Заняття, побут, воєнне мистецтво та символіка козацтва

    

     Від тих часів збереглося багато безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національном українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. Великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту у Богородиці, зображено останнього кошового Петра Каднишевського.

     Велику популярність мав за тих часів світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення Стародубського полковника Михайла Маклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії кінця XVII ст.

     Надзвичайну популярність мали в Україні народні картини “Козак Мамай”. Протягом XVIII ст. зображення козака Мамая можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконцях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

     Наснажене животворними визвольними ідеями XVII ст., духовне життя українців у XVIII ст. хоч і зазнавало всяких утисків з боку держав-колонізаторів, проте залишалось розмаїтим і доволі багатим. Найкращі здобутки українських митців XVIII ст. – архітектура барокко, картини “Козак Мамай” та ікони народних майстрів не тільки не втратили своєї мистецької вартості,  а й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, що їх виплекав.

     Високого рівня досягло XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори

 

 

Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво вщчутий вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули у живописі – Дмитро Левицький, а в архітектурі – Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацького барокко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими і елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки барокової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Святого Юра у Львові. Водночас повсюдно поширився народний театр (вертеп) і з’явилося багато мандрівних бандуристів.    

      У постійній боротьбі з ворогами запорожці створили самобутнє військове мистецтво. Вони були витривалими піхотинцями, влучними стрільцями, моторними вершниками, вправними гармашами, сміливими мореплавцями.

     На ворогів запорожці кидалися відразу, в бойовищі були дуже рухливі і щоб менше втрачати товариства, не били всією силою на ворожий табір, а завжди обходили його з боків і навіть із тилу.  Билися вони завзято, забуваючи про своє життя; у бранці не здавалися і ран своїх не помічали, аж поки падали непритомні. Їм не було для кого і навіщо берегти себе; вони не мали ні жінок, ні дітей, ні господарства. Зате й вороги не знали від них милосердя – рубали й кололи їх, доки в руках ставало сили. Полону в козаків не брали, хіба що вже набридало лити кров. Коли ж вороги тікали, то запорожці наздоганяли їх, вистинали всіх або топтали кіньми.

     Здибавшись із переважаючим ворогом, козаки ставали до оборони. Щоб стримати чужу кінноту, вони обгороджували табір возами і з-за них відстрілювалися з мушкетів, тримаючись на місці по кілька тижнів. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці влаштовували вози в кілька рядів (лав), і доки передня лава стріляла, задні лави набивали рушниці та передавали зброю переднім, так що кулі й летіли надзвичайно рясно. Для того, щоб вороги не порозкочували возів, козаки прив’язували їх один до одного ланцюгами.

     Запорожці, піхотинці переважно, відзначалися великою майстерністю при будівництві польових укріплень. Для цього вони, крім зброї, брали на війну, за словами Собеського, сокири, лопати, мотузки тощо. Звичайним укріпленням на війні були шанці з високими земляними валами. Коли умови не дозволяли копати шанців, козаки ставили табір з возів. У цьому разі вони перекидали догори вози, тісно їх зв’язували або сковували ланцюгами, повернувши голоблями в бік ворога «подібно до рогатин, – писав С. Окольський, – для того до самих возів. При тривалій облозі вози засипали землею. Засівши за «валом», козаки відбивались від ворога. Такий табір був для нападника страшним укріпленням. Великі бої запорожці не розпочинали враз. Щоб краще розгледіти ворожий стан та навести ворога на свій табір, вони передовсім висилали охочих товаришів на герць, і ті, наблизившись до супротивник, викликали його богатирів битися один на один, а коли ті вагалися, то запорожці починали так висміювати й ганьбити їх, що, здається, й мертвий підвівся б, щоб обстоювати свою честь. Роздратовані герцями вороги здебільшого люто кидалися на козацький табір, а тут їх зустрічали такою «залізною квасолею» (тобто кулями), що все поле навкруги вкривав ворог трупом. Боплан писав, що, як він сам бачив, у такому таборі сотня козаків могла відбити цілу тисячу поляків і ще більше татар. За Бопланом: якби козаки мали таку ж кінноту, як і піхоту, їх взагалі неможна було б подолати.

     Походи на море давали запорожцям ще більше небезпеки, ніж степові походи. Щоб випливти чайками, треба було перш за все обдурити турків, які підстерігали козаків на Дніпрі нижче Січі. На острові Тавань з давніх-давен стояла турецька фортеця Аслам. Звідки було добре видно і ліву – вузьку – протоку Дніпра, і праву – широку, й коли потрібно, то обстрілювали з гармат обидві протоки. Згодом, зважаючи на те, що широкою протокою запорожці все таки могли прокрастись в море, турки поставили на правому березі Дніпра, напроти Аслам-города, ще й іншу фортецю – Кизикермен, так що запорожцям звідтоді доводилося обминати вже два форпости. Коли й це не допомагало, то турки надумали протягти від Аслама ланцюги через усю річку до Кизикермена на те, щоб козаки, як пливтимуть чайками та зачеплять за ланцюги, так вони бряжчатимуть, а турки, зачувши той брязкіт, умить обстріляють ворога з гармат. Щоб і тут перехитрити турків, козаки підпливали до тих міст темної ночі й, зрубавши з десяток верб, зв’язували з них торок (невеличкий пліт), та й пускали його за водою. Торок розгойдував ланцюги, а то й розривав їх, турки мерщій палили з гармат, а запорожці, виждавши, доки вщухне стрілянина, непомітно виходили повз фортеці до лиману.

     Значний військовий досвід запорожців став для українців джерелом, з якого вони черпали високі зразки військової майстерності. Запорозькі козаки зробили цінний внесок не тільки у військову справу, а й і в інші сфери культури України. Ними створено видатні твори художнього слова, зокрема думи і пісні. Багато дум присвячено тяжкій долі невільників, що страждали на чужині. Ці твори виховували почуття ненависті до поневолювачів, зокрема до турецько-татарських завойовників, а також любов до Батьківщини і народу.                                                                                                                                               

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                     РОЗДІЛ V.

 

 

                                        СИМВОЛІКА КОЗАКІВ

 

 

     Завдяки перемогам Богдана Хмельницького постала козацька держава. Організація її мала військовий характер – за тими зразками, які дало Запорожжя. Цілу країну спочатку звали просто Запорозьким Військом. Але серед народу скоро прийнялася назва «Україна», яку здавна носила Південна Придніпрянщина як окраїнна земля на пограниччі з диким степом. Цю назву уживав деколи і козацький уряд, але не так консеквентно, щоб вона добула собі повне політичне громадянство. Зате київські книжки винайшли собі назву «Малої Росії», яку колись уживав грецький патріархат на означення Галицької митрополії. Цей термін радісно прийняла Московщина, бо цим способом вона могла легше виказати право на зверхність над Україною. Козацькі літописці радо вживали терміни «козацько-руський», «україно-козацький» або «український» народ.

     Впродовж XVI – XVIII століть Козаччина мала всі ознаки держави: визначені кордони, уряд, адміністративний устрій, суд, міжнародне визнання та власну козацьку символіку.

     Герб Війська Запорозького – постать козака у кунтуші, підперезаний поясом, із шаблею при лівому боці, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рамя, права спирається о бік – виник приблизно в другій половині XVI ст. Узаконив його Стефан Баторій у 1578 р. Цей герб вперше зображено на печаті Війська Запорозького в 1595 р. за гетьманування Григорія Лободи.

     Прапор Війська Запорозького (хорогва, або корогва) має окрему  історію, яка веде свій початок від Дмитра Вишневецького. Її історичний герб – малинове тло з білим хрестом. В нижній частині герба шляхетські роди зображували свої ініціали (у Вишневецьких це були зірка і півмісяць). Після загибелі легендарного Байди козаки продовжували використовувати його прапор. З часом зірка і півмісяць відпали, лишився білий хрест на малиновому

 

 

тлі. На прапорах відбивалися  родові знаки тих гетьманів, які  були при владі, проте прапори були жовто-блакитні, просто у різних варіаціях. Наприклад, прапор останнього кошового отамана Петра Калнишевського був блакитний, прошитий золотими нитками, але лиштва зосталась малиновою.

     Булава була найважливішою ознакою влади кошового отамана. Це була палиця з горіхового дерева довжиною 0,5-0,7 метра зі срібною чи визолоченою кулею на кінці. Вона завжди розкішно оздоблювалася коштовним камінням. Курінні ж отамани носили жезли-пірначі  – різновид булави, металева головка з гострими виступами, насадженими на держало.

     Бунчук – це держак із золотою кулею, на якій було відвішане кінське волосся як символ гетьманської влади. Звичай ношення бунчука спочатку був у турків, потім цю традицію перейняли поляки, а тоді вже й українські гетьмани.

     Печатка – символ влади судді. Нею скріплювались всі документи Війська Запорозького, видані кошем (кошовим отаманом) універсали, привілеї, дипломатичне листування. На печатці був зображений герб – постать козака з мушкетом і шаблею.

     Символом влади військового писаря був срібний каламар, а відзнакою довбиша – литаври.

     Зброя для  козаків також слугувала певним  символом. Запорожці відносили шаблю  до справжньої, “чесної”, благородної зброї. Навіть поява вогнепальної зброї, не похитнула ідеологічного значення меча. Як відомо, козацтво сповна віддало шану мечеві, чи точніше його аналогу – шаблі. Лук був важливим елементом на портретах козацької старшини, наприклад – на відомому портреті Байди Вишневецького. Лівою рукою Байда тримає шаблю, якої майже не видно, а правою – лук поставленою на тятиву стрілою. Про невипадковість зображення легендарного Байди з луком свідчить широко знана дума, в якій оповідається, як козацький герой розправився зі своїми катами за допомогою лука та стріл. Рушниця у козацькій символіці також займає почесне місце. Досить згадати, що озброєна рушницею постать козака стала офіційним гербом 

 

 

Війська Запорозького. Проте  серед геральдичних знаків рушниця, на відміну від гармат та гарматних  ядер, не зустрічається. Козаки називали рушниці яничарками.

     Козацькі  символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й культури українського народу за часів середньовіччя.

     Кожна з козацьких клейнод унікальна, кожна мала своє призначення, символізувала певну гілку влади на Запорозькій Січі. Недаремно точилася боротьба за клейноди Богдана Хмельницького: якщо без верби й калини нема України, то без атрибутів козацької символіки немає і самого козацтва.

                                                                                                                                    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                 ВИСНОВОК

 

 

     Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманшині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялись з селянами. На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. У російській частині України соціальне напруження дещо пом’якшувалося завдяки відкриттю для колонізацій неозорих родючих земель Причорномор’я, захоплених у запорожців та кримських татар.

     Але у  1768 році на Правобережжі, що перебувало  під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиблювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта відновила свою владу. Здавалося неможливим похитнути соціально-економічний лад. Зате початок і середину XVIII ст. у Гетьманщині ознаменував ожвавлений розвиток культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях – культурному, соціальному та економічному.

      До козацької символіки XVI-XVII ст. належали клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, пернач, гармати. Вони відображали військовий і адміністративний уклади козацтва. Козацькі символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й культури українського народу за часів середньовіччя. Отже, на початок XVII ст. існували три категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої і величезна кількість козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.