дискурсу, а також розкриємо складнощі, що виникають під час перекладу  англомовного дискурсу українською  мовою, і наведемо способи передачі повного змісту і прагматичного  аспекту під час перекладу  політичного дискурсу.

Невпинно зростаюча роль політиків у вирішенні першочергових  проблем людства викликала збільшення інтересу до вивчення політичного дискурсу різних країн. Однак необхідно підкреслити, що в останні десятиріччя ХХ століття вивчалися, переважно, окремі аспекти  політичного дискурсу. Також досліджувалися різні аспекти сучасного політичного  дискурсу на матеріалі англійської, німецької, іспанської та швецької мов. Увага приділялась аналізу індивідуального  стилю політиків, випадкам комунікативних невдач, найбільш ефективним і поширеним  стилістичним і риторичним прийомам, що застосовувались у промовах політиків [25, с. 8].

Для того, щоб зрозуміти  основні характеристики англомовного та україномовного політичного дискурсу слід провести аналіз і виділити основні  відмінності між ними, що безперечно допоможе перекладачеві направити  переклад того чи іншого політичного  дискурсу у правильне русло.

Отже, щоб реципієнт не лише отримав повну інформацію зазначену  мовцем і автором дискурсу, але  і піддався тому впливу, на який і  розрахований дискурс, тобто щоб  зберегти прагматичний вплив. Адже політична  промова направлена, перш за все, на досягнення бажаного політиком результату, і на привернення цікавості народу, аудиторії на свою сторону.

Як нам відомо, кожен  народ окремої країни має свою культурну спадщину, історію розвитку, соціальний устрій, що протягом років  у своїй сукупності і формує його менталітет, зумовлюючи психологічні особливості сприйняття життя, чинить безперечний вплив на його свідомість і утворює значним чином модель поведінки у своїй країни, тим  самим визначаючи соціальну поведінку, соціальні прагнення, рівень домагань. Усе це у кінцевому рахунку утворю картину політичного життя країни кожного члена нації. Тим самим окремий народ очікує і потребує певних дій від політиків, що і є ключовим для політичного діяча під час формування агітаційної програми і конкретно промови. Український народ і американський чи англійський значно відрізняються своїм менталітетом, історією, традиціями, що і відображається у політичному дискурсі як і в інших сферах життя. Безперечно існують спільні риси, схожі особливості для політичного дискурсу як комунікативного та лінгвістичного явища, але прагматичний ефект, і мовні засоби досягнення кінцевої мети промови і виконання результату відмінні. Тож далі, розглядатимемо український та американський дискурс, з метою виділення основних відмінностей та взагалі особливостей, і їх важливість для здійснення перекладу.

Як зазначає К. С. Серажим  у своїй статті "Сучасний український  політичний дискурс: формування нового стилістичного канону" докорінні  політичні зміни в Україні  кінця XX століття супроводжувались радикальними змінами і в суспільно-політичній свідомості, що вплинуло на систему  мови в цілому, і на мовні засоби, що вживаються у політичному дискурсі зокрема Нові умови функціонування ЗМІ сприяють формуванню нового стилістичного  канону, під яким ми розуміємо єдність  структурних та змістових принципів  організації мовних одиниць. Його основу складають норми відбору й  сполучення мовних елементів у тексті відповідно до завдань комунікації [29].

На ритуалізацію політичної мови в радянські часи цілком слушно вказують А.Н. Баранов і Е. Г. Казакевич. На їхній погляд, ритуалізація мови є неодмінною умовою функціонування політичної культури, основаної на тому, що супер-его "народ" займає в політичному дискурсі, тобто  в ситуації політичної комунікації, одночасно два місця – і  суб'єкта ("від імені якого усе  робиться"), й адресата ("в ім'я  якого усе робиться"). У політичній культурі такого типу "досягнення згоди  відсувається на задній план, а то й  зникає взагалі - домовлятися ні з  ким" [4, с. 14]. Іншими словами, в доперебудовні  часи політична мова не виконувала функції засобу комунікації, отже, повноцінного політичного дискурсу як такого не існувало. А.Н. Баранов і Е.Г. Казакевич  формулюють цей факт так: "у політичному  дискурсі "народ" як супер-его  був поданий у вигляді окремих  неавтономних псевдополітичних суб'єктів, що не перебували в реальному діалозі, але імітували його, мимоволі ритуалізуючи політичну комунікацію [4, с. 15-16]. Справжній  політичний дискурс став можливим лише у посттоталітарну добу.

Негнучкість і формульність як визначальні ознаки радянського  політичного дискурсу визначає О.В. Какоріна; за її спостереженнями, радянський політичний дискурс (особливо в період від середини 60-х - до середини 80-х  років) становив собою неприродно стабільну  систему. Коло тем було заздалегідь  задане, оцінки були соціально санкціоновані, існувала вироблена система фразеологічних засобів, використовувалися відібрані  в ході становлення традиції способи - кліше [18, с. 18].

Для мови наших днів характерним  є розвиток тенденцій, що з'явилися  у період перебудови. Комунікація  стає адресною, діалогічною. На зміну "розмитому" "ми" приходить конкретне "я". Повертаються лексеми, що у радянський період вийшли зі щоденного вжитку у зв'язку зі зникненням реалій, які  вони позначали в українському минулому (віче; правиця (праве крило парламенту). Актуалізації "застарілої" лексики  великою мірою сприяє відродження  духовних традицій, культурник цінностей  і суспільних реалій, які були втрачені чи заборонені у добу тоталітаризму. З іншого боку, значна частина політичної лексики, що донедавна становила  поняттєву основу політичного дискурсу, перейшла у розряд потенційних історизмів, які позначають явища радянського  минулого (політбюро, соціалістичний табір) [29].

У Сполучених Штатах внаслідок  зростання зв’язку політики та капіталу, проведення масштабних виборчих кампаній, розвитку високих технологій та ЗМІ, нарешті, завдяки особистісним якостям  видатних американських президентів  був створений сучасний інститут президентства, складовою частиною якого став політичний дискурс. Характерними рисами сучасного американського політичного  дискурсу слід вважати його розвиток у тісному зв’язку із ЗМІ, наявність  президентської риторики як його складової, його ціннісну орієнтацію, дотримання принципу політичної коректності, посилену увагу до проблеми прав жінок та положення етнічних меншин. Головними  риторичними прийомами залишаються  використання методів контрасту, протиставлення, повтору, виділення ключових понять [31, с. 5].