Українські землі під влалою російської імперії - кінець XVIII - XIX століття

 

Програмні ідеї Братства було викладено в "Книзі Битія Українського Народу" ("Закон Божий") і "Статуті  Слов'янського братства св. Кирила і  Мефодія", основним автором яких був М.Костомаров, тау "Записці", написаній В.Білозерським. Вони, зокрема, передбачали; 1) створення демократичної  федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах  рівності і суверенності; 2) побудову майбутнього суспільства на засадах  християнської моралі, шляхом здійснення низки реформ; 3) скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для  громадян; 4) зрівняння в правах усіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури, освіти тощо.

 

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго, воно не встигло  вийти з підготовчої стадії і  розгорнути практичну роботу. Уже  на поч. 1847 р. його членів було заарештовано, вивезено до Петербурга й там суворо покарані. Тільки через десять років, після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і громадської діяльності. Але  значення братства було величезним. Його ідеї та програма надовго визначали  головні напрями українського національного  відродження.

 

Незважаючи на всі свої зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити зростанню національно-визвольного  руху в Україні, відвернути крах кріпосної  системи, що назрівав.

9.3. Україна в умовах  російських реформ другої половини XIX ст.

 

 

Поразка у Кримській війні 1853—1856 pp. засвідчила значну економічну та військову відсталість Російської імперії і змусила її керівництво  розпочати соціально-економічні реформи. Найболючішим питанням внутрішньополітичного  життя було реформування аграрних відносин, насамперед ліквідація кріпацтва.

Скасування кріпацтва

 

Щоб уникнути революції, царський уряд провів " визволення селян" зверху. 19 лютого 1861р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено  низку положень і додаткових правил.

 

Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права "вільних сільських  обивателів, як особисті, так і майнові". Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли  вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні  заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні  заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян "садибну осілість "і перший наділ польової землі та інших  угідь. Селяни залишалися тимчасово  зобов'язаними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові  наділи.

 

Оскільки в переважній більшості повітів України земля  була високої якості, тут встановлювали  менші, ніж в інших районах  Росії, норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин  у лівобережних губерніях). Поміщикам  надавали широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти неповні душові наділи. У селах  Лівобережжя й Півдня було відрізано  бл. 1 млн десятин, або 16 % загальної  площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. було обезземелено зовсім. 94 % ревізьких  душ отримали наділи до 5 десятин, тобто  менші прожиткового мінімуму. До того ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили  їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.

 

Інтересам поміщиків відповідала  також викупна операція, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно  в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отримали поміщицькі селяни, коштувала 128 млн крб., а селяни мали сплатити 603 млн крб.

 

Для державних селян, які  становили половину всього селянства  України (2,2 млн ревізьких душ), умови  реформи були сприятливіші. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні  платежі вносили менші.

Адміністративно-політичні  реформи

 

Серйозні зміни в економічному житті викликали необхідність перетворень  в усій державній системі. Тому протягом60—70-х  років було проведено низку реформ, які охопили основні сторони  життя імперії: земську, судову, військову, освітню, цензурну та ін.

 

За земською реформою 1864р. в усіх українських губерніях, крім Правобережжя — з остраху домінування  польської шляхти, було створено виборні  органи влади у масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони займалися розвитком охорони  здоров'я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського виробництва, культурою тощо. Активними  діячами земств були видатні представники українського національного руху —  І.Шраг, О.Русов, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Коцюбинський та ін., які через  свою "політичну неблагонадійність " не допускалися до державних  установ.

 

Важливе значення мала судова реформа 1864 р., за якою запроваджувався  позастановий, відкритий, незалежний від  адміністрації суд. Обов'язковою  була участь у судочинстві двох сторін: прокурора, який підтримував звинувачення, та адвоката — представника захисту. Провину підсудного визначали присяжні засідателі — представники матеріально  забезпеченого населення, що призначалися жеребом.

 

Протягом 1862—1874 pp. здійснювалася  військова реформа. Було ліквідовано  рекрутські набори і запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. У сухопутних військах строк служби тривав 6 років, на флоті — 7 років, а особи, які  мали освіту, служили від 6 місяців  до 4 років. Проведено переозброєння  і переобмундирування армії тощо.

 

Згідно з освітньою  реформою, яка почалася 1864 р., запроваджувалася єдина система початкової освіти, встановлювалися два типи гімназій: класична та реальна, надавалася певна  автономія університетам. Для дорослого  населення відкривалися недільні школи.

 

Одночасно з деякою лібералізацією освіти, уряд посилив контроль за видавничою діяльністю. За законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання  Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ. Одночасно діяла  й церковна цензура.

Індустріалізація

 

 

Хоч реформи60—70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили процес формування в  Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промислових  підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то в 1900 р. — 5301.

 

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866—1879рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кін. XIX ст. довжина залізниць в Україні  становила 1 /5 всієї залізничної  мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царату. Київ, наприклад, не мав  сполучення з Одесою.

 

Поряд із залізничним транспортом  велику роль у зміцненні зв'язків  між різними економічними районами відігравав водний. Головною водною артерією України був Дніпро. Багато важило зростання морського торгового  флоту. Азово-Чорноморський басейн був південними морськими воротами всієї імперії. Збільшення товарообігу  його портів сприяло розширенню та зміцненню всеросійського ринку. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, яка набула великого значення як транзитний пункту зовнішній торгівлі Росії.

 

Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На базі використання багатих запасів корисних копалин  півдня У країни створюються кам'яновугільна, залізорудна та металургійна галузі промисловості. Протягом 1861—1900 рр. видобуток  кам'яного вугілля в Донбасі  зріс із 10 до 672 млн пудів. У 1890 р. він  становив 68 % загальноросійського видобутку. Вже з поч. 70-х років Донбас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імперії.

 

Надзвичайно важливе значення для дальшого зростання важкої промисловості  України мала розробка багатющих  покладів криворізької залізної руди, що почалася з 80-х років. За ЗО років (з 1870 по 1900) видобуток руди зріс у 158 разів (з 1,3 до 210 мли пудів). Уже тоді Україна давала понад 57 % видобутку  руди в Росії. У 80— 90-х роках на території Катеринославської і  Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки  машинобудівних заводів. Наприкін. 90-х  років виробництво чавуну в Україні  становило 52% загальноросійської виплавки. Певний вплив на розвиток промисловості  мав іноземний капітал, приплив  якого помітно посилився з 80-х  років XIX ст. Особливо великий потік  бельгійських, французьких, англійських  і американських капіталів ринув  у гірничу промисловість України. З 1888 по 1894 р. тут було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн крб. Зарубіжні інвестори отримували в Україні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон.

 

 

Текстильна промисловість  в Україні не змогла розвинутися  через конкуренцію продукції  російських фабрик, що користувалися  протекцією царського уряду.

 

У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України  становило бл. 13% загальної кількості  населення. Кількість дрібних міст з населенням до 10тис. чол. скоротилася  майже вдвічі. У них проживало  тільки 11,8 % міського населення. Водночас подвоїлась кількість порівняно  великих і середніх міст.

 

Індустріалізація та урбанізація  мало торкнулися українців, які становили  в 1897 р. 73 % загальної кількості населення  і тільки

 

30 % міського. Лише трохи  більше б % українців жило в  містах, тоді як відповідний показник  для росіян, які жили в Україні,  становив 38 %, для євреїв — 45 %. Мало українців було і серед  інтелігенції: 16 % — юристів, 25 —  учителів, менше 10 % — письменників  і митців. Росіяни в 1897 р. становили  12 % населення, переважно це були  гірники, металурги та адміністративні  службовці. Швидко зростала єврейська  меншість, яка становила майже  8 % загальної кількості населення  (у Російській імперії загалом  —- 4 %) і домінувала у торгівлі  та банківській справі. Поляки, які,  як і євреї, жили переважно  в Правобережній Україні, становили  бл. 6,5 % населення.

 

Отже, Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку займала в  Російській імперії одне з перших місць. Вона випереджала інші райони за видобутком вугілля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру. Україна належала до тих окраїн царської Росії, які  в промисловому відношенні мало чим  відрізнялися від центру імперії, хоч  її економіка значною мірою мала однобокий характер. У кін. XIX ст. Україна давала 70 % усієї продукції  добувної промисловості, тоді як у переробній її частка становила лише 16 %. Особливістю  економічного розвитку України було й те, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх чужонаціональних експлуататорів.

Соціальні суперечності

 

Швидкий розвиток капіталізму  в промисловості та сільському господарстві, істотні зміни, що відбулися під  його впливом у структурі суспільства, наявність численних пережитків кріпосництва — все це поглиблювало соціальні суперечності, було причинами  незгасаючої боротьби в місті  й на селі.

 

Внаслідок реформи 1861 p., проведеної в інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селянства  значно погіршилося. Протягом 60—90-х  років середній селянський наділ  в Україні зменшився з 4,5 до 1,9 десятин, а багато селянських дворів володіло ділянками від 0, б до 1,5 десятин. На Полтавщині й Чернігівщині було чимало сіл, де селянський наділ  не перевищував 0,16—0,26 десятин.

 

Гострого характеру набрала  боротьба селянства протягом 70-х  років, яка, особливо в губерніях  Правобережної України, була спрямована проти розверстування угідь, на відстоювання селянами своїх прав на сервітути.

 

Антипоміщицький селянський рух ще більше посилився в 90-х  роках XIX ст. За неповними даними, лише протягом 1890—1900 рр. в Україні відбулося  понад 150 заворушень селян.

 

Надзвичайно важкими були умови життя та праці робітників, особливо виснажливою і небезпечною  — робота в кам'яновугільних шахтах. Вона тривала у дві зміни, кожна  — по 12 год. На деяких підприємствах  робочий день перевищував 16 год. На фабриках і заводах все ширше  застосовували жіночу і дитячу працю. Заробітна плата залишилася на низькому рівні. Шахтарі Донбасу здебільшого  жили в землянках, робітники цукрових заводів — у тісних, вогких і  брудних казармах, які кишіли паразитами. На підприємствах не було служб охорони  праці, дуже часто траплялися нещасні  випадки. За далеко не повними даними, протягом 1864—1899 pp. на промислових підприємствах  України загинуло 3300 і скалічено  понад 16 тис. робітників.

 

Важкі економічні та політичні  умови життя спонукали робітників до боротьби проти фабрикантів і  заводчиків. Спочатку, особливо в 60—70-ті роки, виступи набирали форми заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Тільки протягом 1880—1894 pp. в  Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень. Загальне число учасників страйків становило 29 тис. чол.

 

Робітничий рух в Україні  у пореформений час розвивався, набував  нового досвіду, набирав організованішого та цілеспрямованішого характеру. Будучи спрямованим проти соціального  гноблення трударів, він, однак, залишив  поза увагою розв'язання національного  питання.

9.4. Український національний  рух у 1860—1890-ті роки

 

 

Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне  гноблення викликали посилення  національно-визвольного руху в  Україні. До нього прилучилася переважно  інтелігенція, національні почуття  якої завдяки освіченості, природно, посилювалися. Багато наукових та культурно-освітніх діячів надавали важливого значення формуванню національної свідомості співвітчизників, пробудженню у народу почуття самоповаги.

Громади

 

У 60-ті роки XIX ст. внаслідок  реформ царського уряду дещо зростає  хвиля громадянської активності. Повернувшись напри-кін. 50-х років  із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського братства — Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський осіли в Санкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо м'якшим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному  конспіративному, а в культурно  просвітницькому легальному руслі. Для поширення своїх ідей ця петербурзька група в 1861 р. започаткувала, правда з великими труднощами, перший в  Російській імперії український  часопис "Основа", що виходив українською  і частково російською мовами. У  ньому друкувалися твори художньої  літератури, історичні праці, документи, спогади, літературна критика і  публіцистика тощо. Тут було вперше опубліковано низку поезій Т.Шевченка. Незважаючи на своє недовге 22-місячне  існування, часопис істотно позначився на культурно-літературному процесі, сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в  Україні. Значною мірою під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися в громади  — самодіяльні напів- чи цілком нелегальні організації.