Українські землі під влалою російської імперії - кінець XVIII - XIX століття

 

Громади, як правило, не мали якихось програм чи статутів, але  проводили значну культурно-освітню  діяльність серед, широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської  політики царату. Громадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською  мовою (лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено  більш як 12 тис. примірників), популяризували історію й етнографію України, займалися  укладанням українсько-російського  словника. За народницьку позицію  та орієнтацію на національні традиції їх називали "українофілами". Серед  найактивніших діячів громадівського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та ін.

Валуєвський циркуляр

 

Попри культурно-освітницьку  спрямованість громад, їхня діяльність дедалі більше непокоїла правлячий  режим. З України в Петербург  ішли доноси охранки, що громадівці прагнуть "здійснення виплеканої ними думки  про свободу Малоросії" і, навчаючи простий народ грамоти, намагаються "поступово прищепити йому думки  про колишню славу Малоросії! переваги свободи". "Височайше " затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — "під виглядом поширення  грамоти сіяти в народі антиурядові  ідеї". Як наслідок, у липні 1863 р. міністр  внутрішніх справ П.Валуєв видав  таємний циркуляр про заборону українських  наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою  визначалося ним як політична  пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачувалися "у сепаратистських  задумах, ворожих Росії". Друкувати "малороссийским наречием" дозволялося  лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови " ніколи не було, нема і бути не може "(до речі, на конкур сі, який відбувся у 1934 р. в Парижі, українська мова посіла трете місце, після французької та перської). Незабаром після цього громади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у віддалені частини імперії.

 

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочення кількості  друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Російській імперії: у 1864 р. —12 книжок і брошур, 1865 — 5, 1866 — жодної, у наступні три  роки — по 2 книжки, у 1870 р. — 5. В Україні  ж з 1863 по 1872 р. вийшла лише одна книжка українською мовою! У скрутному  становищі перебувала й періодична преса. Намагання діячів української  культури організувати стабільне видання  періодики на національній основі наштовхувалося на традиційний опір самодержавства.

Діяльність "старогромадівців"

 

 

З послабленням реакції на поч. 70-х років український рух, очолюваний громадівцями, знову відновлює  діяльність. У цей час Володимир  Антонович зі своїми однодумцями  таємно утворюють у Києві "Стару  громаду", названу так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх нараховувалося бл. 70) від нових  громад, що також з'явилися і складалися переважно зі студентів. Для координації  громадівського руху з'їзди громадівців  Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов, П.Чубинський та ін.) — центральний керівний орган  федеративного об'єднання громад усієї України. Це було необхідним у  зв'язку з утворенням нових громадівських  молодіжних гуртків, члени яких охоче  йшли на контакти з революцій но-народницькими  організаціями, нерідко вели спільну  з ними агітаційно-пропагандистську роботу. "Стара громада" також  прагнула того, щоб її вплив поширювався  й на молодогромадівців.

 

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через  Південно-Західний відділ Російського  географічного товариства. Члени  цієї наукової установи глибоко вивчали  економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й  надрукували низку фундаментальних  видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і  Південно-Західного краю (тобто Правобережної  України), провели 1874 р. в Києві III Всеросійський  археологічний з'їзд, у якому взяли  участь вітчизняні та закордонні вчені.

 

Південно-Західний відділ Російського  географічного товариства став серйозною  науковою організацією в справах  українознавства, розширивши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо відділу (М.Драгоманов, О.Кістяківський, М.Лисенко  та ін.), заснувала свій орган —  газету "Кіевский телеграф", мала друкарню, видавала дешеві книжки, які  продавали у місцевій книгарні. Наполеглива  фольклорно-етнографічна діяльність великого колективу професіоналів та аматорів увінчалася семитомною працею "Труды  этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край", що вийшла за редакцією Павла Чубинського. Останній приїхав в Україну у 1869 р., відбувши адміністративне заслання (з 1863 р.) в Архангельській губернії, куди його було вислано за участь у  таємному товаристві, яке ставило  за мету повалення російського самодержавства і створення суспільства на демократичних засадах. В одному з документів повідомляється, що П. Чубинського було покарано за розповсюдження відозви українською мовою, а також за влаштування походу студентів і селян на місце поховання Т.Шевченка.

 

 

П.Чубинський написав вірш "Ще не вмерла Україна", який передає  національне прагнення українського народу. Від твердження, що Україна, попри всілякі утиски як з боку царату, так і шляхетської Польщі й цісарської Австрії, не вмерла, поет приходить до заклику стати до бою всією громадою — від Сяну до Дону — за визволення українських  земель від кривдників, щоб Україна  зайняла гідне місце поміж  іншими країнами світу. Цьому віршу, який поклав на музику композитор М.Вербицький, судилося довге життя. Він став національним гімном України, яскраво втіливши в  собі завдяки авторам — наддніпрянцю Чубинському та галичанину Вербицькому  — соборність українських земель, які століттями були штучно відірвані  одна від одної.

Емський указ

 

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність української  інтелігенції непокоїла царських чиновників. їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, ай зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства  під впливом Географічного товариства. У зв'язку з цим голова Археографічної комісії М.Юзефович повідомляв у  Петербург, що "розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з'являються  в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених умах гайдамаччини". Він пропонував урядові вжити  не часткових заходів, а загальних, радикальних, які б могли викоренити причини подібних дій. М.Юзефович висунув  ідею ліквідувати Київський відділ Російського географічного товариства, додавши, що поки М.Драгоманов і П.Чубинський будуть тут, "ніякі заходи не припинять  руху, який виник з їхньої ініціативи".

 

У відповідь на доноси платних  і безплатних агентів поліції  в 1876 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Вона працювала недовго  і дійшла висновку, "що допустити  окрему літературу на простонародному  українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання  в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України  від Росії". Вона вирішила розпустити київський відділ Географічного  товариства, а його активних членів і співробітників репресувати. Результатом  діяльності названої комісії став ганебний Емський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр II. Він забороняв  ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади  з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською  мовою, та щоб з бібліотек було вилучено українські книги українською  мовою. Навіть з російськомовних  текстів цензори нещадно викреслювали слово "Україна", замінюючи його принизливим — "Малоросія".

 

З рішучим протестом проти  ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни  Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Парижі 1878р., Михайло  Драгоманов. Він інформував європейську  і світову громадськість про  чергову самодержавницьку акцію  — заборону української мови. Славний  син України написав і видрукував французькою мовою, а потім, у  розширеному вигляді, й італійською, брошуру "Українська література, заборонена російським урядом", яка завдяки  підтримці керівників конгресу набула широкого розголосу.

 

Діяльність М.Драгоманова  викликала невдоволення російських офіційних можновладців. На вченого  та громадсько-політичного діяча  сипалися доноси за належність до "партії у країнофілів-сепаратистів", за участь у селянському вічі в Галичині, за пропаганду соціалізму і т. ін. За політичну неблагонадійність царські  власті у вересні 1876 р. звільнили  М.Драгоманова з посади доцента  Київського університету. На поч. 1876р. він назавжди виїхав закордон, мешкав у Австрії, Швейцарії, а останні  роки життя провів у Софії, куди був  запрошений на кафедру загальної  історії щойно організованого Софійського  вищого училища (університету).

 

 

Надзвичайно активною була діяльність М. Драгоманова у Женеві, де він  створив осередок політичної еміграції, який, за словами І. Франка, перетворився коли не на "центр українського руху, то української думки на протязі  цілих двадцятьох літ ". Там Драгоманов заснував українську друкарню і за участі С. Подолинського і М. Павлика  видавав часопис "Громада" (1878—1882), а також твори української  літератури, заборонені Ємським указом у Російській імперії, фольклористичні  студії та популярні брошури українською  мовою, які нелегально ввозили в  Україну. В західних виданнях уміщував статті про Україну.

Радикалізація українського руху

 

 

Через кілька років після  чергового царського погрому  українські громади таємно відновили  діяльність. Вона пожвавилася на поч. 80-х років XIX ст. у зв'язку з виходом  у світ журналу "Киевская старина ", який об'єднав навколо себе членів "Старої громади". 1897р. громади  почали об'єднуватися в єдину всеукраїнську  організацію.

 

З посиленням радикальних  ідей серед української інтелігенції на першому місці постало національне  питання. Багато революціонерів в Україні, зокрема А.Желябов, Д.Лизогуб, В.Осинський, М.Кибальчич, вважали, що в майбутньому  у всесвітньому соціалістичному  суспільстві мають зникнути національні  відмінності. Через розходження  у поглядах між соціалістами і  українофілами відбувся розкол.

 

У кін. 80-х — на поч. 90-х pp. XIX ст. у Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та в інших  містах виникли марксистські гуртки. У 1891 р. в Києві почала діяти Російська  соціал-демократи ч на група, яка  проіснувала кілька років. Українські марксисти слідом за російськими  перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й думки  про національну незалежність України.

 

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах  самостійності України, було "Братство тарасівців", яке нелегально виникло  в Полтаві 1891р. Його заснував невеликий  гурт українських студентів, які  на могилі Т.Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї організації  були І. Липа, М. Міхновський та В.Шемет.

 

До неї входили письменники  М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Вороний, М.Кононенко, В. Боровик, а  також науковці Є.Тимченко, О.Черняхівський, В.Боржковський. Очолював братство Іван Липа.

 

Свої погляди тарасівці  виклали в політичній декларації "Вірую молодих українців", опублікованій у львівському  часописі "Правда" 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні і культурні  надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного  моменту в роботі серед народу, усвідомлення того, що справедливе  розв'язання соціального питання  можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політичне  кредо тарасівці в гостро протистояло  соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української  молодої інтелігенції.

 

У багатьох українських студентських громадах таких міст, як Київ, Харків, Одеса, Полтава, Лубни та ін., діяли  осередки "Братства тарасівців". Усі вони намагалися втілити в  життя програму братства. Його ідеї тарасівці поширювали у своїх  літературних творах та статтях, які  друкувала галицька українська преса, що потім нелегально надходила в  Наддніпрянщину.

 

Діяльність "Братства тарасівців" тривала недовго. Викривши організацію, поліція в 1898 р. остаточно розгромила її. Частину тарасівців було арештовано і засуджено, а над іншими членами  організації встановлено поліційний нагляд. Однак репресії царського  самодержавства не зламали волю патріотів. Майже всі вони залишилися вірними  ідеям братства, пропагували їх в  організаціях і партіях, членами  яких стали згодом.

 

Жорстоко гноблена російським царатом, але нескорена Україна  йшла назустріч буремному XX ст. У  надрах українства визрівали й міцніли  сили для новітніх визвольних змагань.

 

Запитання і завдання для  самоконтролю

 

1. Простежте зміни в  адміністративно-територіальному устрої  України наприкінці XVIII — у першій  половині XIX cm.

 

2. Які характерні риси  економічного розвитку та соціальних  відносин були у Наддніпрянській  Україні напередодні селянської  реформи 1861 p.?

 

3. Розкрийте головні причини,  форми та значення селянського  антикріпосницького руху.

 

4. Визначте основні етапи  та особливості національного  відродження України на межі XVIII—XIX ст.

 

5. Визначте програмні засади  та значення діяльності Кирило-Мефодіївського  братства.

 

6. Які адміністративно-політичні  реформи відбивам у другій  половині XIX ст.?

 

7. Дайте оцінку діяльності  Південно-Західного осередку Російського  географічного товариства.

 

8. Що викликало радикалізацію  українського руху наприкінці  ХІХ ст.?