Заняття, побут, воєнне мистецтво та символіка козацтва

Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати (додаток А.11). Гармат запорожці самі не виробляли, а воювали тими, які відбивали у ворога. Траплялося, що після морського походу запорожці привозили на Січ кілька десятків гармат, захоплених на турецьких галерах; а бувало, що за лихої години вони позбувалися і своїх. Мушкети і рушниці (додаток А.12) не відрізнялися однаковістю: хто що дістав. У одного постріли сягали кроків на сто, а в іншого навіть на триста. Шаблі також були найрізноманітніші. Хто не ходив у походи – мав просту, у дерев’яних піхвах; а хто воював та відбив собі в татарського мурзи чи і польського пана, то носив шаблю із срібним держалом у срібних піхвах або в шкуратяних, оздоблених самоцвітами; кому ж пощастило захопити зброю в турецького паші, той таки мав коштовну шаблю. Чисельність Запорізького війська не була сталою. Наприкінці XVI ст. налічувалося 5-6 тис. запорожців, десята частина яких постійно змінювалася й була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів – чайок або байдаків (додаток А.13). Козаки здійснили низку сміливих морських походів проти турків і татар, перетинаючи море на своїх чайках. Козацька чайка (від татарського kaik – круглий човен.) була 18-20м завдовжки, 3-3,5м завширшки й 3,5-4м заввишки. Основу становив корпус, видовбаний із суцільної колоди та обшитий дошками, по ньому кріпився пояс із сухого очерету, що захищав човен від затоплення. Інколи човен був озброєний гарматою. Чайка мала два керма – ззаду і спереду, а також щоглу і вітрила. З обох боків чайки мали по 15-20 весел, зазвичай на чайці вміщувалось 50-70 козаків. Починаючи з 1649 р. Військова рада скликається рідко. Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення було обов’язковими для нього. Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець. Генеральний уряд був вищим  розпорядчим, виконавчим та

судовим органом держави. Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління. Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний писар, генеральний осавул та генеральний хоружний займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.

                                                      РОЗДІЛ II.

                                            ЗАНЯТТЯ КОЗАЦТВА

     Сільське господарство було у Гетьманщині основною формою життєдіяльності населення, а торгівля та промисловість лишалися слабкорозвинутими навіть у порівнянні з російською Північчю. Як і в інших абсолютиських державах Європи, російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання периферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом більшої частини століття. Сільське господарство та пов’язані з ним промисли. Найважливішою зміною в українському сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного підвищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господарювання. На нових землях і надалі використовувалася марнотратна система трипільної сівозміни, колоністи часто переселялися на цілинні землі замість того, щоб покращувати вже оброблювані. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були просто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво. Маючи в надлишку дармову робочу силу, землевласники не відчували потреби у нововведеннях.

     До того ж кріпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешкоді професійній різноманітності. На російській Півночі, де грунти були неродючі, землевласники часто заохочували своїх селян сплачувати оброк грошима, заробленими на торгівельних та промислових підприємствах, що починали розвиватися в містах. На Україні з її родючими грунтами феодали, навпаки, вимагали від селян відробляти панщину. Як наслідок – і це належить підкреслити – український селянин прив’язувався до традиційних способів життя в селі та в полі тісніше, ніж російський.

     Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичниими умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави лісу, очерету, риби – всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу й раків. Рибу засолювали й лишивши з неї стільки, скільки всякому куреню треба до наступної весни, решту відвозили продавати на Україну, а на виручену за рибу гроші купували борошно, пшоно, сукна, порох та олово. Шкурами та хутром теж торгували на Україні, а звідтіля продавали в Польщу й німецькі землі; гроші ж так само поверталися на курінне господарство. Особливо багатими були рослинний і тваринний світи межиріччя Дніпра та Бугу.

    Знали козаки й торгівлю з іншими державами. Цьому сприяло вигідне географічне положення Січі. Козаки володіли землями вздовж Дніпра з його широким  і глибоким лиманом. Користуючись дніпровським водним шляхом, що вів до Чорного моря, Царгорода і далі на схід, козаки тримали у своїх руках важливі напрями торгівлі Польщі, Литви, України і Південної Московії XVI-XVII ст. Запорізькі козаки уклали торгівельні угоди з іноземцями. Цілком зрозуміло, що українські козаки, ведучи інтенсивну торгівлю, мали справу з монетами різних держав. У XVII ст. в них переважали монети Речі Посполитої і Московії (додаток Б.1). Джерелами прибутків низового Війська Запорізького були військова здобич, а також торгівля – продаж вина, платня від перевозів, подимний податок і, нарешті, польське королівське чи московське Царське хлібне та грошове жалування. Важливим джерелом прибутків козаків було також “мостове” – платня з проїжджих за перевезення через ріки, річки та рукави запорізьких вольностей.

     В економіці Запоріжжя землеробство відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним  приносило у 5 разів більший дохід.

 Поряд з землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов’язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У XV-XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270; почалося об’єднання ремісників у цехи. На XIX – початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельманства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалась прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи та кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня – шанована серед селян споруда. У коваля можна було не лише замовити серп, ніж чи сапу, підкувати коня тощо, а й почути свіжі новини. На Поліссі широко розповсюдженими були лісохімічні промисли – смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше – поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Солеваріння транспортування солі, пов’язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і безліч інших промислів свідчили про надзвичайну різноманітність занять українського народу. Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв ( горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довбанки, баньки, куманці) (додаток Б.2), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розвиток українського гончарства зумовив виникнення значних осередків керамічного виробництва. Вироби цих гончарських центрів мали спільні риси, але водночас і локальні особливості. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів – сиваки. Їхній декор складався з

різноманітних ліній, що утворювали своєрідні візерунки – сосонки, стовпики, ялинки, клітинки. Подільська кераміка відзначалася вогнево-червоним тлом та оригінальною орнаментикою – пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду. Посуд деяких чернігівських майстрів оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків. Реалізація гончарних виробів здійснювалася звичайно самими майстрами, які роз’їжджали по селах із вигуками «По горшки!» запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначалася кількістю зерна, яку вона могла вмістити.

     Гончарний круг – основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів (додаток Б.3). Відоме з IV тисячоліття до нашої ери. З другої половини XIX ст. на Україні відома так звана шльонська модель ножного Г. к. з нерухомою віссю. Пізніше поширився волоський, або німецький круг. Горно – 1) У гончарному виробництві – споруда для обпалювання керамічних виробів з метою їх зміцнення. 2) У ковальстві – відкрите вогнище, влаштоване в кузні у вигляді квадратної споруди з цегли або каменю 80-100 см заввишки.

     Металургія та обробка заліза мають на Україні давні і багаті традиції. У XV ст. існував ряд чітких спеціалізацій – ливарництво, ковальство, золотарство, конвісарство (додаток Б.4). Залізо з давніх часів добували з болотян6ої руди, плавлячи її спочатку у земляних печах, а пізніше – у звичайних печах житлових будинків. З VIII ст. з’явилася досконаліша споруда – домниця (додаток Б.5), найпростіший вид доменної печі. Заповнюючи домницю деревним вугіллям та подрібненою рудою і подаючи в неї за допомогою спеціальних шкіряних міхів кисень, одержували так звану крицю – метал зі шлаками, окалиною та іншими домішками. Неодноразово куючи крицю, таким чином очищали її та одержували чистий метал.

     Найважливішим і найпоширенішим ремеслом, пов’язане з обробкою металу, було ковальство. Значного розвитку набуло й ливарство – лиття дзвонів, гармат, побутових речей. Визначилися головні види художнього литва – монументальне литво, дрібне литво предметів господарського значення та литво з олова (конвісарство). Пам’ять про рудний промисел

України зберігається у назвах «Рудня» значної кількості населених пунктів, особливо Лівобережжя та Полісся. Золотарство – обробка благородних металів – золота, срібла та ін. У другій половині XVII-XVIII ст. золотарі швидко виготовляли сережки, персні, каблучки, оклади для ікон тощо. Обробка шкіри. Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома на Україні під назвою чинбарство, вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством. Загалом обробка шкіри була складною, фізично важкою працею, тому нею займалися виключно чоловіки. Шевське ремесло також належало до компетенції чоловіків. Воно здавна було поширене у містах України у вигляді цехового, а в селах – кустарного чи напівкустарного. Інструмент шевців складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір тощо. Ткацтво(додаток Б.6). На Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. На початку XX ст. стали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах – металеву сріблясту нитку – сухозлітку. На кінець XIX – початок XX ст. для ткання застосували горизонтальний ткацький верстат. Аби нитки були міцними і не кошлаталися, навиту на нього основу підмазували шліхтою. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів тканин, а також деяких елементів одягу, наволочок, рушників, скатертин тощо, використовували техніку перебірного переплетення (забирання, вибором). У західних регіонах було поширене так зване закладне ткацтво (килимове, у вічко, на косу нитку), а на Бойківщині та Лемківщині – ворсове (ключками, кучерями). Теслярство (додаток Б.7). Народними майстрами-теслями  у XVII ст. було зведено багато унікальних споруд, зокрема відомий Новомосковський собор (додаток Б.8) (без жодного цвяха), фортифікаційні козацькі укріплення, що викликали подив іноземних фахівців. Столярство (додаток Б.9) – вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння – лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників,

ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев’яних частин борін та плугів тощо. Стельманство (додаток Б.10) – дерево обробний промисел, пов’заний з виготовленням транспортних засобів – возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг тощо. Ложкарство (додаток Б.11) – деревообробний промисел по виготовленню ложок, ополовників, мисок, тарілок та іншого кухонного начиння. Гребінництво – промисел , пов’язаний з виготовленням різноманітних дерев’яних гребінок і гребенів для прядіння та гребінців з рогу, котрі використовувалися як розчіски для волосся. Бондарство – вид деревообробного промислу, пов’язаний з виготовленням місткостей – бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробними промислами бондарство на Україні поширювалося пізніше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Поліссі. Поширення металевого посуду та начиння призвело до занепаду бондарства, хоч потреба у дев’яних місткостях, що надають специфічного смаку солінням, медам, квасам, сокам та іншим напоям, залишається незадоволеною. Плетіння – кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художніх виробів з  різноманітної еластичної сировини. На Україні має давні і багаті традиції, особливо на Поліссі. У другій половині XIX ст. лозоплетіння на Поліссі набуло широкого розвою. Крім зазначених речей, почали виготовляти дорожні корзини та козуби (своєрідні валізи), легкі дачні меблі, дитячі коляски, іграшки тощо. Каменотесний промисел – виготовлення млинових каменів, молотильних котків, кругів для колодязів, жолобів для водопою, точильних брусків, надгробків тощо. Гутництво – виготовлення скла і виробів з нього. Значного розвитку набуло ще за часів Київської Русі. У XVII – першій половині XIX ст. поряд з гутами (невеликі підприємства на яких виробляли скло) з’являються поміщицькі й магнатські склоробні, мануфактури і заводи, на яких працювали здебільшого наймані робітники, нерідко іноземці. Лісохімічні промисли – суха перегонка дерева для одержання поташу, смоли, дьогтю, деревного вугілля тощо.

     Осідаючи поблизу укріплених пунктів, козаки ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Боплан (додаток Б.12), який мешкав в Україні протягом 1630-1642 рр., відзначав, що серед козаків “ … взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох…”  кожен козак був зазвичай і торговцем, бо продавав чи міняв не лише здобуте в походах, але й зроблене власними руками. При загальній млявості в економіці села все ж з’являлися певні нововведення. Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картопля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов’язані з сільським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Інші землевласники бралися за розведення уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розумовський мав табун із 5 тис. коней,  із них 800чистокровних. Зберігали свою популярність і такі традиційні промисли, як бджільництво, деякі пасіки Правобережжя налічували аж по 15 тис. вуликів.