Заняття, побут, воєнне мистецтво та символіка козацтва

     З другої половини XIX ст. народні ремесла і промисли  наук раїні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промиловістю Виняток становили хіба що Полісся і Карпати. Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися до сьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ III.

 

 

   ПОБУТ КОЗАЦТВА

 

 

     Надзвичайно барвне і різнорідне було щоденне козацьке життя. Різні мемуаристи й оповідачі переказали нам масу всяких оповідань, переказів, анекдотів про запорозьку старовину.

     “Обичаї запорозькі чудні, поступки хитрі, і більшою частю на насмішку похожі”, оповідав столітній запорожець Микола Корж. І наводив ті різні чудні запорозькі “вимисли”.

     Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом, оселедець; як ця чуприна виростала велика і довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали, але намазували чим-небуть і закручували вгору до очей; а як у котрого виростали дуже довгі вуса, то закручував їх і закладав аж за вуха – “це ставили собі за особливу козацьку славу й честь.” (додаток В.1).

     Здоровалися козаки також на свій спосіб. Виберуться, бувало,  в гості до чийого куреня або зимовника, то ще сидячи на конях, гукають: “Пугу, пугу, пугу!” – тричі, раз за разом. Господар загляне через віконце і відповість двічі: “Пугу, пугу!” Тоді гість відзивається: “Козак у лугу!”, а господар через віконце: “Повішайте там, де й наші!” – тобто в’яжіть коней до ясел і просимо до хати; тоді вибігають господарські хлопці і ведуть коней до стані. Гості входять до хати, хрестяться до ікон і говорять господареві: “Отаман, товариство, ваші голови!”, і кланяються. Господар відклонюється і відповідає: “Ваші голови, ваші голови! Прошу пани-молодці сідати”. І тоді вже гостяться. Коли ж уже полагодили своє і від’їжджають, то прощаються: “Спасибі, батьку, за хліб і сіль, пора уже по куреням роз’їзжаться до домівки; просимо, батьку і до нас, молодці, чим багаті, тим і раді, просимо не погніватися”.

     Запорожці славилися веселістю й охотою до шуток і насмішок. Особливо любили вигадувати прізвища товаришам: такого, що спалив з необережності

 

 

курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кашовара і так само пішли прізвища Горбач, Малюта, Слизький, Черепаха, Качало, Корж та ін. Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куріня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: “Хліб та сіль, пани-молодці!”,  а вони йому: “Їмо, та свій, а ти у порога постій”. Але він не погоджується: “Ні, братці, давайте і мені місце”, і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ними. Тоді господарі похвалять: “От, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!”

     Корж описує, як гостилися запорожці на Січі, по своїх куренях. Курені будували з різаного дерева, бо Великий Луг мав багатий ліс. Курінь був уже просторий так, що містилось в ньому і пару сотень народу: під стінами стояли столи, а довкола них лавки, на які сідали козаки. Отаман мав місце під іконами, а ікони були багаті, і гарно оздобленні; перед ними висіли розкішні свічники і лямпи. Кухарі насипали їжу у дерев’яні миски, вагани і ставили на кожному столі, а поруч з їжею стояли всякі напитки  у великих відрах,  а на них вішали коряки, дерев’яні черпаки, що, теж звалися “михайликами”. Отаман сідав на першому місці, козаки довкола столу і починали їсти. В ті часи звичайні козацькі страви були: тетеря, рубці, риба, свиняча голова до хріну, локшина та ін. По обіді всі козаки кланялися отаманові і один одному й дякували кухареві: “Спасибі, братчику, що нагодував козаків”. Отаман виходив із-за столу і кидав гроша у карнавку (скриньку) і те саме робили й усі козаки: ці гроші діставав кухар і за них купував на базарі харчі, на другий день. Кухарі варили їжу в окремих куренях, не в лечі, а на огнищі, кабиці, в мідяних або залізних казанах.

     Військова старшина: кошовий отаман, суддя, писар і осавул – обідали й спали в тих же куренях, у яких були приписані товаришами, й сідали за столом поруч із курінним отаманом. Тільки вже за часів Нової Січі, в XVIII ст., запорозька старшина почала будувати собі окремі хати біля паланки.

     Надвечір добре попоївши, хто не спав удень, лягав спати; хто ж відіспався – збиралися на січовому майдані або над Дніпром, щоб гуртом поспівати, й

 

затримувалися, аж доки не погасне вечірня зоря, а часом вигравали на сопілках, скрипках, кобзах, басах та басолях, вибивали ще й на бубнах (додаток В.2); охочі ж до танців під музику танцювали гопака (додаток В.3). Так минав на Січі день, поки запорожцям не ставало нудно без праці; тоді вони впрошували довбиша йти на майдан та бити у котли, і товариство, зачувши звуки литавр, збиралося докупи, сходилася й старшина, і козаки питали кошового:

     – “А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькі городи? Може, Бог поможе нам хоч мало-мало визволити з неволі наших братів?” Якщо рада одностайно ухвалювала вирушати Війську Запорізькому в похід, то все січове життя одразу відмінялося. Тоді вже на Січі ніхто не міг побачити, щоб запорожці пиячили. Кошовий отаман, коли б здибав такого гультяя, то добре би відчухав його чубуком своєї люльки або Тим, що трапиться под руку, а коли б той ще сперечався і змагався, той до гармати звелів би прикувати неслуха без сорочки, щоб погодувати своїм тілом комарів. Застосовувалось це покарання за грошовий борг. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим у землю.

     Кожен статечний запорожець мав джуру (додаток В.4). Після татарського наскоку на Україні в селах і містах лишалися тисячі посиротілих дітей. Виганяючи ворога з рідного краю, козаки жалували бідолах, брали чимало хлопців з собою на Січ і віддавали в науку до курінних кабиць. Допомагаючи кухарям , діти-приймаки за кілька літ навчалися запорожських звичаїв, переслухували від захожих кобзарів усі думи й пісні та ставали свідомими синами України та Війська Запорозського. Коли такому хлопцю минало років 12-14, той запорожець, що привіз його з України, брав свого вихованця джурою – чистити названому батькові зброю, поратися біля коня, їздити разом із ним у походи, підносити під час бою баклагу з водою тощо. Перебуваючи в степах і на морі, серед страшної небезпеки, джури часто ставали батькам у великій пригоді, а сягнувши парубочих літ, самі переходили в запорозькі козаки.

  

 

     Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати. Але любили похвалитися своїми воєнними подвигами, похизуватись своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність та непостійність. На промисел козаки їздили волами, запряженими у вози. У валці було від 10 до 150 возів. Чоловіки самі добували й вантажили сіль. Нерідко їм зі зброєю в руках відбиватися від татар. З історичних джерел відомо, що чумакували не тільки рядові козаки, а й сотники, значкові та військові товариші.

     Порівняно з Росією освіта у Гетьманщині досягнула високого рівня. За данними, зібраними в восьми полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Система освіти і виховання у школах Запорізької Січі (козацькі, січові, полкові, паланкові, парафіяльні та інші школи) передбачала формування у молоді, крім якостей лицарської честі, певної системи доблесті та звитяги, а саме: – готовності боротися до загину за волю, честь і славу України; – нехтування небезпекою, коли справа стосується нещастя рідних, друзів, побратимів; ненависть до ворогів, прагнення визволити рідний край від чужих зайд-завойовників; – здатність відстояти рідну мову, культуру, право бути господарем на власній землі; – героїзм, подвижництво у праці та в бою в ім’я свободи і незалежності України.

     У запорізьких козаків існували й поштові установи. Архівні документи фіксують наявність поштових гонів у Запоріжжі з середини XVIII ст. Зрозуміло, що історичні витоки цієї справи слід пов’язувати і з попереднім століттям. Як свідчать джерела XVIII ст., запорожці мали чотири спеціальні поштові гони, що базувались на території Січі на поштових станціях. Пошту т кур’єрів козацькі поштарі доставляли з місця на місце негайно, поштових коней утримували у повній готовності. За кожний проїзд було встановлено брати певну погонну платню. Безплатний проїзд дозволяли тільки у виняткових випадках.

 

 

 

     Вояки у випадках загрози татарських нападів, козаки залишалися невтомними трудівниками. Вони активно освоювали нові землі, піднімаючи цілину, прокладаючи шляхи, споруджуючи мости тощо. Понад берегами рік, на островах, у балках чи байраках козаки закладали свої поселення – зимівники.             

     Про бідність запорізької голоти говорять численні прислів’я, наприклад: «Козак – душа правдива – сорочки не має», «Сидить козак на стерні та й штани латає, стерня його в спину коле, а він штани  лає» та ін. Але не треба думати, що сіромаха приречений був на таке жалюгідне існування. Підчас успішного походу на його долю випадала різна здобич, та вона не довго затримувалася у його руках. Не були сіромахи і безправними. Підкреслимо, що саме ця сірома була найбільш активною у військових справах не тільки під час повстань,  а й укрилася славою в походах проти татар і турків, та навіть в рядах найманих військ під час Тридцятилітньої війни.

     Усі прибутки козаки використовували переважно на громадські цілі (купівлю боєприпасів, продовольства, влаштування перевозів, утримання духовенства і військової старшини, спорудження човнів). Але частина військових прибутків надходила до окремих осіб. Отже, не виключалась і приватна власність. Кінь, зброя різні будівлі, зароблені гроші, частина здобичі, і грошове жалування, безперечно, становили особисту власність кожного козака.

     Заможні козаки вбиралися в дорогі каптани або жупани з червоно єдвабу чи сукна, що застібались до самого підборіддя, в сукняні кунтуші з відкритими рукавами, оздоблені золотим або срібним позументом і ґудзиками, в широкі шаровари червоного або синього кольору. Жупан підперізувався довгим шовковим паском, що кілька разів обмотувався навколо стану.На голові носили сукняну шапку з довгим звислим верхом із китицею на кінці, пообшивану дорогим хутром, або смушкову шапку, сукняний верх якої був прикрашений золотим або срібним позументом. Взувались заможні козаки в червоні сап’янці, часто підбиті срібними

 

 

 

підковами. У походи запорожці вирушали в найгіршому своєму вбранні; з походу вертали в тому одязі, який добували в бою. Часом напади козаків на турецькі землі спричинялись тим, що в них зносився одяг, і вони, як іноді казали, були «босі й голі». Вдома ж під час рибальства та полювання, запорожці ходили здебільшого тільки в пошарпаній одежі, крізь яку світилося тіло. Зате коли запорожець виїздив гостювати на Україну, то вбирався в кармазиновий жупан, узував червоні сап’янці, чистив, мов скло, свою зброю і збрую на коні, так що весь сяяв і вигравав на подив селянським парубкам та дівчатам (додаток В.5). 

     Запорозьким  козаком вважався кожен, хто  по прибутті до Січі вписувався  у військовий список. Деякі історики  зазначали, що стати козаком  було не легко. До запорозького «товариства» найчастіше приймався кожен прибулий до Січі, якщо мав бажання стати козаком, за винятком, зрозуміло, тих, хто з якихось причин викликав підозру у січовиків. Що ж до приналежності до православ’я, то ця умова справді існувала. Відомо, що запорожців зустрічались також представники інших національностей. Польський посланець Пясочинський, наприклад даючи пояснення в 1601 році турецькому урядові, говорив, що серед запорожців є «і поляки, і московитяни, і волохи, і турки, і татари, і євреї і взагалі люди всякої мови». Однак усі вони, крім, звичайно, православних (московитян і волохів), перебуваючи на Запорожжі, приймали православ’я. Разом з тим запорожці, хоч і виступали захисниками православ’я, були відомі своїм вільнодумством.                 

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                 РОЗДІЛ IV.

 

 

                                  МИСТЕЦТВО КОЗАЦТВА

 

 

     XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва та літератури, що відобразився у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

     Протягом XVII – XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Автором численних іконостасів і скульптур, зокрема у Христоздвиженському соборі в Полтаві, у Агарському монастирі, церкві святої Покрови у Ромнах, був Сисой Шалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пензель, автор скульптурного оформлення Свято юрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

     За тих часів бурхливо розвивалася гравюра. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Григорій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком “Києво-Печерський патерик” із 40-ка гравюрами Леонтія Тарасовича. Неперевершеним гравером був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва барокко.

     Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними  художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича – найвидатніших іконописців козацької доби. Пензлю Рутковича належить частина ікон з іконостасів у селах Водиця-Деревяянська, Воля-Висоцька (Львівська область) та в селі Потеличі (Львівська область), а також іконостас церкви різдва Христового Жовклі. Йов Кондзлевич – автор ікон із Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту.