Заняття, побут, воєнне мистецтво та символіка козацтва

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

 

КАФЕДРА ЖУРНАЛІСТИКИ, РЕКЛАМИ ТА PR – ТЕХНОЛОГІЙ

 

 

 

МІЩЕНКО

 

Наталія Олександрівна

 

 

Реферат на тему:

 

,,Заняття,побут,воєнне мистецтво

 

 та символіка козацтва”

 

 

Напрямок  6. 030301 – журналістика                        

 

 

 

 

Реферат студентки І – Ж курсу

 

ННІ української філології та

 

соціальних комунікацій

 

 

Науковий керівник –

 

ДРАЧ

 

Оксана Олександрівна,

 

кандидат історичних наук, доцент

 

 

 

 

Черкаси – 2011

 

ЗМІСТ

 

 

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ…………………………………….…..3

 

ВСТУП………………………………………………………………………….…4

 

РОЗДІЛ I. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ – КОЗАЦЬКА РЕСПУБЛІКА……………...6

 

РОЗДІЛ II. ЗАНЯТТЯ КОЗАЦТВА…………………………………...…...…13

 

РОЗДІЛ III. ПОБУТ КОЗАЦТВА………………………………………….….20

 

РОЗДІЛ IV. МИСТЕЦТВО НА ЗАПОРОЗЬКІЙ СІЧІ…………………..…26

 

РОЗДІЛ V. СИМВОЛІКА КОЗАКІВ…………………………………….…...31

.

ВИСНОВОК…………………………………………………………..…………34

 

ДОДАТКИ……………………………………………………………………………

 

Додаток А. Додатки до першого розділу…………………………………………..

 

Додаток Б. Додатки до другого розділу……………………………………………

 

Додаток В. Додатки до третього розділу…………………………………………..

 

Додаток Д. Додатки до четвертого розділу………………………………………..

 

Додаток Ж. Додатки до п’ятого розділу……………………………………………

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                          ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

                                                              

 

1. ТИС. – тисяч

 

2. СТ. – століття

 

3. ІН. – та інше, інші

 

4. РР. – роках

 

5. ТОЩО. –і таке подібне

 

6. М – метрів

 

7. Р. – року

 

8. Г.к. – гончарний круг

 

9. см – сантиметрів

 

10. тис. – тисяч

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                          

 

 ВСТУП                                                               

 

    Не до ладу було б розпочати про запорожців, не згадавши, бодай коротенько, часи давнього життя України, бо козаки були дітьми українського народу й завжди дбали про рідний край., захищали його від ворогів та обстоювали свої права й волю.

Тюрське за походженням слово «козак» означає «вільна людина», незалежна від пана, яка не мала чітко визначеного місця, люди, які у суспільстві й населяли безлюдні окраїни.

Вперше слов’нські козаки з’вилися у 1480-х роках. Деякі дослідники відносять появу козацтва ще до часів Київської Русі (XI-XII ст.), коли князі посилали невеликі загони для охорони своїх кордонів від ворогів. Перебуваючи на «окраїнах» князівських земель, далеко від влади князів, його воїни самостійно влаштували своє життя, побут, займалися ремеслами, але головне – виконували військові функції. Проте більшість істориків вважає, що козацтво з’явилося в XV ст. (приблизно 1490 року), саме з цього часу дійшли до нас перші писемні згадки про козаків. Але тільки з поширенням кріпацтва в середині XVI ст. їхня чисельність значно зросла. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. У радянській науці найбільш поширеною була теорія, за якою виникнення козацтва пояснювалося посиленням феодального і релігійно-національного гноблення, наступом феодалів на селянство, загарбанням панами селянських земель.

Хоч до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, молдавани, навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров’я складали українці. Російський різновид козацтва розвинувся далі на схід на р. Дон.

Причини виникнення козацтва:

• соціальна – посилення феодального та релігійно-національного гноблення українського народу після утворення Речі Посполитої;

 

• економічна – захоплення польськими та литовськими                                                 феодалами українських земель, нестача власної орної землі,         переселення селян та міщан на нові землі для подальшого їх        господарського освоєння;
• лицарська – наявність героїчних постатей, які, нехтуючи своїм життям, були готові скласти голову, захищаючи свій народ від польсько-литовських феодалів, кримських татар і турків; саме вони згуртували озброєні загони народних месників, що виступали22 на захист честі й волі України.

Первинна організація козацтва. У пошуках волі українські козаки         просувались все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні застави Канева та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу у з’являються перші елементи організації. Вирушаючи у «Дике поле», вони обирали своїми ватажками, або, як їх іще називали, отаманами, найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на ловах і в рибальстві, групувалися у тісно об’єднані загони – ватаги. Усіх, хто опинився в межах «Дикого поля», життя примусило згуртуватися в могутню військову організацію – адже тільки так можна було захиститися від феодалів, турків і татар. Згодом у степу були засновані укріплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими залогами, а для багатьох козакування перетворилося на постійне заняття. Так виникла Запорізька Січ.

 

 

   РОЗДІЛ I.                                                      

 

   ЗАПОРІЗЬКА СІЧ – КОЗАЦЬКА РЕСПУБЛІКА

 

Перші магнати, що організували козаків, православними не спольщеними українцями. До наславетніших серед них належав Дмитро («Байда»)

Вишневецький, канівський староста (додаток А.1). В його сповненому пригод, овіяному славою легендарному житті важко відділити правду від вимислу. Проте достовірно відомо, що у 1553 – 1554 рр.  Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому за дніпровими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Запоріжжя стало зародком української державності. У військово-адміністративному плані Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному – на 5-10 паланок. Як правило, курені виникали за принципом земляцтва. Так, наприклад, були курені: Полтавський. Батуринський, Канівський, Переяславський та ін. Окрім куренів, у Січі зводили  ще такі будівлі: церква на честь святої Покрови (додаток А.2); паланка-будинок, де зберігалися військові клейноди, містилася канцелярія й чинився суд і розправа; пушкаря – неглибокий але просторий льох, у якому тримали гармати, ручну зброю, кінську упряж, зілля (порох), кулі, сірку, селітру та інше військове майно; скарбниця – такий же льох для зберігання борошна, пшона, сала, риби й іншого харчового припасу. Там же в невеликих барильцях переховували військові гроші. Відкіля взялися у Війська Запорізького клейноди – невідомо, а тільки за часів Байди Вишневецького козаки вже мали клейноди од польського короля та царя Івана Грозного (додаток А.3). Згодом же Війську Запорізькому дарували клейноди ще й німецький цісар, кримський хан і турецький султан. Беручи клейноди від сусідніх державців, запорожці ніколи не вбачали в тому ознаки підданства,

 

 

 

навпаки, це вважалося визнанням незалежності Війська Запорізького, і не раз бувало так, що воюючи з поляками, козаки йшли в бій із клейнодами, що їх подарував польський король. Існування Запорізької Січі як самостійної сили було визнане на міжнародній арені. Кіш Війська Запорізького:

• приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Речі Посполитої, Московської держави, Кримського ханства;
• укладав міжнародні угоди;
• вів переговори з іноземними дипломатами;
• підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави та їх коаліції.

     Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувались в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях – “паланках”. Кіш очолював виборний кошовий отаман (додаток А.4). Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хоружний.  Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засідання Військової ради (додаток А.5). Згідно із звичаєвим правом на них міг бути присутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік – 1 січня і 1 жовтня – вона збиралася обов’язково. Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та військові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо (додаток А.6), передаючи свої повноваження наказній старшині. Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову , адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною:

 

він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувались річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилеріі. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо. З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. На Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військово-адмінстративної влади як правова система. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права («Руська правда», Литовські статути, акти королівської влади, магдебурзьке право) (додаток А.7), то на Запорізькій Січі найважливішого значення набуло козацьке звичаєве право, яке ґрунтується на засадах колективізму, побратимства та взаємодопомоги. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося у відповідності з старовинними звичаями, ”словесним правом і здоровим глуздом”. Можна з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію. Багато козаків проживало у порубіжних містах. Зокрема, населення Канева у 1600 року налічувало 960 мешканців, що належали до стану міщан, і понад 1300 козаків з родинами. Як і січовики, міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Розуміючи марність будь-яких спроб підпорядкувати далеку й непокірну Січ, польський уряд, проте, сподівався залучити до себе на службу міське козацтво чи принаймні певну його частину. 1568 року король Сигмунд II Август видав універсал про прийняття на державну військову службу 300 козаків, які мали бути поіменно занесеними до спеціального списку – реєстру – і називатися реєстровими. Відтепер польський уряд визнавав козаками лише реєстрових козаків, які офіційно називалися Низовим, або Запорізьким Військом. 1578 року Стефан Баторій збільшив кількість реєстрових козаків до 600 осіб, і надав їм ряд привілеїв (додаток А.8). За це козаки погоджувались за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від «самочинних нападів на

 

татар», що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками. Відносно заможне реєстрове козацтво різко

відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Так, наприклад, заповіт реєстрового козака на ім’я Тишко Волович включав будинок у Чигирині, два маєтки зі ставками для риби, ліси і пасовиська, 120 вуликів, 3 тис. золотих злитків (із них тисяча в позичці під великі проценти). Таким чином, на початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду; запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна кількість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.

      Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визначалися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо. Як покарання практикувалися прив’язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, членоушкодження тощо. За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До кваліфікованої відносилося закопування живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа. Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них. З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде, перш за все, про гетьманські універсали (додаток А.9). Це були розпорядчі акти  вищої влади, які носили загальнообов’язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки. На Запоріжжі формувалась і своєрідна судова система. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини.

   

 

 Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. В середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну інстанцію. Основні судові функції покладалися на військового суддю (додаток А.10), який розглядав кримінальні та цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману або Військовій раді. Військовий суддя відправляв правосуддя за звичаєвим правом, яке склалося на українських землях протягом останніх століть. Так, військовий осавул виконував функції слідчого та стежив за виконанням судових рішень. Цікаво, що на Запоріжжі діяв принцип: “де три козаки – два третього судять”. В роки Визвольної війни було здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних. Але повністю провести розподіл влади в Україні того часу не вдалося. Органи адміністративно-територіального управління продовжували виконувати судові функції. Домінуючим, як і раніше, був змагальний процес. Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер. Позивач самостійно збирав усі докази, пред’являв їх суду і підтримував звинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову або звинувачення і укласти мирову угоду. Представники сторін мали право на адвокатів, так званих прокураторів, що знаходилися при судах. Докази підрозділялися на досконалі та недосконалі. Доказами були: показання свідків, піймання на гарячому, присяга тощо. Показання  свідків та піймання на гарячому належали до досконалих доказів, а присяга і клятва вважались додатковими доказами. У майнових спорах велике значення надавалось письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки в письмовій формі. Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо із стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман  (пізніше – гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу – на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше – курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе “Військом Запорізьким”.